Цей кам’яноликий шваб Фібель — геній у царині соленоїдів і перемикачів. Навіть замислюватися про те, як уся ця машинерія «розклеїлася» (чи як там кажуть у подібних випадках) — ганебне марнування часу, він занурюється у топологію і кольорове кодування, запах каніфолі плине у більярдні салони, Schnipsel[565] тут і там, бурмоче also[566] — інше, не встигнеш і кліпнути, як у нього все працює. Закладаюся, що в Губгарморі, штат Міссурі, безліч щасливих Масонів.
В обмін на цю добру справу Лайла Бланда, якому взагалі на все це чхати, роблять Масоном. Там він набуває добрих колег, всі можливі зручності, покликані нагадати про чоловічу сутність, і навіть кілька корисних ділових знайомств. Зрештою, тут усе приховане так само, як у Діловій консультативній раді, не-Масони взагалі ні сном ні духом про Те, Що Відбувається, хоча час від часу дещо виявляється, оголюється і зі смішком стрибає назад, а вам — мінімум деталей, але море Жахливих Підозр. Наприклад, Масонами були декотрі із Батьків-Засновників Америки. Побутує думка, що США були і є грандіозною масонською змовою, цілком підконтрольною групі під назвою «Ілюмінати». Важко довго споглядати дивне самотнє око на вершині піраміди на кожній доларовій банкноті і бодай трохи в це не повірити. Надто багато анархістів Європи XIX сторіччя — Бакунін, Прудон, Саверіо Фріша — були Масонами, випадковості виключені. Якщо нічого більше не лишається, шанувальники теорії змови — і не самі лиш католики — цілковито можуть покластися на Масонів і отримати належну порцію недомовленостей і холодку по шкірі. В одній з найкращих класичних Дивних Масонських історій доктор Лівінґстон («living stone» — живий камінь? о, саме так) заходить у тубільне поселення навіть не в серці, а в підсвідомості найчорнішої африканської Чорноти — цього місця та мешканців він ніколи ще не бачив: вогнища в тиші, бездонні погляди, Лівінґстон наближається до вождя і робить Таємний Масонський Знак, і вождь його пізнає, відповідає на привітання, широко всміхається і наказує надати білому мандрівникові всі можливі братські почесті. Та згадаймо, що доктор Лівінґстон, як і Вернер фон Браун, народився в період Весняного Сонцестояння, а тому був змушений протистояти світові з цієї найоригінальнішої з усіх незвичайних точок Зодіаку… Не забувайте також про походження Масонських Таїнств (почитайте Ісмаеля Ріда[567], він знає про це значно більше, ніж ви знайдете тут).
Крім того, не слід забувати відомого Міссурійського Масона — Гаррі Трумена: саме зараз, у серпні 1945-го, він сидить з ласки смерті у президентському кабінеті, а його палець контролює атомний клітор міс Еноли Ґей[568], готовий залоскотати 100 тисяч азіатів, які проллються найдрібнішими крапельками пари від шкварок, осядуть колами на оплавлений щебінь міста на Внутрішньому морі…
На той час, коли до Масонів приєднався Бланд, вони вже давно перетворилися на звичайнісінький клуб для підприємців. Сором та й годі. Підприємництво за кілька століть знищило деякі нервові закінчення та ділянки людського мозку, тому для більшості учасників сучасні ритуали — не більше, або ж навіть менше, за нікчемний балаган. Хоча й не для всіх, бувають атавізми, і одним із них виявився Лайл Бланд.
Магія в цих масонських ритуалах дуже-дуже давня, і в правічні часи вона працювала. Згодом ставала розвагою, засобом консолідації лише світських аспектів влади, життя витікало з неї, але слова, рухи й уся техніка більш-менш точно передавалася крізь тисячоліття і понуру раціоналізацію Світу, тож і магія не зникла, хоча й закуняла — щоб знову набрати сили, їй достатньо знайти чиюсь сприйнятливу голову.
Пізнього вечора після зустрічей Бланд повернувся в Бікон-Гіл, додому, і мордувався безсонням. Лежав на канапі в кабінеті, ні про що конкретно не думаючи, а тоді раптово отямився, серце шалено калатало, і він розумів, що побував десь, але не помітив, як збіг час. У лункому фоє бив старий годинник — американський ампір. Дзеркало зі свічником — спадщина багатьох поколінь Бландів — поглинало своєю ртутною круговертю образи, зустріти які віч-на-віч Лайл не мав сили. У сусідній кімнаті вві сні стогнала його дружина, побожна і варикозна. Що коїться?
Після зборів наступного вечора Лайл Бланд, повернувшись додому на звичний великий диван з «Волл-Стрит Джорнел», де не було геть нічого нового, піднісся над власним тілом десь так на фут, усвідомив, де опинився, і — бух! — гепнувся назад. Відчув жах, якого не знав від народження, навіть у Белло Вуді — і не стільки через те, що полишив тіло, а тому, що знав: це лише перший крок. Наступний — повернутися в повітрі й поглянути вниз. Його віднайшла давня магія, він рушив у мандри. І знав, що відмовитися від них не зможе.
Минув місяць чи два, доки він зумів повернутися. Потому відчув поворот не стільки в просторі, скільки у власній історії. Непоправний. Той Бланд, який повернувся, щоб влитися в непорушну білу обитель, яку споглядав горічерева на дивані, далеко, за багато тисячоліть, змінився назавжди.
Незабаром більшість часу він присвячував великому дивану, а на Стейт-стрит майже не з’являвся. Дружина його ніколи ні про що не запитувала, сяк-так ходила кімнатами, заводила розмову про домашні справи, а Бланд, якщо перебував у тілі, їй відповідав, але частіше — ні. Не попередивши бодай телефоном, під дверима почали збиратися дивні люди. Босота, іноземці з маслянистою шкірою незвичайних відтінків, з жировиками, ячменями, кістами, хрипінням, гнилими зубами, кульгаві, з уважними поглядами або — що навіть гірше — з Дивними Нетутешніми Усмішками. Дружина пускала в дім усіх, і двері кабінету м’яко зачинялись у неї перед носом. Зсередини долинало лише джеркотіння голосів, очевидно, якоюсь іноземною мовою. Ці люди навчали її чоловіка техніки мандрів.
Бували, хай і нечасто, мандри у географічному вимірі, що заводили на північ по синіх, холодних сліпучо-синіх морях до юрмища плавучих крижин, до найдальших крижаних стін. Наша розсудливість непоправно нас підводила, ми більше уваги приділяли Пірі та Нансенам, які поверталися живими, — навіть гірше, їхні досягнення ми називали «успіхом», хоча й вони зазнавали невдачі. Вони поверталися, поверталися до слави, до славослів’я — і тому зазнавали поразки. Ми лиш тужили за сером Джоном Франкліном чи Саломоном Андре: оплакували їхні кам’яні могили, їхні кістки, і серед убогого промерзлого сміття не помічали вістей про їхню перемогу. На той час, коли техніка дала нам змогу легко мандрувати до тих місць, ми вже втратили будь-яку здатність відрізняти перемогу від поразки.
Що ж відшукав Андре у полярній тиші, що ми мали б почути?
Бланд, який досі навчався, наразі не втратив потягу до галюцинацій. Він знав, де перебуває в конкретну хвилину, та, повернувшись, уявляв, наче мандрував під історією, мовляв, історія — це розум Землі, в ній існують страти, що залягають досить глибоко, шари історії, аналогічні шарам вугілля та нафти у тілі Землі. Чужинці сидять у вітальні, бурмочуть над ним, на всьому, чого торкаються, залишають огидні масні плями, намагаються провести Бланда крізь цю фазу, і їх дратує те, що видається їм дурними та хамськими забаганками. Він повертається, марячи про знайдене ним громаддя, про членів астрального «IG», чия місія, як натякав Ратенау через медіума, Петера Саксу, поза межами буденного добра та зла, там ці відмінності безглузді…
— Ну так, ну так, — витріщаються на нього, — але чого тоді твердять «дух і тіло»? Нащо розділяти?
А просто важко звикнути до дива відкриття, до того, що Земля — жива істота, після всіх років, коли він вважав її велетенською тупою каменюкою, а тепер виявив у ній тіло й душу, і Бланд знову почувається дитиною, знає, що теоретично не повинен прив’язуватися, але закоханий у своє відчуття дива, в те, що знову його набув, хоча й так пізно, і навіть знаючи, що незабаром від нього мусить відмовитися… Виявити, що Тяжіння, над яким ніхто не задумується, насправді — щось дивовижне, Месіанське, надчуттєве в тілі й духові Землі… пригорнувши до святого центру залишки вимерлих біологічних видів, зібравши, спакувавши, перебудувавши та переплівши молекули, які на іншому боці кам’яновугільні Каббалісти, помічені Бландом у подорожах, підберуть, візьмуть вивареними, роз’єднаними, витлумаченими до останньої пермутації корисної магії, і по століттях після виснаження знову знаходитимуть небачені молекулярні фрагменти, сполучатимуть і пересполучатимуть у нову синтетику…
567
Американський письменник, поет, есеїст, викладач, автор книжок про культуру народів африканського походження. Тут ідеться про його роман «Мамбо-джамбо» (1972).