Усередині його колега, Фармацевт Бердбері, диригує останнім актом «La Forza del Destino» з трансляції «Радіо Люксембург» і підспівує. Коли на нього вирулює Криптон, Фармацевтова пелька стуляється. Поруч щось подібне до велетенського кольорового кабана, плюшевий ворс його шкури місцями розкошланий, що суттєво збагачує спектр відтінків.
— Мікрограми, — Криптон театрально стукає себе по голові, — ну так, мікрограми, а не міліграми. Дай чого-небудь, Бердбері, в мене передоз.
— Шш. — Фармацевтів високий лоб збирається хрестиками зморщок, а потім розгладжується. Криптон заходить за полиці і, аж поки опера не закінчується, споглядає освітлену кімнату крізь флакончик камфорного опійного настою. Повертається саме тієї миті, коли кабан запитує:
— А куди ще він міг піти?
— У мене з третіх рук, — Бердбері відкладає шприц, який служив йому диригентською паличкою. — Спитай у Криптона, він там більше огинається.
— Вітаю, старий, — мовить Альберт, — ширнемся?
— Я чув, сьогодні має під’їхати Шпрінґер.
— Уперше чую. Та йди до «Путці», і менше з тим. Все, що треба, вариться там.
Кабан підводить погляд до годинника на стіні.
— У мене сьогодні скажений графік.
— Послухай, Криптоне, будь-якої миті може наскочити велике цабе з поліції, то краще кажи, що там у тебе, сам розумієш… — Вони торгуються за три унції кокаїну, кабан делікатно відходить погортати старі номери «Н’юз оф зе Ворлд». По якійсь хвилині, примотавши останній флакончик з кристалами до ноги, Криптон запрошує всіх на бій ложковиделконожиками. — Бодін тримає великий банк, збіглися з усієї Зони…
— Матрос Бодін? — щиро дивується плюшевий кабан.
— Король Куксгафена, Поркі.
— Якось робив йому доставку в Берліні. Скажеш, Ракетмен передає привіт.
Криптон — закочена холоша, флакон розкупорює, просто щоб глянути, чим багатий, спиняється, витріщає очі:
— Ти про той гаш?
— Угу.
Криптон заряджає обидві ніздрі чималою дозою. Світ починає прояснюватися. У гортані тугим кулаком збираються гіркі шмарклі. Потсдамський Підхват встиг увійти до фольклору Зони. Чого цей свинтус намагається примазатися до слави Ракетмена (в існування якого Криптон ніколи особливо не вірив)? Кокаїнові ділки, рабські й підступні, мов щури… блискучі пляшечки безлічі кольорів, голоси з радіоприймача, фасон і крій кошлатого свинячого костюма, Криптон тягне руку — торкнутися… та ні, ясно, що кабан нічого не рознюхує, він не коп, не торгує і не збирається нікого розводити…
— Просто цікаво, який на дотик, — пояснює Криптон.
— Та прошу дуже. — І раптом у дверях з’являється натовп «червоних шапок», латунь і шкіра. Криптон стоїть непорушно, в одній руці — пробка від флакончика з кокаїном.
— Слотроп? — до кімнати вривається командир, сержант, рука на кобурі. Кабан переводить погляд на Бердбері, який трясе головою, ні, не я, і наче справді не бреше.
— Та й не я, — з готовністю додає Криптон.
— Але хтось же стукнув, — ображено бурмоче кабан.
— Готуйсь, — шепоче Альберт. Військовій поліції: — Перепрошую, — чалапає просто до вимикача на стіні і гасить світло, у гармидері Слотроп миттю кидається попри стіл Бердбері, бабах у високу етажерку з медикаментами, солом’яне пузо пом’якшує зіткнення, а етажерка валиться на когось іншого, оглушливо дзенькає скло, лемент, — і далі мчить крізь темряву проходу, витягнувши руки, намацує шлях до задніх дверей, де й зустрічає Криптона.
— Спасибі.
— Ворушись.
Надворі вони прошкують на схід, до Ельби й доків, тупають, ковзаються в калюжах, спотикаються у коліях від вантажівок, серед бараків свище вітер, б’є в обличчя, з-під лівої штанини Криптона білими іскорками сіється кокаїн. Позаду галасують і блимають ліхтариками поліцейські, але, мабуть, не здогадуються, куди вони пощезли. І це добре.
— Йди жовтою дорогою, — мугикає Альберт Криптон, часом вгадуючи ноти, — жовтою дорогою… — та що це він, та він, він біжить вистрибом…
Нарешті, захекавшись, вони вискакують на пірс, де пришвартовані «Бедесс» і весь його дивізіон, чотири димчасто-сірі свинки, і бачать, що у вихорі галасливої юрби цивільних і військових п’яниць саме у розпалі бій на ложковиделконожиках. Жилавий Ейвері Парфл, бакенбарди в різкому світлі гладенькі, мов тюленяче хутро, адамове яблуко скаче з частотою чотири чи п’ять тактів на секунду, шурхає ногами, метушиться навколо суперника, безтурботного битюга Сент-Джона Бледдері, в обох ложковиделконожики наголо в позиції «до бою», начищені леза аж палають.