— Виглядаю жахливо, можеш навіть не казати…
— Ти просто чарівна, — каже Роджер. — Обожнюю тебе.
— Знущаєшся?
— Джес, ну чому, заради Бога, ми говоримо про зачіски?
Тим часом десь далеко, за Каналом — нездоланною, наче стіна Смерті для медіума-початківця, перешкодою — повзе по Зоні лейтенант Слотроп, змучений, всіма покинутий. Але Роджер не бажає нікого кидати, він має вчинити правильно.
— Я ж не можу кинути цього телепня напризволяще! Його хочуть знищити.
Але:
— Роджере, — усміхнеться вона, — вже весна. Мир.
Якби ж то. Це знову пропаганда. Знову ВПП постаралися. Як свідчать результати досліджень, панове, оптимальна для нас дата — 8 травня, саме перед традиційним приходом Зелених Свят, школи розпускають дітей на канікули, прогноз погоди чудовий, сприятливий для росту рослин, починається сезонне падіння попиту на вугілля, і таким чином ми отримуємо тайм-аут на кілька місяців, щоб виправдати наші капіталовкладення в Рур… ні, він бачить те ж виснаження, ті ж потоки, в котрих борсався з 39-го року. Його дівчину незабаром поженуть до Німеччини, хоча вона, як і всі інші, підлягає демобілізації. Жодного виходу, який дав би їм бодай якусь надію на втечу. Щось і далі відбувається — можете не називати «війною», якщо це вас дратує, — можливо, рівень смертності знизився на один-два пункти, повернулося нарешті пиво у банках, а якось нещодавно вночі на Трафальгарській площі насправді гуляло море людей… але ж їхня справа не завершена.
Сумний факт, і він крає Роджерові серце, оголюючи пустку, — те, що Джесіка Їм довіряє. «Війна» — це стан, потрібний їй, щоб бути з Роджером, «мир» дозволяє Роджера покинути. Проти Їхніх ресурсів його можливості аж надто скромні. Ніяких слів, ніяких технічно досконалих обіймів, він не здатен зарепетувати так, щоб втримати її коло себе. Старий Бобер, що й не дивно, координуватиме там ППО, і вони житимуть разом у романтичному Куксгафені. Бувай, божевільний Роджере, з тобою було розкішно, воєнний роман, кінчали ми, як запалювальні бомби, ти розкидаєш руки широко, наче крила «фортеці», у нас були свої військові таємниці, ми дурили огрядних полковників як і де хотіли, але рано чи пізно будь-яку боєготовність скасують для всіх, отак! Мені час бігти, любий Роджере, все було просто казково…
Він упав би до її ніг із запахом гліцерину і трояндової води, злизував би сіль і пісок з її казенних черевиків, запропонував би свою свободу і платню на найближчих півстоліття за роботу на добрій постійній посаді, свій бідолашний змордований мозок. Але надто пізно. Мир. Параноя, небезпека, фальшивий свист працьовитої Смерті десь поруч, все пішло спатоньки, залишилося у Війні, в її Роках з Роджером Мехіко. День, коли впала остання ракета, став для Роджера і Джесіки початком кінця. Безпечно минали дні за днями, і що ясніше ставало — більше нічого ніколи не впаде, то ближче підповзав, накочувався новий світ, як весна — не стільки відчутні зміни у повітрі й світлі, у натовпах у «Вулворті», скільки весна з поганого кіно, паперове листя, квіточки з вати і фальшиве освітлення… ні, ніколи вона не стоятиме біля кухонної раковини із рипучою порцеляновою чашкою в руках, і плач чашки беззахисний, мов у немовляти, лунає смиренно РАКЕТА ПРОЛЕТІЛА І ВИНЕСЛА ТЕБЕ з брязкотом розлітається по підлозі білими і блакитними скалками…
Ті ракети смерті — справа минула, цього разу стрілятиме вона, вона та Джеремі, хіба не це їм судилося? запускати ракети над морем: ніякої смерті, лише видовище, полум’я та гнів, збудження без убивства, хіба не за це вона молилася? у тому збляклому будинку, нині повернутому власникам, знову зайнятому людськими доповненнями до китиць на фіранках, портретів песика, вікторіанських стільців, захованих у комірчині нагорі стосів «Н’юз оф зе Ворлд».
Вона мусить піти, накази віддають там, куди їй не дотягтися. Її майбутнє пов’язане з майбутнім Світу, а Роджерове — лише з тією дивною версією Війни, яку він досі тягає за собою. Жодного кроку не може зробити, бідолаха, вона його не відпускає. Він пасивний, як і тоді, під ракетами. Роджер — жертва. Джеремі — стрілець. «Моя мати — війна», — сказав він першого дня, тож Джесіка хотіла знати, а що це за пані в чорному являлися йому вві сні, що за попелясто-білі посмішки, що за ножиці клацали в кімнаті цілісіньку зиму… стільки всього у ньому вона вже ніколи не пізнає… стільки непридатного для Миру. Увесь час, проведений із ним, тепер ввижається їй низкою вибухів, божевіллям у ритмі Війни. Тепер от він поривається рятувати Слотропа, ще одну ракетну з’яву, вампіра, чиє статеве життя живилося жахом Ракетного Бліцу — тьху, жах, страхіття. Його зачинити треба, а не випускати, бо Роджерові цей Слотроп, напевно, дорожчий за неї, яке їхало, таке здибало, як інакше, ну, загалом — Джесіка сподівається, що разом вони будуть щасливі. Хай сидять, дудлять пиво, розповідають анекдоти про ракети, рівняння один одному пишуть. Весело. Принаймні вона його залишить не в порожнечі, він не почуватиметься самотнім, знайде, як згаяти час…