— Нема часу, — зашепотів Вайссман. — Ходімо.
Вони рушили крізь безсонну білу метушню тунелів. Вайссман ішов повільно, через силу, обоє мовчали. В одному з кабінетів на них чекало півдюжини офіцерів, а поряд — люди з SS і SD1.
— Ми отримали дозвіл від керівників ваших груп, — сказав Вайссман, — звільнити вас для роботи над особливим проєктом. Найвищий рівень секретності. Вас розквартирують окремо, харчуватиметеся також окремо, а говоритимете лише з тими, хто зараз у цій кімнаті. — Всі почали озиратися, хто б то міг бути? Нікого, кого б вони знали. Знову поглянули на Вайссмана.
1. Sicherheits Dienst, служба безпеки райхсфюрера СС.
Він потребував модифікації однієї ракети, лишень однієї. З неї зняли серійний номер, натомість намалювали п’ять нулів, Пьоклер одразу збагнув, що саме для цієї справи Вайссман його і приберігав — ось вона, його «особлива доля», але геть нічого не розумів: він мав розробити пластиковий обтічник — певного розміру, з певними ізоляційними властивостями — для силової установки ракети. Інженер-розробник двигунів був страшенно завантаженим фахівцем у цьому проєкті, перекладав парові та паливні лінії, переміщував вузли. Хай би яким був новий пристрій, його ніхто не бачив. Ходили чутки, нібито його виробляли десь в іншому місці, а у зв’язку з високим рівнем секретності його називали «Шварцґеретом», навіть вагу його засекретили. Із завданням впоралися за два тижні, і «Vorrichtung für die Isolierung» направили у район розгортання. Пьоклер знову звітував тому самому начальству, і все пішло по-старому. Більше Вайссмана він не бачив.
У перший тиждень квітня, коли щомиті очікували прибуття американських частин, більшість інженерів пакували речі, брали адреси колег по роботі, пили на прощання, тинялися спорожнілими платформами. У повітрі витало відчуття випускного, мимохіть насвистували «Gaudeamus igitur». Монастирське життя раптово добігло кінця.
Молодий охоронець-есесівець, один з останніх, знайшов Пьоклера в запорошеному кафетерії, вручив конверт і пішов, не мовивши й слова. Звичайний відпустковий бланк, тепер застарілий з огляду на неминучу загибель Уряду, а також дозвіл на проїзд до «Цвьольфкіндера». Там, де мали стояти дати, хтось від руки дуже нерозбірливо написав: «Після завершення воєнних дій». На звороті тією ж рукою (Вайссмановою?) записка для Пьоклера. Її випустили. Вона зустріне вас там. І він зрозумів, що це винагорода за 00000. Скільки ж Вайссман тримав його про запас, аби мати надійного фахівця в галузі пластиків, коли настане пора?
Останнього дня Пьоклер вигулькнув назовні через південний вихід із головних тунелів. Скрізь вантажівки, двигуни працюють вхолосту, у весняному повітрі — прощальний настрій, високі дерева на гірських схилах залиті сонячним промінням. Коли Пьоклер зайшов у «Дору», оберштурмбанфюрера на посту не було. Він не шукав Ільзе, або ж не зовсім шукав. Хоча, може, й відчував, що варто. Але не був готовий. Не знав. Так, він мав дані, але не знав — ані відчуттями, ані серцем…
Сморід лайна, смерті, поту, блювотиння, плісняви, сечі — подих Дори огорнув його, коли він проник усередину, дивлячись на оголені трупи, які саме вивозили, бо Америка була вже дуже близько, складали у купи перед крематоріями, звисали чоловічі пеніси, пальці на ногах гронами — білими і круглими, як перли…. кожне обличчя настільки досконале, настільки індивідуальне, губи розтягнуті у смертельних посмішках, уся безсловесна публіка захоплена останнім рядком жарту… а живі лежать по десятеро на солом’яних матрацах, слабке схлипування, кашель — невдахи… Всі його вакууми, лабіринти — інший бік ось цього. Поки він жив і малював закарлючки на папері, це невидиме царство пробувáло у зовнішній пітьмі… весь час… Пьоклер виблював. Заплакав. Стіни не розчинилися — тюремні стіни ніколи не розчиняються, ні від сліз, ні від ось такого, на кожних нарах, у кожній камері — відкриття, що ті обличчя він усе ж колись бачив, дорожив ними, як і собою, а отже, не міг відпустити їх назад у тишу… Але що тут вдієш? Як їх збережеш? Безпорадність, дзеркальне обертання горя страшенно його змучує, як калатання серця у втікача, і майже не лишилося шансів на те, що його охопить лють або станеться поворот…
Там, де було найтемніше, де смерділо найбільше, Пьоклер побачив розпростерту жінку, випадкову жінку. Пів години сидів біля неї і тримав за кістляву руку. Вона дихала. Перш ніж піти, зняв обручку і надів на її висхлий палець, згорнувши руку в кулак, щоб не зісковзнуло. Якщо виживе, обручки вистачить на їжу протягом кількох днів, або на ковдру, або на нічліг під дахом, або на дорогу додому…
І знову Берлін, над містом вирує страхітлива гроза. Маргерита привела Слотропа у благенький дерев’яний будинок над Шпрее, у російському секторі. Вхід охороняє вигорілий «Königstiger», фарба злізла, гусениці перекручені і злетіли з привідних зірочок, мертвий 88-міліметровий хобот перехнябився і витріщається у шипучу і подзьобану дощем сіру річку.
Під кроквами гніздяться кажани, від уламків ліжка тхне пліснявою, скло потрощене, послід кажанів на голих мостинах, вікна забито дошками — крім того, куди виходить дим від грубки, бо димарі розбиті. На кріслі-гойдалці лежить молескіновий плащ, хмаринка темно-сірого кольору. На підлозі досі видно витвір давнього художника, зморшкуваті бризки постарілого фуксину, шафрану, сталевої блакиті — виворіт полотен, яких зараз і не знайдеш. У протилежному кутку висить тьмяне дзеркало, по його рамі намальовані білою фарбою птахи та квіти, у дзеркалі відбиваються Маргерита і Слотроп, та ще дощ крізь прочинені двері. Частина стелі, знесеної в агонії «Королівського Тигра», вкрита просяклими вологою, поплямованими картонними плакатами, на всіх постать у плащі та капелюсі з широкими крисами, внизу напис: «DER FEIND HÖRT ZU[424]». Крізь пів десятка шпарин скрапує вода.
Ґрета запалює гасову лампу, дощове світло зігрівається дрібкою жовтизни. Слотроп розпалює вогонь у плиті, а Маргерита пірнає під будинок, там, виявляється, чималі поклади картоплі. Отакої. Слотроп уже кілька місяців не бачив картоплі. Ще там є цибуля у мішку і навіть вино. Ґрета варить їсти, обоє сидять і жують картоплю. Потім без жодних прелюдій чи розмов трахають одне одного до знемоги, але по кількох годинах Слотроп прокидається, лежить і міркує, куди ж тепер податися.
Ну, знайти Зойре Буммера, щойно вщухне дощ, і віддати йому гашиш. А далі? Слотроп, «S-Gerät», та ще загадка про Джемфа/іміполекс розійшлися, він давно про це не думає. Гм-м, а коли ж це було востаннє? Того дня, коли вони із Зойре сиділи у кав’ярні і курили косяк… о, та це ж бо позавчора, так? Накрапає дощ, просочує підлогу, а Слотроп відчуває, що втрачає глузд. Якщо тільки існує щось утішне — якщо хочете, релігійне, — у параної, то це антипараноя, коли ніщо ні з чим не пов’язане, і такий стан мало хто здатний витримати довго. Саме цієї миті Слотроп відчуває, що сповзає в анти-параноїдальну фазу циклу, відчуває, як світ навколо нього відступає — без даху, вразливий, розосереджений, як і сам він, лишень плакатні зображення Нашорошеного Ворога відділяють його від небесної сльоти.
Або Вони влаштували його сюди з якоїсь причини, або він тут просто так. І він не певен, що йому не хочеться, аби тут була якась причина…
Дощ стихає опівночі. Слотроп залишає Маргериту, виповзає у холодне місто з п’ятьма кіло, лишивши почате Чичеріним для себе. На постої виспівують росіяни, солоним болем в унісон зітхають акордеони. З’являються п’яні — вони веселі й мочаться у жолобки, що перетинають бруковані провулки. Деякі вулиці встелені брудом, наче живою плоттю. По вінця заповнені водою вирви мерехтять під ліхтарями нічних бригад, які розчищають завали. Розтрощене бідермаєрівське крісло, самотній чобіт, сталева оправа окулярів, собачий нашийник (очі на краях кривулястого сліду шукають знаку, спалаху), винний корок, розчухрана мітла, велосипед без одного колеса, викинуті примірники «Tägliche Rundschau[425]», халцедонова дверна ручка, ще колись давно пофарбована берлінською лазур’ю, розкидані фортепіанні клавіші (всі білі, октава В, якщо точніше, — або Н, якщо за німецькою нотацією — тони нині відкинутого локрійського ладу), чорно-бурштинове око опудала якоїсь тварини… Розсипи ночі. Собаки, налякані й тремтячі, бігають поза стінами із ламаним верхом, як графіки температури хворих на лихоманку. Витік газу якусь хвильку висить у повітрі смертю і післядощовим ароматом. Догори підносяться ряди почорнілих віконних очниць спустошених багатоквартирних будинків. Уламки бетону звисають на сталевій арматурі, покрученій, ніби чорне спагеті, величезні брили зловісно погойдуються над головою навіть од подиху вітру, коли проходиш повз… Гладеньке обличчя Стража Ночі ширяє собі з байдужою усмішкою та порожніми очима, скулився, блідий, над містом, мугикає свої захриплі колискові. Молодь перебула так усю Інфляцію на вулиці, ніде було сховатися від чорних зим. Дівчата допізна сиділи на ґанках або на лавках під ліхтарями біля річок, чекали на роботу, а знехтувані хлопці йшли далі, сутулячи добряче підкладені плечі, гроші без жодного зв’язку із тим, що на них можна було купити, розпухали у гаманцях паперовим раком…