[і] хл[я,]яп! дриґдриґдр[Як]иґ) добре (цок)
та (цок) бачити (дриґцокцок) тебе знову! і т. д.
Не встигають вони відбити вісім тактів свого номера, як Катьє усвідомлює, що зухвала блондиниста красунечка — це вона: саме вона витанцьовує з відпущеними на берег чорними морячками. Також здогадавшись, що наразі виконує алегоричну роль Параної (знаної старої дами, трохи схибленої, але чистої душею), має визнати: джазова вульгарність музики її дещо насторожує, бо вона мала на думці номер радше під Айседору Дункан, класичний і з хмарами маркізету, і — ну, загалом — білий. Пірат Прентіс дав їй кілька настанов з фольклору, політики, Зональних стратегій — проте ані слова про чорноту, а саме на цьому Катьє мала б розумітися якнайкраще. Як проминути стільки чорноти і вберегтися? Як вона збирається шукати Слотропа? серед такої чорноти (вимовляючи слово самими губами, як робив би старий, називаючи якогось паскуду-політика, хай би пропав у справжній чорноті, аби більше й не чути). Відчуває лиш невідступний гнітючий жар — не тяжку сверблячку расиста, ні, але відчуття ще одного тягаря — на додачу до браку їжі в Зоні, до нічного прихистку в курнику, печері або підвалі, до криївок і страхів збройного нападу — такого ж огидного, як торік у Голландії, — тут, принаймні, зручно і затишно — мало не лотос, але згубно у Світі Реальності, в який вона досі вірить і ніколи не втратить надії одного чудового дня повернутися. Немов їй мало всього цього, авжеж, тепер вона має витримати ще й чорноту. Невігластво допоможе Катьє протриматися.
З Андреасом вона чарівна, випромінює чутливість, притаманну жінкам, які переймаються долею далекого нині коханого, але потім треба буде побачитися з Енціаном. Їхня перша зустріч. Їх обох у певному сенсі любив капітан Блікеро. Вони обоє повинні були віднайти спосіб зробити це стерпним, бодай стерпним, помалу, день за днем…
— Оберсте. Я щаслива… — її голос зривається. Невдавано. Голова схиляється над його столом не далі, ніж потрібно, щоб подякувати, щоб показати свою сумирність. Дідька лисого вона щаслива.
Він киває головою, змахує бородою над кріслом. То значить, це і є тота Золота Курва з останніх голландських листів Блікеро. Тоді в Енціана не склався її образ, він надто заглибився у роботу, був надто пригнічений смутком через події навколо Вайссмана. Вона здавалася просто однією з форм очікуваних страхіть, що мали заселити його світ, але, хоч би як він хотів звернутися до чогось етнічного, з часом Енціан почав про неї думати як про величезний наскельний малюнок у Калагарі — про Білу Жінку, білу від талії і вниз, та жінка несе лук і стріли, за нею вервечка чорних служниць крізь мінливий простір, кам’яний і глибокий, різновеликі постаті рухаються туди-сюди…
І от справжня Золота Курва перед ним. Він дивується, наскільки вона юна і струнка — бліда, наче вже струменить із сього світу і ладна зникнути від необережного дотику. Вона знає про свою вразливу худорлявість, душевну лейкемію, і це збуджує. Ти маєш її жадати, не даючи того взнаки — ані очима, ані порухом, бо в іншому разі вона розчиниться і щезне назавше, як дим над стежкою, що веде в глиб пустелі, і другої нагоди вже не трапиться.
— Ви, мабуть, бачили його вже після мене. — Він говорить неголосно, і її дивує його ввічливість. Розчарована — чекала більшого напору. Її губка починає підійматися. — Яким він вам здався?
— Самотнім. — Рвучко киває, нахиляє голову. Відповідає на його погляд якомога нейтральніше, наскільки дозволяють обставини. Має на увазі: коли ти був йому потрібним, тебе поруч не було.
— Він завжди був самотнім.
Вона розуміє, що це не сором’язливість, що вона помилилася. Це гідність. Людина хоче зберігати гідність, залишається відкритою (вона також, але тільки тому, що все болюче давно заніміло, Катьє майже нічим не ризикує). Енціан же ризикує тим, чим ризикують колишні коханці у присутності Коханого за фактом або на словах: найглибш можливим соромом, відновленим почуттям втрати, приниженням і насмішкою. Чи вона насміхатиметься? Невже він полегшив їй завдання, а потім, одвернувшись, поклався на її чесність? Чи може вона бути настільки ж чесною, як він, і при цьому нічим не ризикувати?
— Він помирав, — каже вона йому, — дуже постарів. Навіть не знаю, чи вибрався живий з Голландії.
— Він… — і це вагання може (а) бути турботою про її почуття, або (б) свідчити про необхідність зважати на безпеку Шварцкомандо, або (в) бути поєднанням одного і другого… але потім, трясця, гору бере Принцип Максимізації Ризику, — він дійшов до Люнебурзького пустища. Якщо ви цього не знали, то кажу вам.