І тоді стається щось трохи кумедне. Не сказати, щоб Слотроп усвідомлював це тієї миті, ну, коли все відбувалося, але потім йому таки спадає на думку, що він — хоча це трохи й дивно — якимсь чином опиняється, так би мовити, всередині власного члена. Якщо тільки можна собі таке уявити. Так-так, геть чисто всередині власного метропольного органа, всі інші — колоніальні — забуті й покинуті напризволяще, руки та ноги, здається, переплелися із судинами та капілярами, сперма реве щораз гучніше, готується до виверження десь під ногами… каштаново-вечірнє піхвосвітло пробивається єдиним промінчиком крізь отвір нагорі, переламується на прозорих сосках, що омивають його знизу. Він оточений зусібіч. Усе от-от скінчиться, скінчиться неймовірно, він зовсім безпорадний у вибуховому emprise[479]… відлунює червона плоть… незвичайне відчуття очікування на піднесення…
Вона мчить, гарненька його вершниця, обличчям до стелі, тріпоче вгору і вниз, горішні м’язи стегон напружені, мов канати, дитячі груденята вилазять з вирізу корсету… Слотроп притягує Б’янку до себе за соски і добряче прикусує кожен. Ковзнувши руками по його шиї, обійнявши його, вона починає кінчати, він також, і їхня повінь єдиною детонацією доторку підносить його вгору з очікування, з ока на вершині вежі усередину Б’янки. Зголошує порожнечу — що це ще може бути, як не владний голос самого Агрегату?
Десь поміж їхніми непорушними тілами тріпоче її серце, синичка у снігах, волосся сповиває і закриває їхні обличчя, біля його скронь та очей знову і знову бігає її язичок, об його боки труться ноги у шовковистих панчохах, на гомілках і щиколотках відчувається холодна шкіра її туфель. Коли вона його обіймає, її лопатки підносяться крильми. Що сталося? Слотропу хочеться плакати.
Вони довго одне одного обіймають. Вона каже, що десь треба сховатися.
— Аякже. Але тра буде зійти у Свінемюнде, ну, десь там.
— Ні, можна і тут. Я — дитина, тож знаю, як ховатися. Я і тебе сховаю.
Ще б пак. Вона сховає. Просто тут, просто тепер під макіяжем і вигадливою білизною вона існує, кохання, невидимість… Для Слотропа це справжнє відкриття.
Але руки її вже боязко спадають з його шиї, і на те є причина. Так, він затримається на якийсь час, але зрештою піде, тож і його треба вважати однією з утрат Зони. Патериця Папи назавжди залишиться сухою, як і нерозквітлий Слотропів прутень.
Тож, відступаючи, він робить це на широку ногу. Створює цілий апарат відступу, робить собі щеплення від забування, виїзні візи любовним покусуванням… але про повернення уже забув. Поправляючи краватку-метелика, змахуючи порошинки з лискучих вилог смокінга, застібаючи штани, вже знову в денному однострої, він повертається до неї спиною і тупотить трапом нагору. Остання мить, коли їхні погляди торкалися одне одного, вже позаду…
Самотня, вклякнувши на пофарбованій сталі, як і її мама, вона знає, що страх прийде, коли день запалає на повну. І так само, як і до Маргерити, найгірші видіння до неї приходять у чорно-білих тонах. Що не день вона наближається до краю чогось. Їй часто сниться та сама подорож: потягом, між двома добре відомими містами, освітлена переливчастими брижами, які в кіно позначають дощ за вікном. Вона у «пульмані», надиктовує свою історію. Нарешті почувається спроможною розповісти про свій особистих жах, розповісти дохідливо, щоб пройняло інших. Можливо, саме тому вона й не переступить через край, туди, у солоно-сріблисту темряву, що ваговито згортається на периферії свідомості… коли вона відрощувала собі гривку, у темних кімнатах її власне незвичне волосся біля очей нависало, як чиясь присутність… Тепер у її розвалених вежах несамовито розгойдуються під вітром і бемкають дзвони. Де по каменю більше не ковзають її коричневі каптури, похитуються, а чи й ляскають потерті мотузки. Її вітер здуває кожну порошинку. Якесь старе денне світло: пізнє і холодне. Жахіття у якнайяскравішу пору дня… вітрила в морі надто малі й далекі, щоб щось важити… вода занадто невмолима й холодна…
Тепер її погляд — дедалі гнітючіший — уже розбив чуйне Слотропове серце, і розбиває знову і знову, той самий погляд, кинутий, поки він їде повз неї, охоплений сутінками трясовини і занепалої колонії, бензоколонками зі скелетами помп, бляшаними рекламними щитами «Моксі», тирличними і солодко-гіркуватими, як і смак, що його пропонують з обвітрених стін бараків, скільки вже Останніх Разів дивився у дзеркало заднього виду, і все надто далеко у металі й запалюванні, допускаючи, що денні мішені реальніші, ніж те, що може раптом статися за Законом Мерфі, там, де може бути порятунок… Заблукавши, знову і знову, повз бідолашний, затоплений через прорив у греблі Беккет, вгору й униз поруділими схилами, пополудні іржавіють граблі, небо пурпурово-сіре, темне, як пожована жуйка, туман заходиться виводити у повітрі білі пасма, обернені до землі на чверть, на пів дюйма… одного разу вона на нього подивилася, безперечно, він пам’ятає це досі, через прилавок їдальні на колесах, дим від гриля наполегливо обробляє вікна, як крем для взуття на клапті шотландки помалу пробивається назовні, музичний автомат поблискує під мукання тромбона, секція язичкових вкидає свінгові ноти точнісінько у борозну між тишею інтервалу і наступним тактом, підстрибуючи на па (хм) па (хм) па, і точнісінько у борозну, і ти знаєш, що вона випереджає, але видається, наче запізнюється, ви обоє по обидва боки прилавка це відчуваєте, відчуваєте — ваша епоха переноситься у якийсь новий час, що дає можливість забути про все, гидкі очікування старих, що застигли у сопливій біфокальній байдужості, мільйони спостерігали, як ви витанцьовували лінді-хоп у напрямку до прірви, спостерігало стільки мільйонів, скільки треба… Безперечно, Слотроп її втратив, і продовжував втрачати — цього хотіла Америка, — з вікон «ґрейгаунда», від’їжджаючи, до скошених кам’яниць, позеленілих, укритих берестами, до відмови сприйняття або, ще лиховісніше, сили волі (колись ці слова для тебе щось важили), вона рушила далі, безтурботна, забагато їхнього, жодного шансу для випадкової літньої примари на її узбіччі…
Кинула Слотропа з його міськими рефлексами і гарвардськими спортивними шкарпетками — кайданками з червоними кільцями, ланцюгами з коміксів (хоча самого коміксу практично ніхто не бачив, стрибунець знайшов його випадково уже під вечір у піску на беркширській косі. Звали героя — ну, або створіння — Гномоном Він — чи воно — ніколи не влазив у кадр, тож не розбереш, що воно є. Гномон — пурх сюди, пурх туди — ставався «через вітер», що читачі мають розуміти як «з огляду на потік, більш-менш суцільний і вертикальний, своєрідну стіну в постійному русі», і за нею був інший світ, де Гномон займався справами, яких читачам нізащо не зрозуміти).
Далеко, так, усе це досить далеко. Безумовно. Підійдеш заблизько — і вже болить, хочеться її повернути. Але ось вона, одержимість Еврідікою, повернення когось звідкись… хоча було б значно простіше взяти і залишити її з віддихом смердючого карбіду і супу з дохлих канарейок, а собі видертись і втішатися, отримавши яке-небудь нехитре факсиміле… «Навіщо її повертати? Навіщо намагатися? Це лиш різниця між справжньою квитанцією і тією, яку ви для Них малюєте». Ні. Як він може в таке повірити? Їм хочеться, щоб він повірив саме у це, але як він може? Жодної різниці між квитанцією та її зображенням, звичайно, весь їхній розрахунок ґрунтується саме на цьому… але вона має бути чимось більшим за малюнок, чимось справжнім, обіцянкою заплатити…
З усіх своїх імовірних батьків — Макса Шлепціґа та статистів у масках по один бік руху кіноплівки, а також Франца Пьоклера і, безперечно, інших пар рук, зайнятих облапуванням штанів тієї ночі на «Alpdrücken», по інший бік — Б’янка найближча у цю останню можливу мить під палубами, ось тут, за ненажерливим шакалом, найближча до вас, до тих, хто ввійшов у це сліпуче маєво, самотньо скоцюрбився на сидінні, кому цілу ніч жодного разу не загрожували ані по горизонталі, ані по діагоналі, найближче саме до вас, чия відстороненість від безбарвної любові її матері є цілковитою, до таких, хто каже «аякже, я їх добре знав», знехтувані, пирхаєте «беріть мене до уваги», неспроможні, думаєте «мабуть, якась повія»… Ви їй миліші за усіх інших, і ви її більше не побачите — хтось вам про це має сказати.