— Фрідо! — кличе голос із блакитної тіні за стіною. Рохкаючи, усміхаючись, свиня не відступається — мовляв, дивись, кого я привела додому. Невдовзі на осоння виходить худий чоловік у ластовинні, світловолосий, майже лисий. Поглянувши на Слотропа, рвучко простягає руку, щоб почухати Фріду між вухами. — Я — Пьоклер. Дякую, що привели її.
— Куди там, це вона мене привела.
— Ага.
Пьоклер мешкає у підвалі ратуші. Має трохи кави — гріє на розпаленій прибитими до берега дровами плиті.
— У шахи граєте?
Фріда спостерігає за грою. Слотроп, який схильний грати з огляду на забобони, а не стратегію, одержимий захистом своїх стрибунів — Шпрінґера і Шпрінґера, — воліє втратити будь-що інше, думає не далі, ніж на хід уперед, якщо взагалі думає, чергує довгі летаргічні вагання з ідіотськими спалахами метушні, які змушують Пьоклера супитися, але не хвилюватися. Перед тим, як от-от втратити королеву:
— То ка-а-жете, вас звати Пьоклер?
Раз — і чолов’яга вже тримає «люґер» завбільшки з будинок, спритний хлопець, — а дуло дивиться просто на Слотропову голову. Якусь мить Слотроп у своєму кабанячому костюмі думає, що Пьоклер вважає, буцімто він, Слотроп, клеїв дурня зі Свинкою Фрідою, і тепер настав час для весілля під дулом пістолета, себто «люґера», по суті, фразу тобі вручаю я своє корито він лиш надумав, потім усвідомлює, що насправді каже Пьоклер:
— Вам ліпше піти. Ще кілька ходів, і край.
— А може, я бодай щось про себе розкажу, — швидко вибовкує цюрихську інформацію про Пьоклера, російсько-американо-герерський пошук «Шварцґерета», а тим часом метикує, так би мовити, паралельно: а якщо оберст Енціан не мав слушності щодо натуралізації у Зоні, — виникають різні думки, всілякі нав’язливі ідеї і дещо, е-е-е, еротичні уявлення про Долю, правда ж, Слотропе? що скажеш? простежуючи назад маршрут, яким привела його Фріда, намагається пригадати роздоріжжя, де вони могли звернути в інший бік…
— «Шварцґерет». — Пьоклер хитає головою. — Не знаю, що то було. Ніколи аж настільки тим не цікавився. І це все, що вам потрібно?
Слотроп розмірковує. Крізь вікно у їхні філіжанки з кавою просоталося сонячне світло, і тепер вгору, до стелі, стрибають непосидющі еліпси блакитного світла.
— Не знаю. Хіба що я особисто трохи пов’язаний з «Imipolex G»…
— Це ароматичний поліімід, — Пьоклер знову ховає пістолет за пазуху.
— Розкажіть, — просить Слотроп.
Ще не встиг він розповісти про свою Ільзе та її літні відвідини, як Слотропу вже годі, бо його наче знову хапають за потилицю і тицяють у мертву плоть Б’янки… Ільзе, породжена сріблистим і пасивним образом Ґрети Ердманн, Б’янка, зачата під час зйомок тієї ж сцени, що була в думках Пьоклера, коли він випускав фатальний заряд сперми, — чи ж могли вони не стати тим самим дитям?
Вона досі з вами, хоча тепер її складніше побачити, майже невидиму, як склянку сірого лимонаду в сутінках кімнати… але ж вона тут, прохолодна, кислотна й солодка, очікує, щоб її проковтнули, щоб доторкнутися до найглибших ваших клітин, зануртувати серед ваших найсумніших мрій.
Пьоклер усе ж спромігся розповісти дещо про Ласло Джемфа, але його повсякчас заносить на балачки про кіно, німецьке, про яке Слотроп ніколи й не чув, не кажучи вже, щоб бачити… ого, у нас тут фанатичний кіноглядач, що тут вдієш…
— У день висадки союзників, — зізнається він, — коли я почув, як генерал Айзенгавер по радіо оголосив про вторгнення в Нормандію, мені здалося, що це насправді Кларк Ґейбл, ви не помічали? Голоси ідентичні…
В останню третину життя Ласло Джемфа охопила — так, принаймні, здавалося тим, хто в дерев’яних аудиторіях спостерігав, як повільно гранулюються його повіки, як по його лику розповзаються плями і зморшки, як розкладають його літа, — ворожість, на дивний копил особиста ворожість до ковалентного зв’язку. Переконаність у тому, що цей зв’язок треба вдосконалити, щоб у синтетики з’явилося майбутнє, — дехто зі студентів навіть вважав, що треба «перевершити» її межі. Якимсь космічним приниженням Джемф вважав, що в серцевині життя, його життя, має перебувати щось настільки підвладне мутаціям, настільки непевне, як обмін електронами між атомами вуглецю. Обмін? Наскільки ж міцніший і тривкіший іонний зв’язок, де електронами не обмінюються, їх захоплюють. Беруть у полон! І утримують! Ті атоми — поляризовані плюс і мінус, жодних двозначностей… він так любив цю ясність: яка вона стабільна, яка мінеральна тривкість!