До них із вітром лине спів Фурій:
Літак гуркоче за якихось кілька ярдів, показує черево. Почвара на останньому місяці. З маленького люка визирає червона пика у шоломі й окулярах.
— Ах ти ж мурло аглицьке, — пролітаючи повз, — зараз матимеш свою сраку на таці.
Довго не думаючи, Слотроп хапає торт.
— Іди на хер! — Шпурляє прицільно — літак дуже повільно проходить зовсім недалечко, — і торт хляп — заліплює Марві всеньку пику. Ура. Руки в пальчатках зішкрябують місиво, вивалюється рожевий майорів язик. Вітер розносить жовті краплини крему, вони довгою дугою летять до землі. Люк зачиняється, літак ковзає набік і повільно робить бочку, коло і повертається. Шнорп і Слотроп хапають по торту й чекають.
— У них мотор без кожуха, — помічає Шнорп, — туди ціляй. — Тепер вони бачать корпус літака згори, кабіна напхана просяклими пивом американцями, що співають:
Ось уже сто ярдів, літак наближається дуже швидко. Шнорп хапає Слотропа за лікоть і показує за правий облавок. Провидіння здогадалося примостити у них на шляху величезний білий хмарний схил, і вітер швидко жене туди їхню кулю; кипляча істота виставляє білі мацаки, махає ними, мовляв, скорше… скорше… і ось уже вони всередині, в мокрому крижаному тимчасовому прихистку…
— Вичікуватимуть.
— Ні, — Шнорп прикладає долоню до вуха. — Заглушили мотор. Вони десь тут, біля нас. — Сповивальна тиша триває хвилину-другу, але потім, аякже:
Шнорп порається біля вогню рожево-сірого пальника — хоче стати менш помітним, але щоб не надто втратити висоту. Вони пливуть у блідій бульбашці світла, оголена гранітна порода навмання, немов кулаками, тицяє у хмару, намагається намацати аеростат, десь поруч літак зі своїм курсом і швидкістю — повітряна куля нічого не може з цим вдіяти, бінарні рішення втратили сенс. Хмара тисне, ніби аж душить, великими краплями збирається на тортах. Раптом захрипло, з похмілля:
Розпадається туманна заволока, і перед ними постають американці, ширяють десь так метрів за десять, хіба тільки трохи швидше за аеростат.
— Давай! — репетує Шнорп, шпурляючи торт у беззахисний мотор. Слотропів торт не вціляє і розмазується по склу перед пілотом. Шнорп заходжується кидати у двигун мішки з баластом, один застрягає між двома циліндрами. Заскочені американці гарячково намагаються вихопити пістолети, гранати, автомати чи що там ті штрихи з артилерії носять при собі як особисту зброю, але вони уже проскочили, знову хмарою суне туман. Гримають кілька пострілів.
— От гімнюхи, а якби вцілили у балон…
— Т-с-с. Здається, нам телеграма від пускового магнето. — З осердя хмари долинає чмихання мотора, він ніяк не хоче заводитись. Відчайдушно деренчить проводка.
— Ай, курва! — приглушений крик віддалік. Переривчасте завивання стихає, зрештою настає цілковита тиша. Шнорп лежить горілиць, цямкає тортом і гірко сміється. Половина його товару за облавком, тож Слотроп почувається трохи винним.
— Ні-ні. Не бери дурного в голову. Це як колись торгували, знову туди вертаємся. Ще один шанс. Переходи довгі й небезпечні, втрати у дорозі — неминуча умова гри. Це ти трохи подивився на Ur-Markt[354].
Коли за кілька хвилин хмари повністю розходяться, вони пливуть собі тихенько під сонцем, зі строп капає, а куля сяє від хмарної вологості. І жодних ознак літака Марві. Шнорп додає вогню, вони поволі підносяться догори.
Ближче до заходу сонця Шнорп стає задумливим:
— Дивись. Он край видно. На цій широті тінь мчить Німеччиною зі швидкістю 650 миль за годину, це швидкість реактивного літака. — Хмарне простирадло розпалося на невеличкі туманні клапті кольору варених креветок. Повітряна куля пливе собі над сільським краєвидом, сутінки підштовхують його зелені латки до чорноти: вервиця потічка спалахує в променях призахідного сонця, заплутаний вугластий візерунок ще одного міста з будинками без дахів.
Захід червоно-жовтий, як і повітряна куля. На обрії м’якенька сфера повзе донизу персиком на порцеляновому тарелі.
— Що далі на південь, — провадить Шнорп, — то швидше ковзає тінь, а на екваторі — тисяча миль на годину. Фантастика. Долає звуковий бар’єр десь над південною Францією — приблизно на широті Каркасона.
Вітер спроваджує їх далі на північний схід.
— Південна Франція, — згадує Слотроп. — Авжеж. Ось і я там здолав швидкість звуку…
Зона повниться літом: за уламками стін душі віднаходять спокій, швидко засинають, згорнувшись калачиком у вирвах від снарядів, злягаються під трубами водогону, задерши сірі сорочки, безтямно марять серед полів — їжею, забуттям, інакшою історією…
Тиша — притулок звуку, як відступ прибою перед хвилею припливу: звук спливає схилами акустичних проходів, щоб в іншому місці зібратися великим шумовим сплеском. Корови — величезні поплямовані чорно-білим незграби, нині запряжені для оранки — німецькі ж бо коні у Зоні майже вимерли, — з незворушними мордами пруться просто на засіяні ще взимку мінні поля. Страхітливі вибухи гримлять по всіх угіддях, роги, шкури та яловичий фарш зливою падають на околиці, а погнуті дзвіночки тихенько лежать у конюшині. Коням стало б розуму не наражатися на таку небезпеку, але німці розтринькали своїх коней, розпорошили породу, загнали їх далі нікуди — у сталеві огроми, у ревматичні драговини, у непокриті зимові холоди нещодавніх Фронтів. Деякі, можливо, знайшли порятунок у росіян, яким ще потрібні коні — їх часто чути вечорами. Багаття видно за багато миль з-за букових лісосмуг крізь серпанок північного літа — він майже сухий і надає язикам полум’я гостроти леза, — коли десяток акордеонів і гармошок звучать одночасно розхитаними акордами з язичковим дзвоном, а пісні переповнені всіляких жалібних -ствій і -зних, дівочі голоси лунають найчистіше. Коні іржуть і тупцяють шелесткою травою, чоловіки та жінки дуже добрі, винахідливі, вперті — найвеселіші серед вцілілих у Зоні.
По всій цій тріпотливій плоті туди й сюди никає божевільний стерв’ятник Чичерін — металічніший за будь-що інше. Коли він говорить, підморгують сталеві зуби, під шевелюрою — срібна пластинка. Золоте дротяне плетиво тривимірним татуюванням стягує потрощені хрящі та кістки у правому колінному суглобі, завжди відчутне, ручної роботи печатка болю, його найшляхетніша бойова нагорода, бо невидима, і лишень він її відчуває. Чотиригодинна операція, та ще й у темряві. Східний фронт: ніяких тобі антибактеріальних препаратів, жодної анестезії. Звичайно ж, він цим пишається.
Він прийшов сюди — із накульгуванням, незмінним, як золото, — з холоду, з низин, із таємниці. Офіційно він підпорядковується ЦАГІ, себто Центральному аерогідродинамічному інституту в Москві. До його обов’язків серед іншого входить і технічна розвідка, але справжня його місія в Зоні має приватний характер з поволокою одержимості і не відповідає, як йому вже неодноразово зауважувало керівництво, суспільним інтересам. Чичерін усвідомлює, що в буквальному сенсі все це не так і далеко від правди, але не впевнений у мотивах тих, хто його застерігає. Хай би що вони казали, у ліквідації Енціана в них може бути свій інтерес, і з Чичеріним вони можуть розходитися хіба що в питанні строків і мотивів. Мотиви Чичеріна — не політичні. Державка, яку він будує в німецькому вакуумі, ґрунтується на непереборній потребі, і він цю потребу вже навіть не намагається зрозуміти, — на необхідності знищити Шварцкомандо і його легендарного зведеного брата Енціана. Чичерін — виходець з нігілістів, серед його пращурів донесхочу політично вмотивованих бомбометальників та успішних вбивць, проте він навіть не далекий родич того Чичеріна, що доклався з Вальтером Ратенау до підписання договору в Рапалло. Той меншовик, що потім зробився більшовиком, був далекоглядним, і в еміграції, і після повернення вірив у Державу, що всіх їх переживе, коли хтось прийде і займе його місце за столом так само, як він сів у крісло Троцького — сидільці приходять і відходять, а крісла залишаються… та нехай. Такою є Держава. Але знову ж таки, є і чичерінський різновид, смертна Держава, що не переживе певних людей. Він пов’язаний душевною любов’ю і тілесним страхом зі студентами, що загинули під колесами карет, з очима, у яких легко вгадуються безсонні ночі, з руками, одержимо простертими назустріч смерті від абсолютизму. Він заздрить їхній самотності, прагненню йти по життю одинаками, поза будь-якими межами, навіть поза військовими структурами, часто без будь-якої підтримки чи любові. Його власна мережа вірних фройляйн по всій Зоні — це компроміс: він знає, що в ній забагато затишку, хай навіть при непоганих розвідданих, але відчутна небезпека кохання, звиклості все одно для нього надто дріб’язкова, якщо зважити на те, що він має зробити.