— …її Нептун доведений до відчаю. А чий не доведений? — запитаєте ви. Ох. Ну, як у будь-якого мешканця цієї планети. А Ґрета жила переважно на Нептуні — її відчай безпосередніший, чистіший, чіткіший за той, що вражає нас. Тут.
Вона знайшла онейрин того дня, коли підвела її опора в Англії, звичайна мішанка з хлородином. Біля Темзи, коли шафранове світло плинуло по небу настільки повільно, що й не розпізнаєш — мідної барви, кольору засмаглої шкіри й духмяного персика, наче квіт відлітав у хмарах усе далі й далі, тут він згасав, а там відновлювався, — коли таке сталося зі світлом дня, він пав. Багатогодинне падіння, не настільки недоладне, як Люциферове, але з настільки ж передбачуваною траєкторією. Ґреті судилося знайти онейрин. Кожен сюжет має підпис. Деякі підписи Божі, деякі маскуються під них. Дуже вишукана підробка. Хай там що, але завжди постає неминуча дріб’язковість, як у фальшивого чека. Тільки складніше. Члени мають імена, як і Архангели. Більш-менш звичайні, дані людьми імена, чий захист можна зламати, а самі імена пізнати. Але ті імена вже не магічні. Ось у чому ключ, ось у чому різниця. Вимовлені вголос, навіть з чистим магічним наміром, вони не спрацьовують…
Отже, він відпав од їхньої благодаті. І більше ніякого тобі хлородину. Тож їй зустрівся V-Mann Вімпе на вулиці в Берліні, під маркізою[476] театру, її чуйні лампочки споглядали їхню зустріч, мальовничо вишикувані статисти, свідки суворих історичних побачень. Отак вона і прийшла до онейрину, й обличчя її згорьованої рідної планети тієї ж миті змінилося.
Онейрин Джемф іміполекс А-4…
— Ця тупа сука, — зауважує голос поряд зі Слотроповим ліктем, — розповідає щораз гірше й гірше.
— Прошу? — Слотроп озирається і бачить Міклоша Танатца: велика борода, брови розлітаються, наче кінчики яструбиних крил, сьорбає абсент із сувенірного кухля, на якому в кольорах, які карнавальні вогні на палубі роблять ще моторошнішими, усміхнена кістлява Смерть от-от заскочить двох коханців у ліжку.
Він легко дозволяє перевести мову на Ракету.
— Особисто я вважаю А-4, — кидає Танатц, — таким собі немовлям Ісусом, яке різні комісії Іродів марно намагалися знищити ще маленьким, ті ж таки пруссаки. Дехто з них і понині у глибині душі вважає артилерію небезпечним нововведенням. Якби ви там були… вже першої хвилини побачили б, ви скорилися б її… вона насправді мала харизму Макса Вебера… радісна — і глибоко ірраціональна — сила, яку державній бюрократії нізащо не упослідити, супроти якої нікому не встояти… вони чинили їй опір, але все ж дозволили їй відбутися. Ми собі навіть уявити не можемо, що хтось вибере собі таку роль. Але їхня кількість щороку зростає.
А що турне з ракетниками генерала Каммлера? — саме те, про що так хворобливо прагне — а чи прагне? — дізнатися Слотроп.
— Ну, довелося мені бувати у Нордгаузені, аякже, дещо навіть бачив. Але закінченої А-4 не бачив ніколи. Видно, ого-го-го була штукенція, правда?
Танатц простягає кухоль по свіжу порцію напою. Офіціант незворушно пускає по ложечці цівку води, щоб скаламутити абсент до стану молочної зелені, — у цей час Танатц погладжує його сідниці, — а тоді йде собі геть. Хто його зна, може, Танатц так розмірковував над відповіддю.
— Так, залита пальним, жива, готова до запуску… заввишки п’ятдесят футів, тремка… а тоді — фантастичний, просто чоловічий рев. Мало перетинки не лускають. Жорстко, жорстоко вривається у незайману блакить небесних шат, мій друже. Така фалічна. А ви як гадаєте?
— Ну…
— Гм-м, ja, ви б порозумілися із ними, там, на пусковому майданчику, вони такі ж стримані, як і ви. Старанніші за, скажімо, піхотинців чи танкістів, уважні буквально до фанатизму. Ну, безперечно, із прикметними винятками. Людина живе задля таких винятків… Був там один хлопак… — П’яні спогади? А чи вдає? — Ґоттфрід його звали. Божий мир, який, думаю, він і віднайшов. Щодо нас таких сподівань я не маю. Нас зважують на шальках терезів, і ми важимо небагато, до того ж Різник поклав на шальку Свій палець… гадаєте, я переситився. Я теж так думав аж до того страхітливого тижня. Все розпадалося, ми відходили нафтовими полями Нижньої Саксонії. Тоді я й зрозумів, що я — безневинне дитя. Командир розрахунку перетворився на істеричного маніяка. Називав себе «Блікеро», почав говорити, як співає капітан у «Воццеку» (опера Альбана Берґа), голос раптом зривався на істеричний вереск. Валилося все, і він став якимось печерним, волав до неба, годинами сидів у трансі, заціпенілий, очі закочені під лоба. А тоді зненацька голосив богопротивними колоратурами. Білі порожні овали, очі статуї, а за ними сірий дощ. Покинув 1945-й, пустив коріння у дохристиянську землю, якою ми втікали, в Urstoff[477] первісного германця, найнещаснішого і найзаляканішого Божого створіння. Ми з вами, либонь, упродовж поколінь настільки християнізувалися, настільки ослабилися отим Gesellschaft і нашою даниною його славнозвісній «Обітниці», якої ніколи не існувало, що на нас — навіть на нас! — наганяє жах така реверсія. Але десь глибоко в її безмовності прокидається Urstoff і співає… а останнього дня… який сором… протягом усього того страхітливого дня у мене була ерекція… не судіть… не міг себе контролювати… геть не міг контролювати…
На цьому місці їх перебивають Маргерита з Б’янкою, що театрально грають маму і вередливе дитя. Хтось щось шепоче диригенту оркестра, спраглі розваг метушаться навколо розчищеного місця, де з наприндженими губками стоїть Б’янка. Її сукенка на струнких стегнах поїхала вгору, з-під облямівки визирає чорне мереживо нижніх спідниць, поза сумнівом, буде щось дуже вигадливе і геть не провінційне, дуже збитошне, чого тільки вона ось так відвела пальчик від щічки з ямочкою? — аж тут вступає оркестр, і у Слотроповім роті починає збиратися слина — не довелось би блювати. Страхітливий сумнів заповзає у думки — чи переживе він наступні кілька хвилин?
Річ не тільки в тому, що її пісенька — «На славному “Льодянику”», вона ще й без найменшого сорому починає мугикати пісеньку достеменно так, як робила це замолоду Ширлі Темпл, точнісінько така сама зміна поросячої інтонації, так само розлітаються кучерики, безпричинна усмішка і притупування не в лад… її витончені голі ручки наливаються соком, сукеночка щораз коротшає — чи це хтось бавиться зі світлом? Проте дитячі асексуальні складочки не змінили її очей, вони залишаються такими ж насмішкуватими, темними, її власними…
Бурхливі оплески й підхмелене «браво», коли все нарешті закінчується. Танатц утримується, по-батьківському похитує головою, широкі брови супляться…
— Якщо так триватиме й далі, вона ніколи не стане жінкою…
— А тепер, liebling[478], — Маргерита з нечастою і дещо фальшивою усмішкою, — послухаймо «Звірятка-сухарики у моєму супі»!
— «Звірятка-сухарики у моїй дупі»! — вигукує дотепник із натовпу.
— Ні, — стогне дитя.
— Б’яночко…
— От сучка! — гострий каблук цокає об сталеву палубу. Аякже, все за сценарієм. — Мало з мене познущалася?
— Дуже мало, — накидається на доньку, хапає за волосся і шарпає. Мала падає на коліна, пручається, намагається вирватися.
— Це чарівно, — вигукує дама з тесаком, — зараз Ґрета їй випише.
— А краще б я… — бурмоче розкішна дівчина-мулатка у вечірній сукні без бретельок, проштовхується наперед глянути, тож попліскує Слотропа по щоці прикрашеним самоцвітами мундштуком, атлас шерехтить на його стегні. Хтось уже подав Маргериті сталеву лінійку та крісло з чорного дерева у стилі ампір. Вона затягує Б’янку собі на коліна, задирає їй сукенку і нижні спіднички, стягує білі мереживні панталончики. Прегарні сідниці малої здіймаються округлими місяцями. Делікатна розщелина стискається і розтискається, підв’язки соваються і натягуються, коли Б’янка хвицає ногами, шовкові панчохи труться одна об одну і повискують, еротично і досить чутно, бо товариство саме стихло і шукає, до чого торкнутися, руки потяглися до грудей і промежин, адамові яблука підскакують, язики лижуть губи… і де ж та мазохістка і статуя, яку Слотроп знав у Берліні? Ґрета наче випускає весь свій біль, що назбирався за останні тижні, на голі сідниці доньки, на шкіру настільки ніжно-налиту, що на червоних смужках після кожного замаху залишаються білі сантиметрові риски та цифри у дзеркальному відображенні, вони перетинаються, складаються на Б’янчиному тілі у перекошену матрицю болю. По її перекинутому і почервонілому обличчю струменять сльози, змішуються з тушшю, скрапують на бліду ящіркову поверхню маминих туфель… розпущене волосся спадає на палубу, темне, посолене разком дрібних перлів. Мулатка зіперлася спиною на Слотропа, простягла руку назад і ніжно пестить його ерекцію, закриту від зовнішнього світу лиш вільними складками чиїхось костюмних штанів. Усіх наче позаводили. Танатц сидить на сервірувальному столику, і його розчохлений пеніс уже обробляє ротом венедка у білих рукавичках. Два офіціанти вклякли на палубі і впиваються соковитими геніталіями білявки у бордовій оксамитовій сукні, яка тим часом палко лиже високі лискучі французькі підбори старшої пані у лимонній орґанзі, що дуже діловито ладнає підбиті повстю срібні кайданки до зап’ясть свого кавалера, майора югославської артилерії у парадному однострої, який саме вкляк, занурившись носом і язиком поміж синців на сідницях довгоногої балерини з Парижа, яка вправними пальчиками для його зручності підтримує свою шовкову спідничку. Її супутниця, висока розлучена швейцарка у міцно зашнурованому шкіряному корсеті та чорних російських чоботях, розстібає згори плаття своєї подружки і заходиться дуже вміло сікти її по голих грудях півдюжиною трояндових стебел, таких самих червоних, як і пацьорки крові, що виступають й одразу скрапують з кінчиків її затверділих сосків у спрагло роззявлений рот іншої венедки, яку саме дрочить відставний голландський банкір, він сидить на палубі, туфлі й шкарпетки щойно познімали дві чарівні школярки, фактично, сестрички-близнючки в однакових сукеночках з квітчастого маркізету, і тепер обидва великі пальці на банкірових ногах вставлені у їхні пухнасті борозенки. Самі вони лежать уздовж його ніг, цілуючи волохате банкірське черево, а гарненькі сіднички-близнючки повигиналися і приймають в анальні отвори по прутню двох офіціантів, які щойно — пригадуєте? — виїдали соковиту білявку в оксамитовій сукні, що на річці Одер…