— Даруй, але ні, нам потрібна куля, — Вімове обличчя в тіні, яку не пронизати її поглядові, з гіркотою шепоче під пірсом Схевенінґена, рване тупання юрби по дошках над головою, — кожна бісова куля, геть до єдиної. Нам потрібна тиша. І ми не можемо когось відрядити, щоб він позбувся тіла. Я й так згаяв на тебе п’ять хвилин… — тож на останній зустрічі він перейматиметься технічними питаннями, які більше її не стосуються. Коли вона озирається, його вже нема, зник по-партизанському безшелесно, а їй ніяк не вдається зіставити це із тим, як він почувався торік під холодною шинеллю в ті дні, коли ще не мав таких м’язів, шрамів на плечі й стегні — пізньоцвіт, звичайна людина, яку витягли за поріг, та вона його кохала й раніше… обов’язково…
Тепер їм до Катьє байдуже — їм потрібна Schußstelle 3, усе інше вона їм уже дала. Вона постійно знаходила причини, щоб не виказати капітанову пускову позицію, і тепер велике питання, наскільки поважними були ті причини. Так, позиція часто переїжджала, але підібратися до прийняття рішень ще ближче вона не могла: її безстороннє лице служниці схилялося до їхніх шнапсів і сигар, карт на низьких столиках зі слідами кави, аркушів паперу, проштампованих фіолетовим кольором, немов синцями. Так, Вім і подібні до нього поклали свій час і життя, три єврейські родини поїхали на схід — але зачекайте, за ті місяці у Схевенінґені вона віддала цей борг із лишком, хіба ні? Вони були дітьми, невротиками, самотніми, і льотчики, і обслуга любили базікати, а вона переправила через Північне море бозна-скільки пачок Цілком Таємних копірок, номери ескадрилій, точки дозаправлення, протиштопорні методики і радіуси розвороту, радіоканали, сектори, схеми руху, так? Чого їм іще? Вона серйозно питає, наче між інформацією та життям насправді існує коефіцієнт перерахунку. Та як не дивно, він таки існує. Записаний в Управлінні, зберігається у Військовому міністерстві. Не забувай, істинний сенс Війни — купівля-продаж. Убивство й насильство саморегулюються, їх можна довірити й аматорам. Масова природа смерті у воєнний час корисна дуже по-різному. Слугує видовищем, відволікає від справжньої динаміки Війни, постачає сировину для запису в Аннали історії, щоб навчати дітей цього предмета як послідовності насильства, одна битва за іншою, так вони успішніше підготуються до дорослого життя. Найкраще — це масова смерть, стимул для звичайного народу, для людців, вхопити шмат цього Пирога, доки вони ще живі й можуть його зжерти. Справжня війна — тріумф ринків. Повсюдно виринають справжні ринки, ретельно замасковані фахівцями під «чорні». Окупаційні гроші, фунти стерлінгів, райхсмарки ходять і далі, строгі, мов класичний балет, у межах своїх стерильних мармурових палат. А тут, зовні, внизу, в народі, живуть справжні валюти. Наприклад, предметом торгу стають євреї. Геть усе стає предметом торгу, як сигарети, піхва чи батончики «Герші». Крім того, у євреїв є частка провини, майбутнього шантажу, який, безперечно, фахівцям на руку. І ось Катьє щосили горлає в безлюддя, у Північне море надій, а Пірат Прентіс, знайомий із нею по квапливих зустрічах — на міських площах із казармами та клаустрофобією, під прикриттям темних сходів із запахом сосни та живиці, стрімких, мало не прямовисних, як драбини, під гафелем на кораблику біля пропахлої нафтою набережної, згори витріщаються бурштинові котячі очиська, в старому кварталі, де за вікном дощ, а у запорошеній кімнаті запчастини допотопного кулемета «шварцльозе», розібраного до колінно-важільного механізму та мастильної помпи — вона була для нього ще одним обличчям, якому годиться бути знайомим, на межі впізнавання, тепер же, зустрівшись поза контекстом, безмежне море хмар, що рухаються похідним маршем, високі й пишні, за її спиною, він помічає небезпеку в її самотності, усвідомлює, що ніколи не чув її імені аж до зустрічі біля млина, відомого під назвою «Ангел»…