Бар «Чикаго» ззовні охороняють два нащадки тих юнаків — дітваки у костюмах а-ля Джордж Рафт[426], завеликих на кілька розмірів, аж надто завеликих, щоб колись до них дорости. Один з нестримними конвульсіями безперервно кашляє, інший облизує губи і втуплюється поглядом у Слотропа. Шпана. Щойно він згадує Зойре Буммера, загороджують двері, заперечно хитаючи головами.
— Маю дещо йому передати.
— Не знаємо такого.
— А переказати можете?
— Тут його нема.
Той, що кашляє, робить випад. Слотроп відхиляється, крутить плащем швидку «вероніку[427]», викидає ногу, ставить підніжку, і хлопчак гепається на землю, лається, заплутавшись у довгому ланцюжку для ключів, а його напарник починає щось намацувати під розмахаїстим піджаком, либонь, пістолет, тож Слотроп копає його у яйця і з криком: «Fickt nicht mit der Raketemensch[428]!» — щоб запам’ятали, щось на кшталт місцевого «Вйо-о, Сільвере[429]!», утікає в тінь межи куп мотлоху, каміння та землі.
Йде стежкою, наче тією, що Зойре вів їх тої ночі, раз за разом збивається, заходить у позбавлені вікон лабіринти, в плетиво колючого дроту, що спочиває після смертоносних травневих гроз, а тоді у розбомблений, вкритий вирвами автопарк, з якого ніяк не може вибрести добрих пів години, погорблений акр ґуми, мастила, сталі й розлитого бензину, рештки вантажівок дивляться у небо або в землю, достоту як на мирному американському звалищі, сплавлені у дивовижні іржаві пики із «Сатедей Івнінґ Пост», хіба менш приязні, а радше, зловісні… так, це направду «Сатедей Івнінґ Пост»: то обличчя посланців у трикутних капелюхах, що приходять із далеких дорожніх застав, минаючи в’язи, обличчя беркширських легенд, подорожніх, що заблукали на краю Вечора. Прийшли з посланням. Але якщо дивитися довше, зморшки розгладяться. Розгладяться позачасовими масками, які виставляють свою сутність напоказ.
На пошуки підвалу Зойре йде година, але там темно і порожньо. Слотроп заходить, запалює світло. Скидається на якийсь трус чи на бандитську війну: друкарський верстат зник, скрізь розкидано одяг, до того ж одяг дуже дивний, наприклад, плетений з лози костюм, жовтий, буквально сплетений із лози, з шарнірами під пахвами, на ліктях, колінах та у промежині… ой, гм-м, ну, Слотроп швиденько вчиняє невеличкий обшук, заглядає у туфлі, ну, не зовсім туфлі, скоріше м’які рукавиці з окремими пальцями, і не пошиті, а відлиті з неприємної на дотик рябої смоли, з такої роблять м’ячі для боулінгу… за рештками шпалер, у скручених жалюзі, у штрихах однієї чи двох фальшивих райхсмарок, покинутих мародерами, — минає п’ятнадцять хвилин, але нічого так і не знайдено… і весь цей час із витрішкуватих тіней за ними спостерігає білий предмет на столі. Слотроп відчуває його погляд ще до того, як нарешті зауважує: шахова фігурка заввишки два дюйми. Білий кінь, вилитий з пластику, та-а ще, а-ану, зачекай, Слотроп зараз з’ясує, що то за пластик, хлопче!
Кінський череп: очниці порожні аж до самої основи. Всередині міцно скручений цигарковий папір із запискою від Зойре. «Raketemensch! Der Springer просить передати тобі ось це, його символ. Не загуби — по ньому він тебе упізнає. Я на Якобіштрассе, 12, 3er Hof, номер 7. Привіт У/7, Ваш. Твій?» От, «Привіт У/7» — старий підпис Джона Діллінджера. Цього літа у Зоні його використовують геть усі. Показує людям, як вони ставляться до певних речей…
Карту з маршрутом до свого нинішнього притулку Зойре теж додав, знову доведеться йти у британський сектор. Постогнуючи, Слотроп вибирається назад — у болото і ранній ранок. Біля Бранденбурзьких воріт знову починає мрячити. Уламки Воріт досі захаращують вулицю — розбиті під час обстрілу, хиляться у дощове небо, їхнє мовчання колосальне, притлумлене, він чалапає повз них, обходячи їх з флангу. Колісниця поблискує жаром, мчить непорушно, тридцяте сторіччя, і хвалькуватий Ракетмен щойно приземлився на екскурсію по руїнах, сліди стародавньої європейської цивілізації на пустельному узгір’ї…
Якобіштрассе, як і більшість навколишніх нетрів, пережила вуличні бої без особливих втрат, її внутрішня пітьма і муровані тіні тримаються, не зважаючи на схід чи захід сонця. Номер 12 — це квартал багатоквартирних будинків, споруджених ще до Інфляції, п’ять чи шість поверхів і мансарда, п’ять чи шість Hinterhöfe ховаються один в одному — порожні коробки у подарунку жартуна, але останній двір тхне тим самим варивом, сміттям і сечею, що й десятиліття тому. Ха-ха!
Слотроп човгає до першої арки. Вуличний ліхтар кидає тінь його плаща у чергову арку, і кожна арка позначена вицвілою білою фарбою: Erster-Hof, Zweiter-Hof, Dritter-Hof u.s.w.[430], в’їзд, як до «Міттельверк», параболічний, але більше скидається на роззявлений рот і горлянку, хрящові суглоби відступили і чекають, готуються проковтнути… над пащею два квадратні ока, білки з органді, смоляна райдужна оболонка витріщилися на нього… сміється, як і багато років поспіль, брезклим, деренчливим сміхом, наче котиться або стукотить під водою у мийниці важка порцеляна. Безтямне хихотіння, велике геометричне «я», чого смикаєшся, заходь… Але біль, двадцять, двадцять п’ять років болю паралізовані в тому глибокому горлі… старий покидьок, байдужий, підсілий на виживання, вже роки вичікує, вичікує на вразливих телепнів, ну от як Слотроп, аби показатися їм, сміючись і плачучи, і все у тиші… з Обличчя — обпаленого, хворого, уже давно в агонії — злущується фарба, і як ступити в цю шизоїдну горлянку? Просто цього хоче від Слотропа вартовий і могутня Студія, natürlich[431]: Слотроп цього вечора — здитинілий персонаж; що рухало ним цієї ночі, рухало ним та іншими самотніми берлінцями, які виповзали надвір тільки в отакі пустельні години, нікому не належачи, нікуди не прямуючи, так це їхня незбагненна потреба зберегти бодай мінімальне населення у змарнілих і давноминулих краях з міркувань суто економічних, хоча, хто знає, може, і з емоційних причин…
Зойре також у русі, хоча й усередині, нишпорить у своїх мріях. Скидається на одну велику кімнату, темну, обкурену тютюном і дурманом, викришений тиньк у проламах стін, по всій підлозі солом’яні лежаки, на одному якась пара тихенько розкурює пізню сигарету, на іншому хтось хропе… лискучий концертний рояль «Імперіал» Бьозендорфера, на який спирається Труді у самій гімнастерці, відчайдушна муза з голими довгими ногами нахиляється, потягується…
— Будь ласка, Ґуставе, лягай спати, вже розвиднюється. — Їй у відповідь лишень роздратоване деренчання басових струн. Зойре непорушно лежить на боці, таке собі всохле дитя, обличчя — наче стрибав з другого поверху, «вітальний масаж» боксерськими рукавичками жіночного сержанта у поліційному відділку, золотаве світло надвечір’я над іподромом у Карлсгорсті, чорний відблиск нічних тротуарів на бульварі — побрижених, як шкіра на камені, біле світло атласних суконь і келихів, шеренгами вишикуваних перед дзеркалами бару, рубані «U» над входами до метро, які зі спокійним магнетизмом націлені в небо, щоб відловити кількох сталевих ангелів захвату, млосної капітуляції — обличчя, що вві сні страхітливо старе, покинуте в давнині свого міста…