Сіроманці — для Війни. Як, здається, і дивовижний талант Пірата переживати чужі фантазії. З Дня перемоги в Європі нічого не сталося, але це не кінець його екстрасенсорним витівкам. Його далі «переслідує» — так само непрямо й туманно — пращур Катьє ван дер Гроов, винищувач додо і солдат удачі. Ніколи не з’являється і ніколи до кінця не щезає. Пірат сприймає це як особисту образу. Всупереч власній волі, він — сумісний з голландцем приймач. Що Франс у ньому знайшов? Чи стосується це — таж певно, що стосується, — Фірми?
У Піратові мрії він уплів пасмо своїх — єретичних мрій, екзеґез вітряків у тінях на закрайках темних полів, і кожне їхнє крило вказувало на точку на ободі велетенського піднебесного колеса, то руш, то стій, завжди у згоді з обертами хреста. «Вітер» — просто назва, умовність для позначення того, що насправді рухає хрестом… і придатна до будь-якого вітру на Землі, чи то завиває він між солодких рожево-жовтих гір Маврикію, а чи гойдає тюльпани на батьківщині, коли червоні чашечки наповнюються дощовою водою, одна яскрава пацьорка за іншою, кожен вітер має власний хрест-у-русі, фізичний або уявний, і кожен хрест є унікальною мандалою, у своєму русі зводить протилежності в одне ціле (а скажи-но, Франсе, в який це вітер мене затягло, що це за 25000-футовий вітер? І що там за млин унизу? Що він меле, Франсе, і хто вправляється з жорнами?).
Далеко під черевом «тандерболта» пасмами на зелені пропливають пом’якшені часом обриси прадавніх земляних укріплень, сіл, спорожнілих у часи Великої Згуби, поля за хатками, чиїх мешканців безжально скосила навала чорної чуми з півночі. За ширмою холодне, як покривало на меблях у забороненому крилі будинку, сопрано виводить ноти, що ніколи не зіллються в мелодію, розкладаються у той самий спосіб, що й неживі протеїни…
— Ясно як Божий день, — скипає композитор Густав, — якби ви не були старим телепнем, то зрозуміли б самі — а я знаю, що існує Благодійна Асоціація Старих Телепнів, ви всі між собою знайомі, голосуванням ставите на місце найактивніших недо-70-ників, і моє прізвище перше у списку. Ви що, гадаєте, мені не начхати? Та ви всі — на іншій частоті, до нас від вас і відлуння не дійде, ми надто далекі, у всіх свої власні клопоти.
Невидима живність шурхотить у крихтах, лобковому волоссі, бризках вина, тютюновому попелі та лахмітті, викинутих флаконах на чверть унції кокаїну — кожен із червоною бакелітовою кришечкою зі знаком «Merck» з Дармштадта. Володіння жучків закінчуються десь за дюйм від підлоги, ідеальна вологість, темрява, стала температура. Ніхто не турбує — у Зойре діє неписане правило: не чавити жужелиць ногами.
— Ви загубилися в тональності! — репетує Ґустав. — Ви у пастці. Тональність — це гра. Все — гра. Ви застаріли. Ніколи не вийдете за межі гри, до Звукоряду, а Звукоряд — це і є просвітління.
— Звукоряд — це теж гра… — Зойре шкіриться і ложечкою зі слонової кістки переправляє у ніздрі неймовірні кількості кокаїну, застосовуючи весь свій багатий арсенал: випростана рука по велетенській дузі вціляє шусть просто у намічену ніздрю, всипає дозу з відстані у два фути, жодної крупинки повз… після того всю купку підкидає вгору, наче попкорн, і втягує носом нґкок у самісіньку середину з еталонно гладенькими стінками, жодної волосинки з часів похорону Лібкнехта, якщо не раніше… перекинути ложечку з руки в руку двічі-тричі, так швидко слонова кістка ще не літала… доріжки зникають миттю, не потребуючи навіть посередництва рурочки. — Звук — це гра, якщо ти спроможний так далеко зайти, аденоїдний ти пророку з шафи. І тому я слухаю Шпора, Россіні, Спонтіні, я вибираю свою гру, у ній багато світла й доброти, а ти застряг у своїй стратосферній дурні, раціоналізуєш її маруду, називаючи «просвітленням». Ти не знаєш, що таке просвітлення, Kerl, ти сліпіший за мене.
Слотроп плентається стежиною до гірського джерела, де на цілу ніч залишив відкисати свою гармоніку, заклинивши її поміж камінням у тихій загаті.
— Ваші «світло й доброта» — це приманка для приречених, — відрізає Ґустав. — Від цих стрибучих мотивчиків, хоч який візьми, відгонить смертю. — Він похмуро знімає зубами кришечку з кокаїнового флакона і спльовує червону пульпу в мерехтіння жучків.
Під проточною водою у знайденому Слотропом старому «Хонері» один за одним виграють квадратні отвори, мов ноти, чистий потік грає віртуальний блюз. У кожному потоці, всюди, де плине вода, хтось грає на губній гармоніці або на цимбалах. Як пророче писав про це Рільке в «Сонетах до Орфея»: