Голоси серед пари, тривога, хляпають ноги у капцях, мчать силуети, сіра хмарна евакуація.
— Що за дідько? — майор Марві саме збирався кінчати, підводиться на ліктях, мружиться на всі боки, стояк швидко опадає.
— Облава, — пробігає повз них голос.
— Лягаві, — здригається хтось іще.
— А хааай йому! — репетує майор Марві, згадавши про дві з половиною унції кокаїну в кишені мундира. Важко, як морж, перекочується, Мануела зісковзує з обвислого нервового пеніса, трохи збуджена, але достатньо професійна, щоб відчувати, що ціна тепер включає символічні puto і sinvergüenza[579]. Вилізши з води, ковзаючи на кахлях і замикаючи колону втікачів, Двейн Марві вивалюється у крижану роздягальню і бачить, що всі інші купальники вже повтікали, шафки непривітно порожні, лишилося тільки щось оксамитово-кольорове.
— Гей, де моя форма?! — тупає ногами, пика червона, кулаки стиснуті. — Падлюки ви безродні! — проревівши, шпурляє кілька пляшок і попільничок, розбиває два вікна, кидається на стінку з декоративною стійкою для парасольок, і на душі стає легше. Над головою і в сусідніх кімнатах тупотять солдатські черевики, верещать дівчата, платівка на фонографі деренчить і змовкає.
Марві придивляється до плюшевого чи то оксамитового вбрання, розуміє, що це костюм свині в комплекті з маскою, нерішуче припускає, що лягаві не зачеплять безневинного поросяти, якому закортіло трохи розважитися. Кімнатами «Путці» розтікаються невеселі аглицькі голоси, а майор тим часом знавісніло рве шовкову підкладку і солом’яну набивку, щоб запхати туди власне сало. Влізши нарешті у костюм, ффух, застібнувшись, сховавши під маскою обличчя, у безпеці, безликий, мов блазень, пролазить крізь завіску з пацьорками, відтак угору до бару, аж тут — трісь — налітає на зустрічну дивізію покручів у червоних кашкетах і, курва їхня мати, всі йдуть у ногу.
— А ось і наша невловима свиня, джентльмени, — ряба морда, дурнуваті шолудиві вуса, пістолет націлений у голову Марві, швидко підтягуються всі інші. Проштовхується тип у цивільному, на гладенькій щоці палає темний піковий туз.
— Чудово. Доктор Маффедж на вулиці зі «швидкою», і нам на секунду знадобляться двоє ваших хлоп’ят, сержанте, поки не зафіксуємо.
— Зрозуміло, сер. — Зап’ястки, розімлілі від пари й комфорту, вміло заламані назад, Марві не встигає як слід розлютитися, щоб загорлати, — холодна сталь, тріщить, наче телефонний диск серед ночі, коли на все пекло ані крихти надії, що візьмуть слухавку…
— Замахали, — нарешті виривається з нього, маска заглушує голос, у ній таке відлуння, що вухам боляче, — салабоне, ти що, сказився? Ти хоч знаєш, хто я?
Ой-ой-ой, стривай-но, якщо вони знайшли мундир, посвідчення Марві та кокаїн в одній кишені, то може, не так і розумно одразу називати своє прізвище…
— Гадаємо, лейтенант Слотроп. Ідіть, і то хутко.
Він замовкає. Слотроп, ну, гаразд, перечекаємо, поглянемо, що до чого, з наркотою розберемося потім, прикинемося дурником, мовляв, підкинули. Може, навіть знайдемо собі жидка-адвоката, надійного, щоб цей набрід вхопити за зябра через протиправний арешт.
Його виводять за двері, а тоді садовлять в карету швидкої допомоги, гуркоче мотор. Водій з борідкою кидає побіжний погляд через плече, вмикає зчеплення. Не встигає Марві навіть подумати про опір, як інший цивільний і «проліски» пристібають його в колінах і грудях до нош.
Пригальмовують біля армійської вантажівки, щоб висадити поліцейських, відтак їдуть далі. До Куксгафена, гадає Марві. У вікні сама ніч, пом’якшена місяцем темрява. Нічого не розбереш…
— Заспокійливе зараз? — Біля нього навпочіпки присідає Піковий Туз, світить ліхтариком на ампули в аптечці, брязкає шприцами та голками.
— Гм-м. Так, ми майже приїхали.
— Не розумію, чому цього не можна було помістити у шпиталі.
Водій ірже:
— Ага, уявляю собі…
Піковий Туз повільно наповнює шприц.
— Ну, наказ є наказ… Тобто нічого такого…
— Шановний, ця операція не з респектабельних.
— Агов, — майор Марві намагається підвести голову. — Операція? Хлопці, що тут коїться?
— Шшш, — відриває шмат поросячого рукава, оголює передпліччя Марві.
— Не треба голок… — проте вона вже у вені, розряджається, а Піковий Туз пробує вгамувати Марві. — Ви не розумієте, що взяли не того?
— Та все ми розуміємо, лейтенанте.
— Гей-гей-гей. Ні! Я не лейтенант, я майор. — Тут можна було сильніше на голос брати, переконливіше. Може, ця свинська маска не дає. Він один чує власний голос, той говорить лише з ним, в голосі металічні нотки… вони його не чують. — Майор Двейн Марві. — Вони не вірять йому, не вірять його імені. Навіть імені його не… Майора охоплює паніка — куди тому седативу, і він починає хвицатися у непідробному жаху, натягує паси, відчуває, як жилки у грудях безглуздо сіпаються і вибухають болем, Боженьку, горлає вже на повну, слів нема, саме волання, гучно, наскільки дозволяє пас поперек грудей.
— Я вас благаю, — зітхає водій. — Спонтуне, ви що, не можете його зацитькати?
Але той уже зірвав свинську маску і замінив її на марлеву, притримує однією рукою, а другою бризкає етер, щойно голова потрапляє в сектор обстрілу.
— Пойнтсмен геть здурів, — зауважує Спонтун, якому увірвався терпець, — якщо називає отаке «сильним урівноваженим інертним типом».
— Так, ми вже на березі. Нікого не видно. — Маффідж під’їжджає до води, пісок достатньо влежаний, щоб витримати швидку допомогу, під серпиком місяця у зеніті все дуже біле… суцільна крига…
— О-о-х, — стогне Марві. — Ой паскуди… О ні. О Боже, — стогне довгим наркотичним димінуендо, слабне у боротьбі з путами, а Маффідж тим часом нарешті припарковується, брудно-оливкова тарадайка на широкому березі видається крихітною, величезна масна смуга тягнеться до місяця, до порога північного вітру.
— Маємо купу часу, — Маффідж дивиться на годинник. — До першої встигнемо на С-47. Вони казали, що можуть трохи притримати. — Вдоволені зітхання перед початком звичної роботи.
— Має зв’язки, — Спонтун хитає головою, дістає інструменти з дезінфікуючого розчину та викладає на стерильну марлю поруч із ношами. — Хай Бог милує. Будемо сподіватися, що він ніколи не піде на злочин.
— Курва, — тихо стогне майор Марві, — ох, всратися-їбатися, ну?
Обидва хірурги продезінфікували руки, натягли маски та ґумові рукавички. Маффідж увімкнув світильник, той дивиться вниз м’яким сяючим оком. Вони діють швидко, мовчки, обоє військові профі, звиклі до польової доцільності, а від пацієнта час від часу долинає лише слово чи два, шепіт, жалюгідний білий слід невловимої цятки світла в етерних сутінках — ось і все, що він по собі лишив.
Процедура нескладна. Відривають між ногами клапоть оксамитового костюма. Маффідж вважає, що мошонку голити не треба. Спочатку поливає йодом, відтак по черзі стискає кожне яєчко в червоно-венозному волохатому мішечку, швидко й чисто надрізає шкіру і довколишні оболонки, через рану й закипілу кров вилущує саме яєчко, лівою рукою його витягує, у сяйві світильника напинаються тверді й м’які сім’яні канатики. Він, дещо очманівши від місяця, міг би зіграти на них, як на струнах, перебором, рука вже підіймається, та згодом, скорившись обов’язку, він відтинає їх на належній відстані від ковзкого камінчика, і кожен надріз омиває дезінфектантом, після чого обидва охайні розрізи знов зашивають. Яєчка хлюпають у слоїк зі спиртом.