Ой-йо-йой, ой-йо-ой — мене тут зача-рує яка-не-будь красу-нечка, таки тут, на ост-рові, і проживу в-весь за-ли-шок… жи-ття, таки тут, на острові, жу-ватиму па-па-ю, духмя-ну, як лоно, у юному раю…
Колись рай був юним. Пілот обертається до Рожавьольдьї, досі пристебнутого пасом безпеки. Пілотове обличчя закрите: окуляри відбивають забагато світла, киснева маска — машкара з металу, шкіри та слюди. Пілот неквапом підіймає окуляри, і чиї ж то очі, такі знайомі очі всміхаються привітно, я вас знаю, а ви мене пізнаєтé? Що, справді не пізнаєтé?
Рожавьольдьї кричить і вискакує з кутка, весь тремтить, його засліплюють лампи на стелі. Фройляйн Мюллер-Гохлебен досі рачкує колами, швидше й швидше, перетворившись на розмитий мазок, істерично схлипує. Обоє досягли саме тієї кондиції, до якої Роджер і мав їх довести своєю вишуканою психологічною кампанією. Тихо, але наполегливо запитує:
— Гаразд. Востаннє питаю: де містер Пойнтсмен?
— У конторі Моссмуна, — в унісон відказують обоє.
До контори Моссмуна від Вайтголлу можна легко добігти на роликах, її охороняє низка кімнат з вартовими-дівчатами, кожна у сукенці радикально відмінного від інших кольору (і їх чимало, тож самі уявіть, які саме ці трисигмові кольори, раз усі «радикально відрізняються», знаєте, барви на зразок «ящіркової», «вечірньої зорі», «блідої Атлантиди» тощо), і Роджер підбиває до них клинці, підкуповує, погрожує, вішає на вуха локшину і навіть (ех-х) пробиває собі дорогу, аж поки нарешті:
— Моссмуне, я до тебе! — гупає в неоковирні дубові двері, різьблені, мов кам’яні портали якогось храму, — Пойнтсмене, гру закінчено! В ім’я залишків порядності, що дають вам змогу прожити день і не зловити кулю випадкового незнайомця, відчиніть. — Тирада доволі довга, і двері, правду кажучи, відчиняються, не дочекавшись її кінця, та Роджер усе одно договорює. Кімната перед ним виблискує лимонно-лаймовим кольором, приглушеним майже до молочної білизни абсенту з водою: колір тепліший, ніж того заслуговують мармизи за столом, проте, ймовірно, Роджерова поява дещо додала барв — він підбігає і заскакує на полірований стіл через таку ж поліровану голову директора ливарної компанії, 20 футів проїжджає навощеною поверхнею й опиняється перед людиною, яка сидить на чільному місці із ввічливою (скоріше, нахабною) усмішкою. — Моссмуне, я все знаю. — Це що, він насправді прорвався, опинився серед каптурів, прорізів для очей, золотих брязкалець, пахощів і скіпетра зі стегнової кістки?
— Це не Моссмун, — відкашлюється містер Пойнтсмен. — Мехіко, благаю вас, злізьте зі столу… панове, це один із моїх давніх колег, ПОТІК, знаєте, блискучий, але дещо нестабільний, як ви вже, напевно, помітили, ой, Мехіко, ну заради Бога…