На фермі у річковій долині на південь од Ростока він ховається від пообіднього дощу, засинає у кріслі-гойдалці на ґанку, і сниться йому Алюр Макер-Маффік, давній друг. Усупереч усьому, зрештою він таки повернувся. Все відбувається у якомусь селі, англійському селі, сповитому темною зеленню і дивовижно яскравою солом’яною жовтизною, зі старезними прямовисними каменями на узвишшях, з попередньою угодою зі смертю та податками, з молоденькими селянками, які виходять уночі постояти голими на скелястих вершинах і поспівати. Поприходили численні родичі й Алюрові друзі, всі у тихому святковому настрої з нагоди його повернення. Всі розуміють, що це тільки у гості: «тут» він буде хіба умовно, про це думають забагато, і якоїсь миті все розвалиться. На лужку розчистили місце для танців, сільські музики і чимало жінок одягнуті в біле. Після невеликої метушні через нечіткий розпорядок відбувається вже й сама зустріч — наче десь у підземеллі, але не те щоб у могилі чи склепі, нічого лиховісного, довкруж Алюра купа родичів і друзів, а сам він має надзвичайно реальний вигляд, небитий часом, дуже світлий і повний барв…
— О, Слотропе.
— І… де ж ти був, свин?
— Тут.
— «Тут»?
— Саме так, ти зрозумів — хай там як, а я ходив тими самими, що й ти, вулицями, читав ті самі новини, звужувався до того самого кольорового спектру…
— Тоді ти не…
— Я нічогісінько не робив. Сталася переміна.
Тутешні барви — лицювальний камінь, квіти у гостей, дивні потири на столах — відгонять шепотом пролитої і почорнілої крові, лагідною карбонізацією у порожніх міських кварталах о четвертій пополудні в неділю… вони роблять складки Алюрового вбрання жорсткими, у нього радше костюм якогось жиґоло, несамовито іноземного покрою, тож однозначно, що сам би він у таке не вбрався…
— Гадаю, часу обмаль… Розумію, що це виглядає паскудно і дуже егоїстично, але почуваюся дуже самотнім, і… Я чув, що таке стається, ну, іноді, ти наче тиняєшся потім неподалік і наглядаєш за другом, який залишився «тут»…
— Іноді. — Він усміхається, але його спокій і відсторонення — розтягнутий безсилий крик за межами Слотропового сприйняття.
— Ти наглядаєш за мною?
— Ні, Слотропе. Не за тобою…
Слотроп сидить у старому пошарпаному кріслі-гойдалці і дивиться на хвилясту лінію пагорбів, сонце вигулькнуло з-під останньої дощової хмари, перетворивши мокрі поля і копиці сіна на золото. Хто пройшов повз нього і побачив, як він спить, як хилиться його біле і змучене обличчя на груди в брудному однострої?
Просуваючись далі, він розуміє, що ферми населені привидами, проте доброзичливими. Вночі порипують дубові крокви — чесно і дерев’яно. Недоєні корови надсадно ревуть на далеких луках, інші заходять і п’яніють від збродженого силосу, а тоді натикаються на загорожі і копиці, в яких дивиться сни Слотроп, і мукають з п’яними умляутами. Нагорі на дахах чорні та білі лелеки, довгі шиї вигнуті проти неба, голови закинуті й дивляться назад, клацають дзьобами вітально і закохано. Вночі гасають кролики, шукають у дворі бодай якоїсь поживи. А ось дерева… дерев Слотроп таки остерігається. Коли опиняється серед них, то якийсь час торкається, вивчає, сидить під ними дуже тихо і розуміє, що кожне дерево — живе створіння зі своїм окремішнім життям, воно усвідомлює все, що відбувається навколо, це не просто шмат деревини, який піде на дрова. Фактично, родина Слотропа, робила гроші, вбиваючи дерева: ампутувала коріння, подрібнювала, перемелювала на пульпу, вибілювала на папір і заробляла на тім ще більше паперу.
— Справжнє божевілля. — Він хитає головою. — У моїй родині божевілля. — Він зводить погляд. Дерева нерухомі. Вони знають, що він тут. А ще вони, мабуть, знають, про що він думає. — Ви даруйте мені, — промовляє до них. — Я нічого не можу вдіяти з тими людьми, вони для мене недосяжні. Ну що я можу зробити? — Сосна середнього розміру киває верхівкою і пропонує:
— Наступного разу, коли надибаєш вирубку, знайди трактор без охорони, повиймай фільтри для мастила і забери з собою. І так зможеш нам допомогти.
Короткий список побажань вечірнім зіркам на теперішній період:
Нехай я знайду курник, про який мені розповідала стара.
Нехай Алюр насправді буде живий.
Нехай щезне той блядський прищ на спині.
Нехай, коли все скінчиться, я поїду до Голлівуду, щоб мене побачила Ріта Гейворт і в мене закохалася.
Нехай мир цього дня буде і завтра, коли прокинуся.
Нехай у Куксгафені на мене чекає звільнення.
Нехай у Б’янки все буде добре, та-а ще…
Нехай дуже швидко я зможу посрати.
Нехай це просто падає метеорит.
Нехай чоботи витримають хоча б до Любека.
Нехай Людвіг знайде свого лемінга, буде щасливий і дасть мені спокій.
Щодо Людвіга… Одного ранку Слотроп знайшов його на березі блакитного безіменного озерця. Навдивовижу опасистий хлопчина років восьми чи дев’яти втупився у воду, плаче, весь ходить брижами жиру. Його полярну мишу звали Урсулою, і зараз вона втекла. Людвіг гнався за нею з Пріцвалька весь час на північ, він майже переконаний, що миша прямує до Балтійського моря, але боїться, що вона сприйме одне з тутешніх озер за море і стрибне замість моря в озеро…
— Одна-єдина миша, хлопче?
— Вона жила у мене два роки, — хлипає він, — була дуже хорошою, ніколи нічого такого навіть не думала… Не знаю. Щось на неї найшло.
— Не дури мене. Лемінги ніколи нічого не роблять поодинці, їм потрібен натовп. Це як пошесть. Бачиш-но, Людвігу, у них буває перенаселення, воно йде циклами, і коли лемінгів стає забагато, вони лякаються і біжать шукати їжу. Мені про це розповідали у коледжі, я знаю, що кажу. У Гарварді. А може, Урсула пішла шукати бойфренда.
— Вона б дала мені знати.
— Шкода.
— Росіяни ніколи ні про що не шкодують.
— Я не росіянин.
— Ви через це познімали всі нашивки?
Дивляться одне на одного.
— Ну гаразд, то допомогти тобі шукати лемінга?
Словом, цей Людвіг, можливо, трохи Без-Царя-В-Голові. Іноді термосить Слотропа посеред ночі, будить пів табору переміщених, лякає псів і немовлят, бо цілком переконаний, що Урсула десь там — за колом світла від багаття, дивиться на нього, бачить його, але не так, як раніше. Він водить Слотропа до радянських танкістів, до куп руїни, що здіймаються високими гребенями, як на морі, і розпадаються навколо них, а дай їм волю, то на них би й упали, щойно ступиш, а ще у грузьку драговину, де листя очерету виривається з пальців, коли намагаєшся вхопитися за них, і пахне протеїновою катастрофою. Це або якась маніакальна віра, або щось навіть гірше, і нарешті він розуміє: якщо тут комусь і кортить накласти на себе руки, то не Урсулі, а Людвігу — і цієї полярної миші, може, взагалі не існує!
А все ж… хіба не бачив Слотроп чогось такого раз чи двічі? дає драла сірими вузькими вуличками, обтиканими обабіч символічними саджанцями то в одному, то в іншому прусському гарнізонному містечку, чий промисел і весь сенс буття залежав від вояцтва, а нині казарми і камінні стіни покинуті — або причаїлася край берега якогось озерця, спостерігають за хмарами, за білими вітрильниками на тлі протилежного берега, такого зеленого, туманного і далекого, вислуховують таємні настанови від вод, чиї переміщення за лемінговим часом — океанічні, непереборні й досить повільні, а на вигляд такі надійні, що по них можна було б безпечно пройтися…
— Ось що мав на увазі Ісус, — шепоче привид Вільяма, першого американця зі Слотропових пращурів, — коли ступав морем Галілейським. Він дивився на нього поглядом лемінга. Без мільйонів тих, що за ним кинулися і втопилися, ніякого б дива не сталося. Успішний одинак — це тільки частинка, останній шматок пазла, форму якого вже створив Претеріт, останнє порожнє місце на столі.
— Хвилиночку. У твій час пазлів не було.
— От же ж…
Вільям Слотроп був незвичайною пташкою. Вирушив з Бостона на захід, як і годилося представникові імперії, десь так 1634-го чи 5-го року, бо йому остогиділи Вінтропові порядки, він був переконаний, що може проповідувати незгірш за будь-кого в церковній ієрархії, хоча офіційно ніхто його у духовний сан не висвячував. У ту пору беркширські стрімчаки відлякували будь-кого, але не Вільяма, і він подерся далі, один з перших європейців. Осівши у Беркширі, він разом із сином Джоном започаткував свинячу справу — переганяв кнурів униз по страшенній кручі, далі дорогою назад — до Бостона, як овець або корів. Коли добувалися до ринку, ті свинки були самі шкіра та кості, тож затія майже нічого не приносила, але Вільям займався цим не так задля грошей, як заради подорожі. Він любив дорогу, мобільність, випадкові зустрічі — індіанці, трапери, дівчата, горяни — але найбільше любив бути зі свиньми, вони йому були найліпшим товариством. Попри фольклор і приписи його ж таки власної Біблії, Вільям любив їхню шляхетність і незалежність, вміння у задушливі дні віднаходити розраду в болоті — свині на дорозі, вся їхня компанія, були всім, чим не був Бостон, і можна собі уявити, чим мусила для Вільяма закінчуватися подорож — зважуванням, забоєм і нудним безсвинним поверненням у гори. Безперечно, він вбачав у цьому притчу — знав, що пронизливе кувікання і кривавий жах у кінці довгої дороги врівноважували їхнє задоволене рохкання, безтурботні рожеві вії та добрі очі, усмішки, граційний рух бездоріжжям. Для Ісаака Ньютона ще трохи зарано, але в повітрі вже витали міркування щодо дії та протидії. Видно, Вільям очікував на ту єдину свиню, що виживе, ствердить тих, кому таки довелося померти, всіх гадаринських[532] свиней, що ринули назустріч знищенню, як лемінги, одержимі не сатаною, але довірою, яку люди завше зраджували… одержимі невинністю, якої не могли втратити… вірою у Вільяма як одного з них, що у злагоді із Землею ділив з ними дар життя…
532
Натяк на біблійну історію про те, як Ісус Христос в Гадаринському краю вилікував біснуватих, відіславши їхніх бісів до стада свиней, які потім кинулися з кручі в море.