Після капітуляції постійно виникають сутички між цивільними німцями та звільненими з таборів полоненими іноземцями. Міста на заході захопили переміщені поляки, чехи, росіяни, вони грабують арсенали та комори і не збираються щось із того віддавати, але ніхто не може вирішити, як ставитись до тутешніх Шварцкомандо. Хтось лишень побачить шмаття SS — й одразу реагує у той чи той спосіб, інші вважають їх марокканцями або індійцями, що якимось чином перебралися з Італії через гори. Німці досі пам’ятають окупацію Райнланда французькими колоніальними загонами двадцять років тому, а також плакати, що проголошували: «SCHWARZE BESATZUNG AM RHEIN[342]!» Ще трохи тиску в системі. В Гамбурзі минулого тижня двох Шварцкомандо застрелили, а інших жорстоко побили. Британська військова адміністрація прислала якихось військовиків, але було вже запізно — здається, їх цікавила головно необхідність дотримання комендантської години.
— Це Онґуруве. — Андреас простягає навушники і дає Енціанові пройти.
— … не розумію, це ми їм потрібні чи нафтопереробний завод… — голоси деренчать, час від часу зникають, — … сотня, може, дві сотні… так багато… …тівки, дрючки, пістолети…
Пі-і-і-п і вибух шипіння, а тоді лунає знайомий голос:
— Можу прислати з десяток людей.
— Ганновер на дроті, — бурмоче Енціан, такий собі жарт.
— Тобто Йозеф Омбінді. — Андреасу не до жартів.
Попросивши допомоги, Онґуруве щодо Порожніх займає нейтральну позицію — або принаймні намагається. Але якщо Омбінді може допомогти і вирядити людей до Гамбурга, він може схотіти затриматись. Ганновер для нього — навіть із заводом «Volkswagen» — тільки ще одна сходинка. Гамбург надасть Порожнім потужну підтримку, вони отримають шанс. Хай там як, але північ — їхня стихія…
— Мені треба їхати, — повертає навушники Андреасу. — Що таке?
— Може, це росіяни, хочуть тебе виманити.
— Та ні. Не переймайся Чичеріним. Не думаю, що він там.
— Але твій європеєць казав…
— Цей? Не знаю, наскільки йому можна вірити. Не забувай, що я чув, як він говорив з Марві у потязі. А тепер він з дівчиною Чичеріна у Нордгаузені. Ти б йому повірив?
— Якщо за ним полює Марві, то чогось він таки вартий.
— Якщо вартий, ми його обов’язково знову здибаємо.
Енціан хапає торбу, ковтає на дорогу два первітини, нагадує Андреасові про деякі справи на завтра і довгими соляними та камінними уступами підіймається на поверхню.
Нагорі вдихає вічнозелене повітря Гарца. У старих селах саме була б пора доїти корів. Зійшла перша зірка, оканумайгі, маленька шанувальниця свіжого молока…
Але це мусить бути інша зірка, північна. Нічого втішного. Що з нами сталося? Якщо вибирали не ми, якщо зонгереро судилося жити за пазухою в Ангела, що намагався знищити нас на Südwest… тоді… нас не помітили, а чи вибрали для чогось жахливішого?
Енціану треба бути в Гамбурзі ще до того, як у сонце знову понастромляють списів. Охорона у потягах настирлива, але його вони знають. Удень і вночі довгі товарняки виїжджають з «Міттельверк», вивозять обладнання А-4 на захід до американців, на північ до англійців… а вже незабаром, коли набере чинності карта окупації, то й на схід до росіян… Нордгаузен перейде до російської адміністрації, і тоді нам доведеться діяти… чи буде в нього шанс із Чичеріним? Енціан його ще й бачити не бачив, але їм все ж таки судилося стрітися, Енціан йому єдинокровний брат. Вони — одна плоть.
Пульсує сідничний нерв. Забагато сидів. Накульгує, самотній, схилив голову, бо в Ердшвайнгьоле низькі стелі; хто знає, що чекає на голову, якщо задереш її надто високо? Дорогою до залізничної естакади, високий і сірий під дедалі яскравішим світлом зірок, Енціан прямує на Північ…
Досвіток. Стома футами нижче пливе мертвотно-бліде простирадло хмар, простягається на захід, скільки бачить око. Тут Слотроп і учениця відьми Ґелі Триппінґ, стоячи на вершині Брокена, в самому осерді німецького зла, за двадцять п’ять миль на північ від північно-західного «Міттельверк», дожидають сходу сонця. Хоча передвечір Травневого дня вже минув і пустотлива парочка спізнилася майже на місяць, але залишки останнього Чорного Шабашу все ще помітні: пляшки з-під Kriegsbier[343], мереживна білизна, порожні гільзи від гвинтівки, подерті червоні атласні прапори зі свастикою, голки для татуювання та бризки синього чорнила.
— А це на якого біса? — цікавиться Слотроп.
— Для поцілунку диявола, звісно. — Ґелі влаштовується, старий-ти-дурню, йому під пахву, тож Слотроп почувається трохи ніяково, бо навіть такого не знає. Йому майже нічого не відомо про відьом, хоча серед його пращурів була справжня Салемська Відьма, одна з найостанніших, що приєдналася до компанії sus. per coll[344], вона вже багато століть теліпається на родинному дереві Слотропів. Звали її Емі Спру, була вона ганьбою родини, стала антіноміанкою[345] у двадцять три роки і віялася по всьому Беркширу, як навіжена, випередивши Божевільну Сью Данем на двісті років — викрадала немовлят, їздила в сутінках верхи на коровах, приносила в жертву курчат на Сноддовій горі. Через отих курчат, як ви собі можете уявити, боліла не одна голова, бо корови й немовлята завжди поверталися живими та здоровими — Емі Спру, на відміну від своєї суперниці, пострибухи Дороті, була не зловорожою відьмою.
Її схопили за відьомство і скарали на горло. Ще одна божевільна Слотропова родичка. Якщо її коли й згадували, то хіба стенувши плечима — надто далека, щоб залишатися для роду Ганьбою, радше такий собі курйоз, тож Слотроп змалечку не знає, як до неї ставитись. Упродовж тридцятих відьмам ще добряче діставалося — їх зображали старими почварами, що кличуть тебе «дорогесенький», і взагалі досить неприємними персонажами, тож кінематограф не зумів підготувати його до тевтонського різновиду відьом. Фріцівська відьма, наприклад, мала по шість пальців на ногах і жодної волосинки на піхві. Принаймні такі на вигляд відьми на сходових фресках у вежі колишнього нацистського передавача на Брокені, а на казенних фресках не може бути безвідповідальних фантазій, правильно? — хоча Ґелі вважає, що ця безволосість — від намальованих фон Байросом[347] жінок.
— Ти просто не хочеш свою поголити! — вигукує Слотроп. — Ха-ха! Теж мені відьма!
— Зараз я щось тобі покажу, — каже вона, тому ж то вони й не сплять у цю небожу годину, завмерли одне біля одного, тримаються за руки, сонце тільки починає розчищати обрій. — Дивися, — шепоче Ґелі, — он там.
Сонячне світло б’є у спини майже горизонтально, і на перламутровій хмарі починають проступати дві велетенські тіні, що тягнуться на милі, аж за Клаусталь-Цельтерфельд, за Зезен і Ґослар, через річку Ляйне — десь там вона має бути, і досягають самого Везера…
— Ти ба, — Слотроп трохи нервує, — та це ж Примара. — Навколо Ґрейлока у Беркширі такі теж бувають. А в цих краях вони відомі як Brockengespenst.
Божі тіні. Слотроп підносить руку. Його пальці — міста, біцепси — провінції, так, він підносить руку. Хіба не цього від нього чекають? Тінь від руки тягне за собою веселку, сягає далеко на схід — схопити Ґоттінґен. Незвичайні тривимірні тіні, що лягли на німецький світанок, так, у цих горах або під ними мали б жити Титани… Неймовірних пропорцій. Ніколи не віднесе їх річка. Ніколи не подивляться на обрій і не подумають, що все це триватиме вічно. Ані на дерево вилізти, ані рушити у довгі мандри… залишаються самі їхні глибокі відбитки, оболонки в ореолах, що лягають поверх туманів, куди поринають люди…
Ґелі дригає ногою вперед, як танцівниця, і схиляє голову набік. Слотроп показує заходу середній палець, і нерозважливий палець за мить затемнює три милі хмар. Ґелі хапає Слотропа за прутень, Слотроп нахиляється і покусує Ґелі за цицьку. Вони велетенські, танцюють по всьому паркету видимого неба. Він запихає руку їй під сукню. Вона обвиває його ногу своєю. Примари переливаються від червоного до індиго, напливами, фантастично великі, від краю до краю. Під хмарами все знерухоміло і втрачено, як Атлантида.
347
Франц фон Бáйрос, австрійський художник, автор ілюстрацій до «Божественної комедії» та модернових еротичних гравюр.