— Це війна, — наспівує Роджер, в’їжджаючи до Куксгафена, і мимохіть питає у себе, як Джесіка підстриглася для Джеремі і як цей нестерпний педант виглядатиме із камерою згоряння на голові, — це війна…
Соснові гілки потріскують сумовито та водянисто і, схоже, зовсім не дають тепла. По всьому периметру Роти С розкидано зброю та набої, половина — у ящиках, а половина — просто навалена купами. Уже кілька днів Армія США прочісує Тюринґію, вривається посеред ночі у будинки, на вищих рівнях мізки переймаються своєрідною лікантропофобією, себто страхом перед перевертнями. Наближається зима, небавом у Німеччині забракне харчів і вугілля. Врожай картоплі, приміром, під кінець Війни пішов на виробництво спирту для ракет, а стрілецької зброї, навпаки, не бракує, та й набоїв удосталь. Якщо не можеш прогодуватися, бери до рук зброю, тож зброя і харчі в урядових мізках тісно пов’язані від моменту своєї появи.
Час від часу на гірських схилах від дотику «зіппо» спалахують вирубки — яскраво, мов неопалима купина у липні. Рядовий 1-го класу Едді Пенсьєро, присланий у 89-ту дивізію на ротацію, великий шанувальник амфетаміну, сидить, скрутившись у три погибелі, мало не в самому багатті, тремтить і роздивляється нашивку дивізії на рукаві — наче жмут ракетних оголовків стирчить з розтягнутої дупи, — чорно-брудно-оливкову, зараз вона виглядає ще дивніше, і про це Едді поміркує вже за хвилю.
Тремтіти — улюблена розвага Едді. Це не тремтіння звичайної людини, коли по твоїй шкірі могильний мороз пройшов і минув, його тремтіння не припиняється. Спочатку звикнути складно, проте Едді — великий знавець усіх видів тремтіння. Він навіть здатний якимось дивним чином їх читати, як Зойре Буммер читає косяки, а Міклош Танатц — рубці від батога. Але цей дар не обмежується самими лиш дрижаками Едді, ні, він знається і на дрижаках інших людей! Так, входять один за одним, входять усі разом, гуртом (останнім часом він укладав у голові щось подібне до класифікатора, навчався їх сортувати). Найнудніше тремтіння — це дрижаки з ідеально сталою частотою, без жодних відхилень. Наступними за цікавістю є частотно-модельовані тремтіння — то частіше, то рідше, залежно від інформації, що надходить з іншого кінця, хай би де той кінець був. Відтак нерегулярне дрижання у вигляді хвилі, коли змінюється частота й амплітуда. Їх треба розкладати у гармонічний ряд Фур’є, а це вже складніше. Часто беруться до уваги різноманітні кодування, певні субгармонійні частоти та силові рівні — треба мати лій у голові, щоб розібратися.
— Агов, Пенсьєро. — Це його сержант, Говард Лернер на прізвисько Лінтюх. — Ану витягуй свою сраку з вогню, швидко.
— Йой, сержанте, — цокотить зубами Едді, — та все норм, я так гріюся.
— Без-від-мо-вок, Пенсьєро! Там якийсь полкан хоче постригтися, і вже зараз, тому ходу!
— Оххх, хлопці-хлопці, — бурчить Енсьєро, повзе до спального мішка, порпається у торбі, шукає гребінець і ножиці — він ротний перукар. Його стрижки забирають години, а часом і дні, й легко вирізняються по всій Зоні — волосинка до волосинки, одразу вгадується відданість своїй справі шанувальника амфетаміну.
Полковник уже чекає, сидить під електричною лампочкою. Лампочка живиться електроенергією від іншого рядового, той сидить у тіні і крутить здвоєну ручну корбу генератора. Це друг Едді, рядовий Педді «Електро» МакҐоніґл, ірландець із Нью-Джерсі, один із мільйонної доброчесної та меткої бідноти, яку ви знаєте з фільмів — мабуть, бачили, як вони танцюють, співають, розвішують на мотузці білизну, впиваються на поминках, переживають, що діти підуть не тією стежкою, я вже й не знаю, Оотче, хлопчина він у мене добрий, але зв’язався з тією босотою, та інші жалюгідні голлівудські брехні аж до і включно з цьогорічним хітом «Росте у Брукліні дерево». Орудуючи своєю кривулякою, Педді має щось подібне до дару Едді, проте в іншій формі — передає, а не сприймає. Лампочка світиться наче й рівно, але насправді це послідовність електричних піків і спадів, і чергуються вони залежно від швидкості обертання ручок. Тільки завдяки тому, що нитка розжарювання всередині лампочки пригасає досить повільно і щоразу приходить наступний пік, ми тішимося оманливою видимістю постійного світла — насправді ж це чергування невловимої гри світла і темряви. Так, звичайно, невловимих. Суті послання Педді ніколи не усвідомлює. Його надсилають м’язи та скелет, сукупність рухів тіла, що навчилося бути джерелом електричного струму.