Томас Пінчон
Веселка тяжіння
Редагування
Олександр Лебідь
Леся Пішко
Максим Нестелєєв
Відповідальний редактор
Олексій Жупанський
Цей текст захищений Законом України «Про авторське право і суміжні права».
Виключне право на видання цього тексту належить Видавництву Жупанського.
Будь-яке цитування тексту, його відтворення чи публікація можливі лише з дозволу видавництва.
Copyright © 1973, 2001 by Thomas Pynchon
Ukrainian translation rights arranged with Melanie Jackson Agency, LLC
Перекладено за виданням: Gravity's Rainbow by Thomas Pynchon, Penguin Classics, 2006.
© Видавництво Жупанського;
T. Бойко, переклад;
М. Нестелєєв, післямова;
О. Баратинська, художнє оформлення, 2021.
Річарду Фаріньї
1. За нулем
Ніщо у природі не зникає, лише перетворюється. Все, чого наука навчила мене й досі навчає, зміцнює мою віру у неперервність нашого духовного існування після смерті.
А в небі розкотисто верещить. Таке бувало і раніше, але дотепер нічого подібного ще не траплялося.
Надто пізно. Евакуація триває, але лише театр. У вагонах немає світла. Світла нема взагалі ніде. Над головою — ферми підйомників, старі, як «залізна королева[1]», і десь високо угорі скло, що мало б пропускати денне світло. Проте зараз ніч. Він боїться, що скло от-от упаде — це було б не абищо! — обвал кришталевого палацу. Але, враховуючи належне маскування — жодного проблиску світла, — це була б грандіозна і невидима катастрофа.
Він сидить без курива в оксамитовій пітьмі багатоярусного вагона, відчуває, як то поруч, то віддалік ударяється і треться метал, клубами вилітає пара, тремтіння вагонної рами, балансування, непевність. Інші збилися докупи, слабаки, отара паршивих овець, у котрих не лишилося ні часу, ні талану: пияки, старі ветерани, оглухлі від застарілої вже років зо двадцять артилерії, крутії у міському вбранні, обірванці, виснажені жінки з купою малечі — аж не віриться, що в когось може бути стільки дітей, — вмостилися серед мотлоху, якому пощастило вціліти. Розгледіти можна хіба кілька найближчих облич, та й ті скидаються на сріблясті картинки у видошукачі, зеленуваті лики великого панства за броньованими вікнами автомобілів на вулицях міста…
Рушили. Потяглися вервечкою від головного вокзалу, із центру міста, посунули у ще старіші й занедбаніші квартали. Це точно вихід? Обличчя повертаються до вікон, проте ніхто не наважується запитати, тільки не вголос. Ллє дощ. Ні, вони не виплутуються, лиш тугіше затягують вузол — пірнають у потаємні склепінчасті проходи в потрісканому бетоні, вони лиш прикидаються звивистими тунелями… над головою повільно пливуть зчорнілі дерев’яні естакади, і запах вугілля із давно минулих днів, пахощі просочених нафтою зим, неділь, коли рух на дорогах не такий жвавий, подібні до коралів казково живучі нарости, за сліпі повороти і в пустельні прогони, оскомина пустки на місці рухомого складу, всюдисуща іржа — вони глибоко та виразно відчуваються у такі порожні дні, особливо на світанку, коли блакитні тіні заступають дорогу і ведуть до Абсолютного Нуля… і що далі їдеш, то сильніше відчуваються злидні… занедбані потаємні міста бідарів, місця, назв яких ніколи не чув… стіни руйнуються, дахів стає дедалі менше, а з ними тануть і надії на світло. Дорога, яка мала перетворитися на широку автостраду, натомість звужується, більше вибоїн, повороти крутішають, аж раптом вони опиняються під останньою аркою: різко спрацьовують і відпускають гальма. Вирок винесено, оскарженню не підлягає.
Караван зупиняється. Кінець залізничної лінії. Всім евакуйованим наказано вийти. Рухаються повільно, але покірно. Супровід зі свинцевого кольору кокардами на кашкетах мовчить. Аж ось чималий старезний і темний готель, залізне продовження рейок і стрілок, що привели їх сюди… Століттями не вмикаючись, з-під химерних залізних карнизів звисають пофарбовані у темно-зелене кулі ламп… юрба без нарікань, без кашлю тече коридорами, прямими й функціональними, як проходи на складі… оксамитово-чорні поверхні обмежують рух: тхне старим деревом, якимись закутками, що весь цей час простояли порожніми, але нещодавно відчинилися, щоб прийняти наплив гостей, сморід старого тиньку, під яким поздихали всі щури, і лишень їхні привиди, непорушні, як наскельні малюнки, вперто виблискують на стінах… евакуйованих приймають партіями, підіймають ліфтом — це рухомий дерев’яний поміст без жодної стінки, його підносять догори старі просмолені канати і чавунні шківи зі спицями у формі літери S. На кожному темно-брунатному поверсі заходять і виходять пасажири… тисячі принишклих неосвітлених кімнат…
Хтось чекає самотою, а хтось ділить невидиме житло з іншими. Невидиме, бо що важить за таких обставин умеблювання? Під ногами хрускотить давній міський непотріб, скам’янілі рештки того, що місто відкидало, чому погрожувало, про що брехало своїм дітям. Голос промовляв до всіх, але здавалося, що говорить лише з тобою, і голос той казав:
— Ти ж не вірив, що тебе врятують. Та ну, усі ми добре знаємо, хто ми. Друже, ніхто й не думав сушити голову твоїм порятунком…
Виходу нема. Лежи та чекай, лежи тихенько, нишкни. Вереск у небі не стихає. Коли він прийде, то прийде у пітьмі чи принесе із собою світло? Світло з’явиться до, а чи після того?
Але вже світло. Коли воно з’явилося? Весь цей час світло просотувалося із зимним ранковим повітрям, холодило соски його грудей — помалу проступає зборище п’яних гультяїв, хто в одностроях, а хто — ні, вони стискають у руках порожні чи напів порожні пляшки, один зсунувся зі стільця, інший скорчився у холодному каміні, ще інші простяглися на диванах, непропилесосених килимах та шезлонгах на різних рівнях велетенської зали, хропуть і сопуть кожен у своєму ритмі, невтишимим хором, а світло Лондона, зимове й пружне, проступає межи шибами склепінчастих вікон, постає серед залишків нічного диму, який, танучи, чіпляється до вощених брусів перекриття. Всі у горизонтальному положенні, товариші по зброї — рожевенькі, наче гурт голландських селян, заглиблених у сни про неминуче власне воскресіння за кілька найближчих хвилин.
Ось загорнувся у грубу картату ковдру помаранчевих, іржавих і пурпурових барв капітан Джеффрі Прентіс на прізвисько «Пірат». Череп його наче вилито з металу.
Згори — на дванадцять футів вище — от-от гепнеться з хорів Тедді Блоут, збирається випасти саме там, де хтось із дурного розуму кілька тижнів тому вибив ногою дві балясини з чорного дерева. Зараз Блоут у безпам’яті повільно пропихається в отвір — голова, руки, тулуб, — його просування затримує лише порожня чвертка з-під шампанського у задній кишені, вона за щось чіпляється…
Нарешті Пірат спромігся підвестися на вузькому холостяцькому ліжку з коліщатами і роззирається. Здуріти можна! Якесь чортове страхіття… чує над собою тріск тканини. В Управлінні спеціальних операцій Пірата навчили реагувати миттєво, тож він підскакує і ногою штурхає ліжко до Блоута. Під гучне деренчання пружин той пірнає у койку точно посередині. Одна з ніжок ліжка підламується.
— Доброго ранку! — коментує Пірат. Блоут шкіриться, загортається у Піратову ковдру і знову засинає.
Блоут — один із його співмешканців у будиночку неподалік набережної Челсі, спорудженому минулого століття якимось Коридоном Троспом, знайомим родини Росетті; він носив сіточки для волосся і захоплювався вирощуванням лікарських рослин на даху будинку (молодий Осбі Філ нещодавно відродив цю традицію), хоча небагато з них виявилися достатньо стійкими, щоб пережити тумани й морози, інші повернулися в ґрунт на даху у вигляді химерних алкалоїдів разом із перегноєм від трьох призових свиней породи весекс-седлбек, яких тримав там-таки попередник Троспа, разом із листям численних декоративних дерев, пересаджених на дах наступними мешканцями, із екзотичними неїстівними наїдками, які викидали або вибльовували туди слабкі на шлунок епікурейці, — усе це шарувалося, покришене ножами часу, доки не стало пастозним шаром компосту завтовшки в фут, на якому могло рости що завгодно, навіть банани. Через війну виник дефіцит бананів, тож доведений до відчаю Пірат вирішив збудувати на даху оранжерею і домовився із приятелем, який літав маршрутом Ріо-Асунсьон-Форт-Ламі, щоб той привіз один-два саджанці бананового дерева в обмін на німецький фотоапарат, якщо такий трапиться Піратові під час наступної висадки.
1
Велике залізне ліжко. Масово вироблялось у XIX столітті