Початок сталінських часів Чичерін зустрічав у далекому ведмежому закамарку — в Семиріччі[355]. Влітку в зелених оазах розпливчастим химерним сплетінням пітніли зрошувальні канали, взимку на підвіконнях шерегами вишиковувалися липкі чайні склянки, солдати грали у преферанс і виходили надвір хіба що справити нужду або постріляти зі щойно модернізованої гвинтівки Мосіна у здивованих вовків. То був край п’яної ностальгії за містами, мовчазних киргизьких вершників, нескінченного тремтіння землі… через землетруси ніхто не будував нічого вищого за один поверх, тож місто мало вигляд, як у вестерні: поруділа брудна вулиця, а обабіч грандіозні дво-і триповерхові фальшиві фасади.
Він приїхав у таку далечінь, щоб подарувати місцевим племенам алфавіт: тут було тільки усне мовлення, жест, дотик, навіть арабський шрифт не довелося витісняти. Чичерін працював під дахом тутешнього «лікнепу», відомого у Москві як «червоні юрти». З рівнин з’їжджалися молоді та старі киргизи, від них тхнуло кіньми, кумисом і трав’яним димом, вони заходили досередини і витріщалися на грифельні дошки з крейдяними карлючками. Церемонний латинський шрифт був незвичним навіть для російських кадрів — високої Галини у списаних армійських штанях і сірих козацьких сорочках… для Люби з хвилястим волоссям і м’яким обличчям, Галиної подружки… для Вацлава Чичеріна, політичної нишпорки… всі — хоча ніхто про це й не думав — представляли НТА (Новий тюркський алфавіт) у цілковито незнайомій країні.
Уранці після перекусу Чичерін зазвичай прошкував до червоної юрти повитріщатися на вчительку Галину, вона брала тим, що можна назвати жіночим зчепленням з його натурою… ну… часто, значить, він виходив надвір і бачив, як вранішнє небо сповнювалося блискавицями: поривчастими, несамовитими, страхітливими. Ледь чутно здригалася земля, здавалося, що настає кінець світу, хоча в Середній Азії таке трапляється часто. Одне по однім всеосяжне пульсування небес. Хмари, деякі з доволі виразним профілем, чорні й позублені, пливуть армадами до азійської Арктики понад незліченними десятинами трави, зелених і бурих стебел ведмежого вуха, що брижами стелилися ген-ген далеко у степ. Неймовірний вітер, а Чичерін стоїть на вулиці, просто неба, підтягує штани, кінчики вилог хляпають на грудях, проклинає Армію, Партію, Історію — все, що його сюди запроторило. Ніколи він не полюбить ані це небо, ані рівнину, ані народ цей, ані живність. І не озирнеться, ні, навіть у найдраглистіших закапелках своєї душі, навіть у голому Ленінграді, зустрівшись із неминучістю смерті власної та своїх товаришів, ніколи не плекатиме він спогадів про Семиріччя, ніколи не шукатиме там прихистку. Ні про відлуння музики, ні про подорожі влітку… ні про коня в степу у вечірніх сутінках…
А про Галину й поготів. Галину навіть «спогадом» важко назвати, вона більше скидалася на якусь алфавітну карлючку, на розбирання гвинтівки Мосіна у польових умовах — так, це все одно, що пам’ятати про необхідність притримувати спусковий гачок вказівним пальцем лівої руки у відтягнутому положенні, коли правою виймаєш затвор, набір взаємопов’язаних застережних заходів, частина життєвих процесів між трьох вигнанців — Галини/Люби/Чичеріна, під час яких виробляються зміни, своя маленька діалектика, аж поки все не закінчується, тому поза межами структури нема навіть що згадати…
Її очі ховаються у залізних тінях, очниці потемніли, наче від влучних ударів. Нижня щелепа маленька, квадратна, випнута, коли говорить, видно нижні зуби… майже ніколи не всміхається. Різкі контури обличчя окреслюють міцно спаяні кістки черепа. Її оточує аура крейдяної пилюки, господарського мила, поту, а в кутку кімнати, біля вікна, відчайдушна Люба, гарненька соколиця. Галина її навчала, лишень Люба з-поміж них літає, лишень вона знає про верстове пірнання, удар кігтями, кров, а її сухорлявій господині судилося лишатись унизу, в класі, затиснутою словами, завіяною кучугурами та морозяними візерунками білих слів.
За хмарами пульсує світло. Чичерін несе болото вулиці у Центр, Люба береться рум’янцем, догідливий різнороб-китаєць Чу П’ян кланяється до землі, один чи двійко ранніх учнів дивляться непроникними поглядами. Мандрівний «місцевий» учитель Джакип Кулан підводить очі від безладно розкиданих пастельних топографічних карт, чорних теодолітів, шнурівок, тракторних сальників, свічок запалювання, з’єднувальних тяг у солідолі, сталевих планшетів, патронів калібру 7,62 мм, крихт і недогризків лепëшек, аби попрохати сигарету, що уже вигулькнула у Чичеріна з кишені і дивиться просто на нього.
Вдячно всміхається. Про всяк випадок. У намірах Чичеріна він не певен, тим паче, у дружбі росіянина. Батька Джакипа Кулана вбили під час повстання 1916 року, той намагався втекти від загонів Куропаткіна через кордон, до Китаю — був серед приблизно ста втікачів, яких одного вечора перебили біля пересохлої річки, яку можна простежити на північ до самих витоків початку на вершині світу. Охоплені панічним страхом, російські поселенці оточили і вколошкали смаглявих біженців лопатами, вилами, старими рушницями — всім, що під руку трапилося. Звичайна справа у тогочасному Семиріччі, навіть на такій відстані від залізниці. Того страхітливого літа вони полювали на сартів, казахів, киргизів і дунганів, немов на якусь дичину. Вели щоденний підрахунок — змагання доволі добродушне, але не просто гра. Тисячі невгамовних тубільців знайшли свою смерть, їхні імена і навіть кількість утрачені назавжди. Відтінок шкіри, предмети одягу були підставою кинути до буцегарні, відлупцювати, а чи навіть убити. Навіть голоси, бо рівнинами поширювалися чутки про німецьких і турецьких агентів — не без допомоги Петрограда. Вважалося, що тубільне повстання — справа іноземців, міжнародна змова з метою відкрити новий фронт у війні. Ще трохи західної параної, що переконливо обґрунтовувалася європейською політичною рівновагою. Які могли бути казахські, киргизькі — Східні — інтереси? Хіба не щасливі національності? Хіба п’ятдесят років російського правління не принесли прогресу? збагачення?
Наразі за зволенням з Москви Джакип Кулан — син національного мученика. До влади прийшов грузин, до влади в Росії, стародавньої й абсолютної, наказавши Бути Добрими до Національностей. І хоча милостивий тиран робить, що може, Джакип Кулан якимсь чином залишається таким самим «тубільцем», що й раніше, росіяни щодня вимірюють ступінь його замиреності. Його червоно-буре обличчя, продовгасті вузькі очі й запилюжені чоботи, те, куди він їздить під час подорожей, і що насправді відбувається в наметах Десь Там, в аулах, серед вітрів — у такі таємниці вони вже не заглиблюються, не мають бажання того торкатися. Вони по-дружньому підсовують йому сигарети, будують для нього паперове буття, використовують як Освіченого Носія Мови. Йому дозволяють виконувати свою функцію — та й по всьому… за винятком того, що час від часу — Любин погляд, у якому є щось від соколиці — пута, небо і земля, подорожі… Або від Галини — мовчанка там, де могли бути слова…