— Сувеніри для Пойнтсмена, — зітхає Маффідж, стягуючи хірургічні рукавички. — Вколіть його ще раз. Хай ліпше засне, а в Лондоні хто-небудь пояснить йому ситуацію.
Маффідж вмикає двигун, здає півколом назад і неквапом рухається в бік дороги, безмежне море незворушно мовчить за спиною.
Тим часом «У Путці» Слотроп згорнувся калачиком на хрустких простирадлах поруч із Соланж, спить і бачить «Цвьольфкіндер», до нього всміхається Б’янка, і вони катаються на чортовім колесі, кабінка перетворюється на кімнату, якої він ще ніколи не бачив, у циклопічному багатоквартирному будинку завбільшки, як ціле місто, коридорами можна їздити на авто чи на велосипеді, уздовж них ростуть дерева, у кронах співають пташки.
«Соланж», як не дивно, також марить Б’янкою, хоча й трохи з іншого погляду: її сон про власне дитя, Ільзе, вона згубилася і їде Зоною у довгому товарняку, який, схоже, ніколи не зупиняється. Не сказати, що Ільзе нещасна, та й батька наче не шукає, але перший сон Лені в руку. Вони її не використають. Сталися зміни, від’їзд, а ще є несподівана підтримка цих чужинців, і гра у хованки серед потрясінь плинкого Смирення, яка ніколи не згине остаточно, слабенька надія на порятунок…
А нагорі такий собі Мьольнер із валізою нічної здобичі — мундир американського майора з документами і два з половиною унції кокаїну — втовкмачує кошлатому американському матросові, що пан фон Ґьолль дуже заклопотаний, у нього справи на півночі, наскільки Мьольнер знає, і пан фон Ґьолль не доручав йому, Мьольнеру, привозити до Куксгафена ніяких паперів, жодних звільнень у запас, паспортів, геть нічогісінько. Схоже, що матросів приятель помилився. Дуже шкода. А може, це лише тимчасова затримка, треба ж зрозуміти, що на підробку потрібен час.
Бодін дивиться йому в спину, не підозрюючи, що у валізі. Альберт Криптон напився до непритомності. Заходить Ширлі, очі блищать, схвильована, в чорному поясі з підв’язками і в панчохах.
— Гм-м, — мовить вона і якось дивно дивиться.
— Гм-м, — каже матрос Бодін.
— А все одно у битві під Клином платили по десять центів.
Отже: він простежив батарею Вайссмана від Голландії, через солончаки, люпин і коров’ячі кістки, і відшукав оце. Добре, що не вірить у забобони, інакше сприйняв би за пророцтво. Безперечно, цілком розумне пояснення існує, однак Чичерін ніколи не читав «Мартіна Ф’єрро».
Він спостерігає зі свого тимчасового командного пункту в ялівцевих заростях на пагорбі. Бачить у бінокль двох людей, білого й чорного, обоє з гітарами. Довкола зібралися містяни, але ними Чичерін нехтує, залишивши в полі зору лише сцену тієї ж конструкції, що й на співочому змаганні юнака і дівчини посеред плаского степу в Середній Азії десять з гаком років тому — збіг протилежностей, з якого зрозумів, що близький до Киргизького Світла. А що це означає цього разу?
Небосхил над головою посічений і твердий, мов скляна кулька. Він знає, що Вайссман установив «S-Gerät» і запустив 00000 десь неподалік. Очевидно, Енціан не дуже відстав. Усе відбудеться саме тут.
Але доведеться зачекати. Колись це було б нестерпно, але, втративши з поля зору майора Марві, Чичерін поводиться обережніше. Майор був ключовою фігурою. У Зоні є кому чинити спротив. А що то за радянський особіст, який з’явився саме перед фіаско на вирубці? Хто доніс Шварцкомандо про наліт? Хто ліквідував Марві?
Він чесно намагався не вірити в Ракетний картель. Після осяяння тої ночі, коли Марві пиячив, а Чорт Чикліц співав осанну Герберту Гуверу, Чичерін шукає докази. Герхардт фон Ґьолль зі своїм корпоративним восьминогом, чиї мацаки обплели у Зоні все, що рухається, тут, видно, теж при ділі, свідомо, або й сам того не відаючи. Того тижня Чичерін уже був готовий вилетіти назад, до Москви. У Берліні він зустрічався із Мравенком, людиною з ВІАМ. Стрілися в Тирґартені, два офіцери наче просто шпацірували собі на сонечку. Робочі бригади засипали вибоїни у бруківці, припліскували згори лопатами. Повз них тріскотіли велосипедисти, такі ж кістляво-функціональні, як їхні веломашини. Під затінок дерев повернулися гуртики цивільних і військових, сиділи собі на повалених стовбурах чи колесах від вантажівок, длубалися в мішках і валізах, займалися дрібними справами.
— Маю для вас лихі новини, — втішив Мравенко.
У тридцятих він також був вигнанцем, а водночас найфанатичнішим і найбезладнішим шахістом у Середній Азії. Він упав зовсім низько, опустився навіть до огидної для чутливої російської душі гри всліпу. Щоразу все більш розчаровуючись, Чичерін сідав із ним за шахівницю і намагався бути люб’язним, жартами завести суперника, щоб той почав грати раціонально. Як правило, програвав, але доводилося вибирати: або Мравенко, або зима в Семиріччі.
— Ви розумієте, що відбувається?
Мравенко засміявся:
— Та хто розуміє? Молотов нічого не каже Вишинському, але про вас вони дещо знають. Пригадуєте Киргизьке Світло? Авжеж, пригадуєте. Так от, вони все про все дізналися. Я їм нічого не казав, але до когось вони таки дістались.
— Ну, то давня історія. Нащо тепер копатися в минулому?
— Вас вважають «корисним», — пояснив Мравенко.
Довго дивляться один на одного. Смертний вирок. Корисність закінчується так само швидко, як і комюніке, а Мравенко боявся, і не лише за Чичеріна.
— А ви що думаєте робити?
— Намагатимуся не бути надто корисним. Вони теж не ідеальні. — Це мало прозвучати як розрада, але вийшло не дуже. — Вони не знають точно, завдяки чому ви корисні, аналізують статистику. Навряд чи вони гадали, що ви переживете Війну, але раз уже пережили, довелося придивитися до вас уважніше.
— Може, і це переживу. — Тоді йому і спало на думку полетіти до Москви. Однак надійшла звістка, що батарею Вайссмана неможливо простежити далі Пустища, і ще його не відпустила воскресла надія зустрітися з Енціаном — спокуслива надія, що з кожним днем дедалі більше відвертала увагу від можливості просуватися далі вже по зустрічі. Чичерін і не розраховував. Насправді питання стояло так: чи не дістануть вони його раніше, ніж він дістане Енціана? Йому б якусь дрібку часу… сподівання лише на те, що вони також шукають Енціана або ж «S-Gerät» і користуються ним, Чичеріним, так само, як він начебто використовує Слотропа…
Обрій так само чистий, увесь день. Кипарисоподібний ялівець стирчить в іржавій димчастій далині, монументальний і спокійний, верес пробивається першими фіалковими квіточками. Це спокій не пізнього літа, а цвинтаря. Ця земля доісторичних германських племен такою і була: територією мерців.
З десяток різних національностей, перевдягнених аргентинськими естансьєро, юрмляться біля польової кухні. Ель Ньято стоїть на сідлі своєї коняки, як справжній ґаучо, оглядає німецькі пампаси. Феліпе укляк на сонечку, б’є добропорядні полуденні поклони живій прояві якоїсь скелі серед пустелі у Ла-Ріоха на східних схилах Анд. Згідно з арґентинською легендою минулого сторіччя Марія Антонія Корреа вирушила за коханим до цієї посушливої землі з немовлям на руках. Пастухи знайшли її тиждень по тому, мертву, а немовля вижило, смоктало молоко з її тіла. До скель, що були свідками цього дива, відтоді щороку ходять прочани, але конкретна скеля Феліпе, окрім того, втілює інтелектуальну систему, бо він (як М. Ф. Біл[580] та інші) вірить у якусь форму мінеральної свідомості, не надто відмінну від свідомості рослин і тварин, хіба що часова шкала інша, у каменя вона значно довша. «Один кадр на століття, — Феліпе, як і всі останнім часом, користується кіношним жаргоном, — на тисячоліття!» Надзвичайно. Однак поступово Феліпе дійшов висновку, разом з тими, хто не є Розумними Скельниками, таке буває рідко, що історія, в нинішньому вигляді нав’язана світові, — лише дрібка, видима зовнішня частина. Ми мусимо вдивлятися і в те, що не піддається описові, у безмовність навколо нас, до руху наступного поміченого нами каменя — до еонів його історії під тривалою й жіночою впертістю води й повітря (хто трапиться поблизу, хто раз чи двічі на століття клацне засувкою камери?), мусимо придивитися до низин, де, найімовірніше, перетнуться стежки, людські та мінеральні…
580
Американська романістка і новелістка (нар. 1937). Тут ідеться про її оповідання «Золото» (1972).