— А хай їм грець, — мудрує Слотроп, — а ви як гадаєте, отой «S-Gerät» вони вже знайшли, містере фон Ґьолль?
— Непогано, — аж сяє Шпрінґер.
— Та він з Особливих Операцій, — квилить Нерріш, — кажу ж вам, тюкнути його, і квит.
— Сьогодні «S-Gerät» тягне на 10 000 фунтів, половину авансом. Цікавить?
— Нє-а. Але в Нордгаузені я чув, що він у вас уже є.
— Нема.
— Ґергардте…
— З ним усе гаразд, Клаусе. — На Слотропа таким поглядом уже дивилися раніше — торговці автомобілями сигналізували своїм партнерам, мовляв, маємо справжнього ідіота, Леопарде, тільки не сполохай, добре? — Ми навмисне пустили по Штеттину цю чутку, хотіли побачити реакцію полковника Чичеріна.
— Трясця. Знову він? Цей точно відреагує, будьте певні.
— От ми і йдемо до Пенемюнде, щоб усе це з’ясувати.
— Послухайте, хлопці. — Слотроп розповідає про сутичку у Потсдамі, про те, як Ґелі гадала, буцімто Чичеріна цікавить не так ракетне обладнання, як підготовка змови проти оберста Енціана. Навіть якщо обох торговців це і зацікавило, вони нічим того не видають.
Розмова переходить у площину млявого вихваляння знайомствами, яку так полюбляла завести у другій половині дня Слотропова мама Наллін — Гелен Трент, Стелла Даллас, таємна дружина Мері Нобль…
— Чичерін — складна людина. Він вважає Енціана… наче частиною самого себе — чорним варіантом чогось у собі. Чогось такого, що йому необхідно… ліквідувати.
НЕРРІШ: Ви вважаєте, що тут може бути… якась політична причина?
ФОН ҐЬОЛЛЬ (хитаючи головою): Навіть не знаю, Клаусе. Після подій у Центральній Азії…
НЕРРІШ: Маєте на увазі…
ФОН ҐЬОЛЛЬ: Так… Киргизьке Світло. Бачите, якось кумедно… він ніколи не хотів, аби його вважали імперіалістом…
НЕРРІШ: Та ніхто з них не хоче. Але та дівчина…
ФОН ҐЬОЛЛЬ: Мала Ґелі Триппінґ. Та, що вважає себе відьмою.
НЕРРІШ: Але ви справді гадаєте, що вона має намір домогтися свого… і здійснити свій намір — знайти Чичеріна?
ФОН ҐЬОЛЛЬ: Гадаю… Вони… мають намір…
НЕРРІШ: Але, Ґергардте, вона у нього закохана…
ФОН ҐЬОЛЛЬ: А він їй побачень не призначав, так?
НЕРРІШ: Ви ж не натякаєте на…
— Послухайте, — белькоче Слотроп, — про що це ви, хлопці, торочите?
— Параноя, — відрубує докірливо Шпрінґер (як люблять відрубувати ті, кого відволікають від улюбленої гри). — Ви не зрозумієте.
— Даруйте, піду поблюю, — класичний зворот зі школи гарних манер для невдах на кшталт Тактовного Тайрона, для суходолу — доволі передовий погляд на подібні ситуації, але не тут, де Балтика виключає навіть можливість не підхопити морську хворобу. Мавпи збилися докупи і блюють під брезентом, Слотроп приєднується до жалюгідного гурту музик і хористок біля леєрів. Його навчають тонкощів — не блювати проти вітру, вичікувати, коли судно трохи ляже на борт, бо фрау Ґнаб висловила сподівання, що ніхто не заблює їй судно, з тією крижаною усмішкою, яка з’являється вдалого дня у доктора Мабузе[501]. Вона у рубці, чути, як реве матроську пісню. «Öööööö», — видає Слотроп за борт.
Ось у такий спосіб і колобродить їхній ризиковий ґешефт уздовж берега Узедому під серпанком літнього неба. На березі двома пологими терасами підносяться зелені пагорби, над ними гірське пасмо, поросле соснами та дубами. Невеликі курортні містечка з білими пляжами та покинутими пристанями розкриваються на траверзі з ревматичною неквапливістю. Час від часу з’являються військові на вигляд кораблики, ймовірно, російські патрульні торпедні катери, мертво застигли на воді, ніхто не заперечує проти переходу фрау. Сонце то ховається, то знову проглядає, і палуба навколо кожної тіні на якусь мить береться жовтим. Настає пізня година, коли всі тіні лягають на один курс, схід-північний-схід, за яким на Пенемюнде робили пробні пуски. Точний годинниковий час, що мінився впродовж року, відомий як Ракетний Полудень… і звук, що зараз має заповнити повітря для вірних, можна порівняти хіба з опівденною сиреною, в яку вірить усе місто… і нутрощі резонують, камінно тверді…
Ще нічого не видно, а вже відчувається. Навіть якщо схилишся на планшир, щокою притулишся до пропахлого смолою кранця, коли з очей струменять сльози, а всередині хлюпає, як на морі. Навіть голий і випалений, яким залишив берег Рокосовський зі своїм Білоруським фронтом. Це обличчя. На картах — череп або поїдений іржею профіль, дивиться на південний захід: заболочене озерце замість очниць, носовою та ротовою порожниною врізається у Пене під самісінькою електростанцією… рисунок дещо скидається на карикатурне обличчя роботи Вільгельма Буша[502] — якогось старого дурня, аби шибеникам було з кого поглузувати, красти з його баків хлібний спирт, видряпувати величезні непристойні слова на цементі нещодавно залитих майданчиків, навіть пробратися і запустить посеред ночі ракету…
Низенькі осмалені будівлі, випалені на бетоні попелясті обриси камуфляжних сіток (горіли вони хіба якусь хвилю, наче шовковий бюргерський плащ, щоб осяяти прибережне приміщення, інженерний кабінет, весь у громіздких формах і нейтральних тонах… либонь, тільки спалахнуло, та й по всьому? нічого виправляти, нема за чим наглядати, не треба виходити на якісь нові рівні… але хто б це міг бути, хто дивиться так цивільно і м’яко на верхівку моделі? обличчя взялося барвами заходу сонця на хромолітографіях, очі у лінзах з чорним обідком, які, немов спалахи сіток, тепер виглядають так, ніби служили камуфляжем не для когось, а для самого Велосипедиста в Небі, чорного і фатального едвардіанського силуету на сонцесяйних грудях неба, для сьогоднішнього Ракетного Полудня, для двох кругових вибухів у годину пік на кону смерті небесного світла. Як же там верхівець так закручує, невблаганний і безтурботний. У Таро його знають як Дурня, у Зоні називають Спритним. Тепер 1945-й. Ще рано, ще безневинно. Почасти).
Обгоріла беззахисна решітка: все, що було дерев’яним, тепер безсило осідає. Серед руїн миготять зелені людські постаті. Масштаби тут дуже оманливі, війська виглядають більшими, ніж належить. Зоопарк? Тир? Трохи того й іншого. Фрау Ґнаб повертає ближче до берега, прямує вздовж заболоченої берегової лінії на середній швидкості. Згущуються прикмети окупації: автопарки вантажівок, намети, загін аж вирує кіньми — рябими, гнідими, білосніжними, криваво-рудими. Із зелених очеретів вибухом здіймаються дикі качки, мокрі, заливні — обгинають корму судна півколом і опускаються у кільватері, де, крякаючи, гойдаються на двофутових хвилях. Високо у сонячних променях ширяє білохвостий орел. Вирви від бомб і снарядів наповнені блакитною водою. З бараків позносило дахи: хребти, ребра і вибілені сонцем кістки цих створінь, либонь, вміщали свого часу половину Йон поваленої Європи, але дерева — буки та сосни — знову проростають на розчищених для зведення житла та контор майданчиках, крізь тріщини на хідниках пробивається життя, стрімко підноситься зелене літо 45-го, а на височинах віддалік угору пнуться густі ліси.
Минають великі зчорнілі рештки Корпусу дослідно-конструкторських робіт, здебільшого розкидані по землі. Групами — деякі рвані та зламані, інші переважно закриті дюнами — з’являються бетонні маси випробувальних стендів, зупинки на хресному шляху, і Нерріш шанобливо їх одна по одній перелічує, VI, V, III, IV, II, IX, VIII, І, нарешті власне Ракети, де вона стояла і звідки нарешті злетіла, VII і X. Дерева, що колись затуляли їх з моря, нині лиш обвуглені стовбури.
Обходять північний вигин півострова, стіна випробувальних стендів і земляні споруди відступають — тепер прямують повз Пенемюнде-Вест, колишню територію люфтваффе. Віддалік, праворуч по борту, крізь блакитний серпанок мерехтять скелі Ґрайфсвальдер-Ої. Дивляться у море бетонні схили пускових установок, на яких випробовувалися V-1 — літаки-снаряди. Судно минає всипані кратерами, завалені щебенем і розбиті «мессершміттами» злітні смуги, що розкинулися по всьому півострову: поза склепінням черепа знову на південь, до Пене, а там — над похилими пагорбами, за милі від лівої вилиці, вежа собору з червоної цегли у Вольґасті, ближче — пів дюжини бездимних коминів електростанції, що пережили фатальні березневі нальоти… В очеретах дрейфують лебеді, а над високими соснами вглиб суходолу летять фазани. Десь, оживаючи, гиркає мотор вантажівки.