— То все байки, вони нічим не кращі за Кліпот, шкаралупа мерців, не марнуй на них часу…
Решта нас, не обраних для просвітлення, лишаються поза Землею, на милість Тяжіння, яке ми лиш нещодавно навчилися фіксувати і вимірювати, змушені тинятися в межах власних лобних долей віри у Вабливі Відповідності, розраховуючи, що на всяку псі-синтетику, здобуту із душі Землі, знайдеться мирська молекула, більш-менш звична і пойменована, — нескінченно борсатися в пластикових дрібницях, у кожній вишукуючи Глибинне Значення і прагнучи впорядкувати їх усі, як члени ступеневого ряду, усі, що сподіваються зібратися в нульовій точці певної колосальної й таємничої Функції, чиє ім’я так само, як і переставлені імена Бога, вимовляти заборонено… пластиковий язичок саксофона звуки неприродного тембру, флакон шампуню символ «его», подарунок із «Крекер Джека» разова розвага, домашнє приладдя в пошуках попутних вітрів пізнання, дитячі пляшечки вмиротворення, м’ясні напівфабрикати маскування бойні, пакети з хімчистки задушені немовлята, садові шланги нескінченне поливання пустелі… та звести все це разом — їхню слизьку впертість і нашу претеріцію… розібратися в них, відшукати дрібку істини в неозорому морі повторень і нікчемних втрат…
Бланду пощастило, що він усього цього позбавлений. Якось увечері скликав членів родини у кабінет, до дивану. Лайл-молодший прибув із Г’юстона, потерпаючи від перших проявів грипу, який підхопив у світі, де кондиційоване повітря для життя не надто й потрібне. Клара на авто прибула з Бенінґтона, а Бадді місцевим потягом із Кембриджа.
— Як ви знаєте, — мовив Бланд, — останнім часом я відбував у невеликі мандрівки. — На ньому був простий білий халат, в руці — червона троянда. Вигляд мав не від світу цього, і з таким висновком погодилися всі: очі та шкіра його сяяли незвичною ясністю, характерною хіба що для світанку весняного дня, та ще й не на всіх широтах. Він продовжував: — Щоразу у мандрівках я заходив далі й далі, і сьогодні відбуваю назавжди. Тобто не повернуся. Тому мені хотілося з вами попрощатися й повідомити, що про вас подбають. — Він навідав свого приятеля Куліджа (на прізвисько Шик) Шорта з юридичної фірми «Салтьєрі, Пур, Неш, де Брутус і Шорт» на Стейт-стрит і пересвідчився в ідеальному стані родинних фінансів. — Хочу, щоб ви знали — я всіх вас люблю. Якби можна, я б залишився, але мені час вирушати в дорогу. Сподіваюся, ви мене зрозумієте.
Близькі по одному підходила прощатися. Після обіймів, поцілунків і рукостискань Бланд востаннє ліг на диван і, кволо посміхаючись, заплющив очі… Трохи згодом — думки спостерігачів щодо точного часу розійшлися — він відчув, як здіймається. Близько 9:30 Бадді вирушив дивитися «Наречену Франкенштейна», а місіс Бланд накрила безтурботне лице чоловіка запорошеною портьєрою — подарунком кузини, яка ніколи не розуміла її вподобань.
Вітряна ніч. Кришки армійських баків для сміття гримають по всьому плацу, вартові знічев’я повторюють вітання королеви Анни[569]. Іноді вітер налітає так, що джипи погойдуються на ресорах, навіть порожні військові 2,5-тонні вантажівки й незграбні цивільні пікапи басовито стогнуть від незручностей… під поривами вітру ворушаться живі сосни, виструнчені над піщаним схилом берега Північного моря…
Жваво, хоча й не в ногу, крокуючи через розбиті вантажівками простори старого заводу Круппа, доктори Маффедж і Спонтун анітрохи не схожі на змовників. У них одразу пізнаєш тих, ким вони й видаються: крихітним плацдармом лондонської респектабельності в нічному Куксгафені, туристами в недоокультуреній колонії сульфаніламідів, скинутих у вир крови, шприців, тюбиків і джгутів, недолугих лікарів і садистів-санітарів, в колонії, якої вони були, слава небесам, позбавлені під час усього Тривання, оскільки Маффеджів брат вдало прилаштувався в якомусь Міністерстві, а Спонтун формально визнаний непридатним до служби через дивний стигмат у формі туза пік і майже того ж кольору, що з’явився в нього на лівій щоці через сильний стрес і супроводжувався сильним головним болем. Лише кілька місяців тому вони відчули себе мобілізованими незгірш за інших британських підданих, а отже, тепер підпорядковуються велінням Уряду. Що ж до теперішньої місії, то обоє поринули у цілком мирні роздуми. Як же стрімко нині плине історія!
— Навіть не уявляю, чому він вибрав нас, — Маффедж смикає еспаньйолку (жест видається нав’язливим, але зовсім трохи), говорить, певно, занадто мелодійно для людини його ваги, — він має знати, що я нічого подібного не робив десь так із 27-го року.
— Я кілька разів асистував, коли був інтерном, — пригадує Спонтун. — Знаєте, у психіатричних клініках тоді на це була велика мода.
— Можна назвати декілька урядових закладів, де це й досі в моді. — Доктори пирхають, сповнені британського Weltschmerz, що на їхніх обличчях виглядає так неприродно. — Послухайте, Спонтуне, я правильно зрозумів, що ви хотіли б мені асистувати?
— Так як вам заманеться. Хочу сказати, що ніхто не стоятиме із нотатником і не записуватиме.
— Я б не квапився з висновками. Чим ви слухали? Хіба не помітили…
— Поривання.
— Маніакальності. Навіть боюся, чи не втрачає Пойнтсмен хватки, — вимовою надзвичайно нагадує Джеймса Мейсона: «в(г) тррачає (?) кхватки».
Вони перезираються, одне за одним перед ними похмуро пропливають і зливаються нічні видіння марстонівських укриттів і припаркованих машин. Вітер приносить запах ропи, пляжу, пального. Далеке радіо, налаштоване на Програму Для Військових, представляє Сенді Макферсона за Органом.
— Ну, то ми вже… — починає Спонтун, але не замовкає.
— На місці.
Яскраво освітлений кабінет завішаний кармазиногубими, сосискорукими пін-апами «Дівчаток Петті». У кутку закипає кавник, смердить прогірклим кремом для взуття. Закинувши ноги на стіл, сидить капрал, захоплений американським коміксом про кролика Банні.
— Слотроп, — відповідає він на запит Маффеджа, — так так, янкі в поросячому костюмі. Гасає туди-сюди. Геть очманів. А ви, хлопці, хто, МІ-6[570], чи як?
— Не підлягає обговоренню! — рикає Спонтун. Іноді він уявляє себе Нейлендом Смітом. — Де знайти генерала Віверна?
— Що, серед ночі? Там, де і всю п’яноту, — йдіть по рейках, шукайте, де ґвалт. Я і сам би пішов, але чергую.
— Поросячий костюм, — Марві насупився.
— Такий величезний поросячий костюм, жовто-рожевий з блакитним, чесно-чесно, — відповідає капрал. — Як побачите, одразу пізнаєте. А у вас, джентльмени, сигаретки часом не знайдеться?
Плентаються рейками повз порожні строєні платформи та цистерни, нарешті чують звуки пиятики.
— Де і вся п’янота.
— Казали, пальне для нацистських ракет. Якщо хоч одна була в робочому стані.
Під холодним парасолем голих електролампочок зібралася юрба армійських, флотських американців, дівчат зі Служби побуту і німецьких панянок. Братаються всі, безсоромно, в гаморі, який при наближенні Маффеджа й Спонтуна до гульбища перетворюється на пісню, а в її центрі, добряче під чаркою, обіймаючи обома руками усміхнену і розпатлану молоду дівулю, рум’янопикий (при світлі ламп — апоплексично-рожево-фіолетовий), диригує хором той самий генерал Віверн, якого вони востаннє бачили в кабінеті Пойнтсмена у «Дванадцятому домі». Із залізничної цистерни з етанолом — 75 %-ний розчин, як чітко засвідчує білий трафарет на боці цистерни, — стирчать крани, до них підсовують, а відтак виймають неймовірну кількість бляшаних кухлів, порцелянових чашок, кавників, відер для сміття та іншої тари. Пісні акомпанують укулеле, казу, гармоніки і збіса багато саморобних металічних стукалок, а сама пісня — простодушне вітання, адресоване Повоєнному часу, надія, що невдовзі скінчаться дефіцити, що кінець Суворої Економії близький: