Але цього року свято під загрозою. Чоботаря Шрауба, що виконував роль Плехацунґи останні тридцять років, взимку забрали у фольксгренадери, і додому він не повернувся. Тепер ліхтарі гуртуються навколо Тайрона Слотропа, блимають у темряві. Маленькі пальчики тицяють йому у живіт.
— Ти найтовстіший чоловік на землі.
— Він найтовстіший у нашому селі.
— Будеш? Будеш?
— Ну, не такий уже й товстий…
— А я вам казав, що хтось прийде.
— І вищий.
— … зачекайте, чи буду я — що?
— Чи завтра будеш Плехацунґою.
— Будь ла-а-асочка.
Останнім часом Слотроп став надміру довірливий, тому здається. Його підводять із трав’яної постелі і ведуть до ратуші. У підвалі костюми та реквізити до Schweinheldfest[543] — щити, списи, шоломи з рогами, кошлаті звірині шкури, дерев’яні молоти Тора і десятифутові блискавки, укриті позолотою. Костюм кабана вражає: рожевий, блакитний, жовтий — яскраві кислотні барви, зовні плюш, всередині підбитий соломою. Як на нього шито. Гм-м.
На ранок натовп ріденький і спокійний: старі та діти, кілька мовчазних ветеранів. Всі загарбники-вікінги — дітлашня: шоломи сповзли на очі, плащі волочаться по землі, щити заввишки з вікінгів, а зброя — удвоє вища. Майдан оточують величезні парсуни Плехацунґи з білими левкоями та червоними і блакитними волошками, вплетеними у дротяні рами. Слотроп сховався за Роландом, чекає, той страшенно серйозний, з виряченими очима, кудлатий, стягнутий у талії персонаж. При Слотропі запас феєрверків і помічник Фріц, має років з вісім, чистісінько натурник Вільгельма Буша[544]. Слотроп трохи нервує, незвичний до героєкабанських празникувань, але Фріц своє діло знає, тому завбачливо приніс полив’яний дзбанок якогось рідкого дурману, присмаченого кропом і коріандром й отриманого перегонкою — якщо тільки Haferschleim[545] не означає чогось іншого — з вівсяної каші.
— Haferschleim, Фріце? — Прикладається знову, ех, ліпше було не питати.
— Haferschleim, ja.
— Ну, Haferschleim то краще, ніж нічого, хо-хо… — Хай би що воно було, але на нервові центри діє швидко. Допіру вікінги під урочистий хорал місцевого оркестру дошкандибали, додибали до статуї, зімкнули лави і почали вимагати здачі міста, Слотроп виявляє, що можливості його мозку суттєво послабли. Цієї миті Фріц черкає сірником, і починається пекло — ракети, римські свічки, млинки, а тоді — ПЛЕЕХХХХААААА-ЦУНННҐҐА! Потужний заряд чорного пороху викида його на відкритий простір, обпалює дупу, хвіст уже не кучерявиться.
— Ой, таки-так, правильно, ну… — Вихиляючись і широко роззявляючи рота, Слотроп викрикує свою репліку: — Я гнів Донарів — сьогодні ви станете моїм ковадлом! — Вони дають драла, з ревінням розбігаються, вуличками тікають від погоні під дощем білих квітів, під вищання малих дітей аж до води, де всі заходяться хлюпатись або навіть занурювати одне одного у воду. Містяни розкладають пиво, вино, хліб, Quark[546], ковбаски. З олії, що димить у чорних пательнях над торф’яними багаттями, дістають золотисто-брунатні Kartoffelpuffer[547], вони ще пашать жаром. Дівчата заходяться гладити Слотропа по рилу й оксамитових стегнах. Містечко врятоване ще на рік.
Мирний п’яний день, сповнений музики, запахів солоної води, болота, квітів, смаженої цибулі, розлитого пива і свіжої риби, над головою серед блакитного неба зависли білосніжні хмаринки. Вітерець прохолодний, тож Слотроп у кабанячому костюмі навіть не пітніє. Уздовж берегової лінії дихають і мерехтять сіро-блакитні ліси, морем плинуть білі вітрила.
Слотроп повертається з брунатної підсобки кав’ярні, де можна поласувати димом із люльки та капустою, по годинній грі у молот і горно із — мрія будь-якого хлопця — ДВОМА квітучими молодими панянками у літніх сукенках і туфлях на дерев’яних підборах, бачить, як у натовпі збираються гурти по троє-четверо. Ох, курва. Тільки не тепер, ну… Сильний біль у сраці, в голові та животі, здутому вівсянкою і літнім пивом, тож Слотроп сідає на купу сіток і намагається — але куди там — зцілитися силою волі.
Ці невеличкі водоверті у натовпі зазвичай означають чорний ринок. У саду посеред полуденної погідності розквітають бур’яни параної військово-захисного кольору. Останній у роду, і як же далеко його завіяло — жодному Слотропу не ставало так страшно перед лицем Комерції. На бруківці вже розстелено газети, щоб покупці могли покласти на них для перевірки банки з кавою, чи Bohnenkaffee, бува, не просто тонким шаром, а під низом якийсь ерзац. Із заяложених кишень, блиснувши, з’являються золоті годинники та каблучки. Серед млявих, замурзаних і безшелесних райхсмарок переходять із рук в руки сигарети. Під ногами бавляться діти, а дорослі торгуються — польською, російською, північнобалтійською, нижньонімецькою. Вгадується стиль переміщених осіб, дещо безособовий, просто йшли недалечко, кілька оборудок отак, на ходу, наче й не думали… звідки їх стільки, сірих крутіїв, що за тіні їх прихищали у денній Gemütlichkeit[548]?
А ось матеріалізовані з химерної конторської тиші поліціянти, два чорно-білі шарабани, напхані блакитно-зеленими одностроями, білими нарукавними пов’язками, на головах прості капелюхи з вузькими крисами та зіркою, кийки вже витягли з піхов, у збуджених руках чорні дилдо, вихиляються, готові до роботи. Водоверті у натовпі швидко припиняються: дзенькають на бруківці коштовності, розсипаються сигарети, розпліскуються під ногами цивільних, що кинулися навсібіч, і серед розкиданих годинників, бойових нагород, шовків, згорнутих у трубку банкнот, рожевошкірої картоплі тривожно лупають їхні очі, перекручені пальці довгих лайкових рукавичок хапаються за небо, порозбивані лампочки, паризькі туфельки, позолочені рами від картин довкруж натюрмортів бруківки, персні, брошки, ніхто не домагатиметься повернення, всі настрахані.
Воно й не дивно. Поліціянти заходяться розганяти натовп, як, мабуть, перед Війною розганяли антинацистські виступи, щосили періщать, ммм ja, своїми гнучкими кийками, очі налаштовані виявляти найменший спротив, запах шкіри, суконної затхлості власного страху з-під пахв, накидаються на дітей по троє на одного, термосять дівчат, старих, змушують їх знімати і витрушувати навіть чоботи і спідню білизну, невтомно тицяють і махають палицями серед дитячого плачу і жіночого вереску. Під цією вправністю та захватом приховується ностальгія за колишніми днями. Війна, мабуть, не рясніла розгонами натовпів, самі лиш убивства та дрібний кримінал. Тепер, коли необхідно захищати Білий Ринок, вулиці знову повні спраглих за erste Abreibung[549], тож і сперечатися не варто — поліцаї щасливі.
Перегодя прибуває російське підкріплення, три вантажівки молодих азіатів у гімнастерках, скидається на те, що вони навіть не знають толком, куди потрапили, наче їх узяли й доправили з якогось великого холоду, з далекого-далекого сходу. Зі своїх машин із дощаними бортами вони злетіли, як футболісти на поле, вишикувались у лаву і взялися звільняти вулицю, відтісняють натовп до води. Слотроп саме посередині, його турляють в усі боки, кабаняча маска затуляє половину огляду, він намагається захистити, кого може — кількох дітей, стареньку, яка щойно продавала відріз сукна. Перші удари падають на солом’яну набивку на його животі, майже не відчуваються. Цивільні падають праворуч і ліворуч, а Плехацунґа знай тримається. Схоже, вранці була генеральна репетиція. А чи повинен зараз Слотроп відбити навалу справжніх загарбників? До його ноги припадає маленька дівчинка, впевнено гукає Швайнгельда. Старий сивуватий поліціянт, на пиці — роки хабарів і тилового небідного життя, налітає і приміряється кийком до Слотропової голови. Кабаногерой відхиляється і копає шуцмана вільною ногою. Поліціянт згинається у три погибелі, пів дюжини цивільних із лементом накидаються на нього, забирають капелюх і кийок. З вицвілих очей, зблиснувши на сонці, котяться сльози. Десь стріляють, усі панікують, мало не збивають Слотропа з ніг, тим часом дитя вже відпустило ногу і назавжди зникло у колотнечі.