На цьому місці вступають Нерріш та Отто, тож співають на три голоси, голодні роззяви зі Свінемюнде біломордо на них витріщаються, як покірна худібка, але тіла їхні лиш слабка подоба: дротяні вішаки для довоєнних костюмів і сукенок, надто старомодних, надто битих брудом і часом.
Зійшовши з променаду, вони спиняються на розі вулиці, повз них шпацірує підрозділ російської піхоти і кавалеристів.
— Ого, скільки їх набігло, — зауважує Отто. — А де цирк?
— Вище на березі, дитинко, — каже Нерріш.
— А що вище на березі? — допитується Слотроп.
— Обережно, — застерігає Нерріш, — він шпик.
— Не звіть мене дитинкою, — огризається Отто.
— Шпикова срака, — парирує Слотроп.
— Так, усе гаразд, — Шпрінґер поплескує обох по плечу, він тут Пан Привітність, — про нього вже давно говорять, він навіть зброї не носить. — До Слотропа: — Ходімо з нами далі, вас це може зацікавити. — Але Слотроп не дурний, зауважує, що всі, вкупі зі Шпрінґером, поглядають на нього якось дивно.
Вантаж, що рушить далі вздовж берега, включає шість хористок із пір’ям і блискітками під простенькими старими пальтечками, які вдягли, щоб заощадити місце у валізах, невеличкий оркестр на різних стадіях алкогольного заціпеніння, багато-багато ящиків горілки і групу дресированих шимпанзе. Піратсько-морехідна Оттова мамця замкнула одного такого у себе в рубці, де вони й дістають одне одного: фрау прокльонами, а шимпанзе — постійними намаганнями таки дотягтися і ляснути її банановою шкуратиною. Імпресаріо Ґ. М. Б. Гафтунґ із виразкою шлунку намагається привернути увагу Отто, він відомий своїм талантом звертатися не до того.
— Там Вольфґанґ! Він її приб’є! — Вольфґанґ — його основний актив, хоча й дещо неврівноважений, він досить непогано вдає Гітлера, але з увагою в нього біда…
— Ну, — нерішуче, — краще б він там обережніше з матінкою.
У ромбі люка дуже добре видно, як багато ця бабусенція бачила на своєму віку: вона нахиляється, виспівує, шкіриться, показуючи всі зуби, до цього самого Вольфґанґа, туркотить йому:
— Deine Mutter[499]…
— Вона ж ніколи не зустрічала такої звірюки, — Слотроп зненацька обертається до Отто, хлопчака з обличчям, скажімо так, приязного зарізяки — правда?
— Вона неймовірна! Вона інстинктивно знаходить спосіб дістати кого завгодно. Все одно кого: звірину, рослину, одного разу бачив, як вона присікалась до каменя.
— Та невже?
— Що я, брехати буду? Ja. Величезний уламок фельзитової породи, минулого року, біля данського узбережжя, і вона пропісочувала його, — ледь не зриваючись у безрадісний сміх, якого всі ми уникаємо, — його кристалічну структуру, цілих двадцять хвилин. Здуріти можна.
Тим часом хористки вже взялися до ящика з горілкою. Гафтунґ, пригладжуючи на маківці волосся, яке хіба зовсім трохи нагадує про славне минуле, з криком кидається до них. Хлопці та дівчата, старші та молодші, обдерті й худорляві, тягнуться сходнями, вантажать. На тлі світлого неба на рангоуті й антенах гойдаються шимпанзе, понад ними ширяють і витріщаються чайки. Зривається вітер, невдовзі там і тут у гавані затріпочуть баранці. Кожне дитя несе якийсь клунок або ящик неповторної форми, кольору та розміру. Шпрінґер стоїть осторонь, на агатові очі начепив пенсне, звіряє зі своїм реєстром у нотатнику в зеленому сап’яні, равлики у часниковому соусі, один грос… три ящики коньяку… тенісні м’ячі, дві дюжини… одна «Віктрола»… фільм «Щасливий П’єр впадає в лють», три бобіни… біноклі, шістдесят… годинники наручні… тощо, по карлючці на кожне дитя…
І от усе складено в трюмі, мавпи поснули, музики прокидаються, дівчата оточують Гафтунґа і шпетять його всілякими негарними словами, щипають за щоки. Отто пропихається вздовж борту, витягує швартові, щойно віддані з берега дітьми. Коли кидають останній, і його огон, завмерши в польоті, обрамляє сльозою вид на випатраний Свінемюнде, фрау Ґнаб, відчувши звільнення від суші, знов береться за своє, мало не викидає мавп’юка у юрмище на кормі, змусивши пів дюжини Гафтунґових красунь збитися у клубок лепсько переплетених ніг, сідниць і грудей.
Судно вибирається із широкої лійки Свіне у море, його зносять бічні течії. Посеред хвилерізів, де море піниться у підводних проламах від весняного бомбардування, слід бути насторожі, незворушна фрау Ґнаб починає крутити стерно і повним ходом прямує на паром із Сассніца, аж фіть, і звертає останньої миті, хихикаючи з пасажирів, що відсахнулися від леєра і пороззявляли їй услід роти.
— Мамуню, я тебе прошу, — жалібно благає Німий Отто в ілюмінатор рубки. У відповідь добра жінка заходиться ревіти кровожерливу
Після цього вона міцніше стискає штурвал і додає швидкості. Тепер вони стрибають до борта притопленого торговця: чорне погнуте залізо заляпане свинцевим суриком, кожна заклепка вкрита соляною скоринкою, а подзьобана іржею плита наближається, навалюється… Та жінка вочевидь неврівноважена. Слотроп заплющує очі і повисає на дівчині-хористці. З рубки долинають радісні вигуки, суденце різко вивертає ліворуч, уникаючи зіткнення, проходить, може, за яких кілька шарів фарби. Отто, заскоченого у мріях про спокійну смерть, несамовито відкидає і жбурляє прямо за борт.
— Це вона так жартує — встигає кинути він, проминаючи Слотропа. Той хапає його за светр, а дівчина за полу смокінга — самого Слотропа.
— Як уплутається в щось хоч трохи незаконне, — за хвилю Отто вже віддихався, — то ще не таке побачите. Навіть не знаю, що з нею робити.
— Бідолашне дитя, — усміхається дівчина.
— Йой, — каже Отто.
Слотроп іде геть — йому до вподоби, коли молоді люди сходяться, і прямує до фон Ґьолля та Нерріша на кормі. Фрау Ґнаб розвертається, змінює курс на норд-вест. Тепер вони прямують уздовж берега посмугованою білим і пропахлою сіллю Балтикою.
— І куди це ми йдемо, хлопці? — хоче знати життєрадісний Слотроп.
Нерріш на щось витріщається.
— Онде острів Узедом, — м’яко пояснює фон Ґьолль. — З одного боку межує з Балтійським морем, а з двох інших омивається річками, їхні назви — Свіне та Пене. Ми щойно були на річці Свіне, відвідали Свінемюнде. «Свінемюнде» означає «гирло ріки Свіне».
— Добре, добре.
— Ми йдемо навкола острова Узедом до місця у гирлі ріки Пене.
— Зачекайте, отже, воно називатиметься… зачекайте-но… Пенемюнде, так?
— Правильно.
— І це значить? — Зависає пауза. — О. Те Пенемюнде.
Виявляється, Нерріш там колись працював, він журиться, розмірковуючи про окупацію Пенемюнде росіянами.
— Там був завод із виробництва рідкого кисню, який мене і зацікавив, — Шпрінґер також не дуже задоволений. — Хотів налагодити зв’язок, ми ще тільки підходимо до того, що у Фолькенроде, у колишньому «Інституті Ґерінга».
— Під Нордгаузеном купа генераторів рідкого кисню, — Слотроп намагається стати в пригоді.
— Дякую. Але, як ви знаєте, там також росіяни, у тім і заковика: якби це не було так проти Природи, я сказав би, що вони не знають, чого хочуть. Дороги на схід удень і вночі загачені переповненими російськими вантажівками — чого там тільки нема — але наразі без жодної видимої системи, хіба що бери-пакуй-відправляй-додому.