Ось як притисло. Він знав, що в божевільній Німеччині, з Ворогом, буде комфортніше, ніж тут, у Відділі Псі. А ця пора року все тільки погіршує. Різдво. Ой-ой-ойґґґґггг, він хапається за живіт. Тільки з Джесікою почувався якось по-людському, ну бодай стерпно. Джесіка…
Тут його й накрило, на півхвилини, поки позіхав і тремтів у довгій білизні, його, м’якенького, майже невидимого у світлі грудневого світанку, поміж гострих країв книжок, пачок і цигаркового паперу для копій, графіків і карт (головна з них із червоними віспинами на чистій білій шкірі леді Лондон спостерігає за всіма… стривай… шкірна хвороба… невже вона носить у собі смертельну заразу? чи визначені точки ударів заздалегідь, а політ ракети відбувається з фатального нариву, що дрімає в самому місті?.. проте йому цього не осягнути, як і не зрозуміти Пойнтсменової одержимості інверсією звукового подразника, і будь ласка, благаю, припиніть хоч на мить про це теревенити…), отаке найшло, і він не знав, поки не минулося, наскільки ясно він бачив оту чесну половину свого життя, якою тепер була Джесіка, наскільки фанатично його мати, Війна, має засуджувати її вроду, її нахабну байдужість до тих закладів смерті, в які він сам допіру ще вірив, — її непохитну надію (хоча вона й терпіти не могла будувати плани), її вигнання з дитинства (хоча вона незмінно відмовлялася чіплятися за спогади)…
Його життя прив’язане до минулого. Себе він бачив якоюсь цяткою хвильового фронту, що наступає на стерильну історію — відоме минуле, проєктоване майбутнє, а Джесіка була хвилерізом. Раптово постає пляж, непередбачуване… нове життя. Минуле та майбутнє на березі зупинилися, ось як він би це витлумачив. Але йому хотілося також і віри, так само, як кохав її, попри всі слова, — хотілося віри в те, що, хай би які були погані часи, ніщо не визначено, все можна змінити, і вона завжди зуміє відкинути темне море за його спиною, відкохати його геть від усього. І (самолюбиво) що отаким похмурим юнаком, який стійко вкоренився у Смерті, — надумав покататися зі Смертю, — разом із Джесікою він зможе відшукати шлях до життя і насолоди. Він ніколи їй не розповідав, намагався не говорити про себе, але саме такою була міра його віри, коли сьоме Різдво Війни накотило черговою атакою на його кістлявий тремтливий фланг…
Вона метушиться по гуртожитку, стріляючи у сусідок недопалки «Вудбайн», дріб’язок для штопання нейлонових панчіх, розсипає військові жартики для підтримання стосунків. Цього вечора вона буде з Джеремі, своїм лейтенантом, але хоче бути з Роджером. Але насправді не хоче. Чи ні? Вона не пригадує, коли востаннє так не знала, що робити. Коли вона з Роджером, у них суцільна любов, але якщо вона далеко від нього, ну, на будь-якій відстані, хлопче, отак, то ловить себе на думці, що він її пригнічує чи навіть лякає. Чому? На ньому, дикими ночами скакаючи верхи, догори-донизу, його прутень — її вісь, сама намагаючись не розм’якнути, аби не скапати воском зі свічки, не відпасти, танучи, на покривало, кінчаючи, тому лишень оте Роджер, Роджер, ох коханий, поки стане дихання. А поза ліжком, у блуканнях-теревенях, його гіркота, його смуток відходять у глиб Війни, зими: він так ненавидить Англію, ненавидить «Систему», вічно бурчить, каже, що після Війни емігрує, не потикає носа з печери паперового циніка, ненавидить самого себе… але чи хочеться їй насправді його витягувати? Хіба не надійніше буде з Джеремі? Вона намагається не надто часто роздумувати над цим питанням, але воно є. Три роки з Джеремі, наче одружені. Три роки — це не так і мало. Щодня щось відбувалося. Вона носила старі халати Бобра, заварювала йому чай і каву, шукала його погляд на стоянках вантажівок, у кімнатах відпочинку, на розгрузлих полях під дощем, коли всі паскудні й гнітючі денні турботи можна відшкодувати одним поглядом — знайомим, повним довіри, тієї пори року, коли слово звучить задля вишуканості або щоб трохи посміятися. І все це вирвати з життя? три роки? заради дивакуватого, зосередженого лишень на собі — ну хлопчиська, їй-бо. Курва, він, певно, має вже добрих тридцять, набагато старший за неї. Мусив же він чогось та навчитися? Вже досвідчений чоловік?
Найгірше, що й поговорити ні з ким. Уся політика цієї змішаної батареї, професійний інцест, хвороблива одержимість тим, хто що кому сказав навесні 1942-го, заради Бога Святого, під Ґрафті-Ґрін, що в графстві Кент, чи десь іще, і хто мав відповісти якось, але не відповів зовсім, і тим самим розпалив ненависть, яка пречудово буяє донині, — по роках наклепів, честолюбства й істерії довіряти хоч комусь бодай щось — справжнісінький мазохізм.