Ґрасієла Імаґо Порталес — темне волосся розділене прямим пробором і зачесане від чола, у довгій чорній спідниці для їзди верхи та в чорних чоботях — сидить, тасує карти, збирає флеші, фул хауси, каре — просто задля розваги. Статисти не принесли більше нічого, у що можна було б пограти. Вона так і знала, що до цього дійде: якщо грошима користуватися лише в іграх, вони втратять реальність, зав’януть. Вже? чи вона з собою грає? Здається, від самого прибуття сюди Белаустеґі спостерігав за нею дещо уважніше. Їй не хочеться ставити під удар його проєкт. Кілька разів вона лягала у ліжко з похмурим інженером (хоча в студентську пору заприсяглась би, що не стала б його пити навіть через срібну соломинку) і знає, що він також гравець. Гарна парочка, одне до одного, Ґрасієла усвідомила це, щойно він уперше її торкнувся. Тямить розклáд, бачить і знає ризик, наче тіло коханої. У кожної миті своя ціна, свій шанс на успіх порівняно з іншими миттєвостями в інших руках, для нього колода перетасовується постійно. Він не може дозволити собі пам’ятати інші комбінації або могло-б-бути — лише реальне, здане йому тим, що він називає Шансом, а Ґрасієла — Богом. На цей анархістський експеримент він готовий поставити все, а якщо програє, знайде собі щось іще. Але стримуватися він не буде, і Ґрасієлу цей факт тішить. Він — джерело сили. Вона сама не знає, наскільки сильною виявиться сама, коли настане мить. Часом ночами вона пробивається крізь тонку плівку алкоголю й оптимізму — і бачить, наскільки потрібні їй інші, як мало користі вона здатна принести без підтримки.
Трохи допомагають декорації для майбутнього фільму. Тут будівлі реальні, жодного бутафорського фасаду. Boliche[581] забита справжнім пійлом, pulpería[582] — реальною їжею. Вівці, худоба, коні та загони для худоби — справжні, хатки не бояться негоди, обжиті. Коли фон Ґьолль поїде звідси, це якщо він перед тим сюди приїде, ніщо не завалиться. А якщо хтось зі статистів схоче залишитися — ласкаво просимо. Багато хто з них бажає лише перепочити — з’являться нові потяги, згадки про домівку до приходу руїни, мрії про те, щоб кудись нарешті дістатися. Ці підуть, але чи прийдуть інші? І що скаже військова адміністрація про таку громаду посеред їхньої воєнізованої держави?
Але це не найдивніше поселення в Зоні. Сквалідоссі повернувся з мандрів із байками про палестинські підрозділи, які прибилися аж з Італії, осіли далі на схід, заснувавши хасидські комуни за прикладом тих, що побутували тут півтора століття тому. Є колишні поселення компаній, що потрапили під жваве і неспокійне правління Меркурія, тепер вони вузькоспеціалізовані, перевезення пошти на схід і назад, до совітів і від них, по 100 марок за лист. Одне сільце в Мекленбурзі захопили військові собаки — добермани та вівчарки, натреновані без попередження вбивати все живе, крім людини, що їх дресирувала, — дресирувальники ж померли або загубилися. Собаки збилися у зграї, загризали корів у полях, а потім тягли туші за багато миль до своїх родичів. Такими собі Рін-Тін-Тінами[583] вони вдиралися на продовольчі склади й грабували сухі пайки, морожені гамбургери, ящики шоколадних батончиків. Усі підходи до Гунд-Штадту вкрито тілами довколишніх селян і допитливих соціологів, ніхто й близько підійти не може. Один експедиційний загін прибув із гвинтівками та гранатами, але жилаві, наче вовки, собаки розчинилися в пітьмі, а знищувати будинки та крамниці ніхто не наважився, та й село займати нікому не хотілося, і загін пішов. А собаки повернулися. Чи існують між ними силові лінії любові, вірності, ревнощів — невідомо. Можливо, якось G-5 надішле сюди регулярні війська, але собаки можуть про це й не знати, у них може не бути німецького страху оточення, вони можуть жити цілком і повністю під знаком єдиного, навіяного людиною рефлексу: Убий Чужого. Можливо, і нема способу відрізнити цей рефлекс від інших заданих параметрів їхнього життя — голоду, спраги, сексу. Звідки їм знати, а може, «убий Чужого» народилося разом із ними. Якщо хтось і пам’ятає удари, електрострум, газети, ніким не читані, згорнуті в трубку, чоботи і швайки, то нині біль пов’язаний із Чужим, із ненависним. Якщо серед собак існують єресіархи, вони двічі подумають, перш ніж вголос говорити про будь-які позасобачі джерела цього раптового потягу до вбивства, що захоплює навіть найзадумливіших єретиків при першому ж подуві Чужого запаху. Та наодинці з собою собаки дістають із пам’яті образ єдиної людини, яка їх навідувала, хай і нечасто, проте в присутності якої вони ставали спокійними та ніжними, — з ним приходила їжа, лагідне почухування за вухом і погладжування, ігри в «принеси-палицю». Де цей чоловік тепер? Чому для одних він особливий, а для інших — ні?
Існує ймовірність, наразі латентна, бо всерйоз її ще не перевіряли, що собаки гуртуються в секти, і в центрі кожної секти — образ свого дресирувальника. Відверто кажучи, навіть цієї хвилини в кулуарах G-5 вивчають можливість пошуку первісних дресирувальників і тим самим — початку гуртування, кристалізації. Одна секта може прагнути захистити свого дресирувальника від нападу з боку іншої. За грамотного комбінування та з урахуванням прийнятного показника зменшення кількості дресирувальників, можливо, дешевше дати змогу собакам знищити одне одного, а не присилати війська. Контракт на дослідження підписали із самим паном Пойнтсменом, якому тепер виділили невеличкий кабінетик у «Дванадцятому домі», — всі інші площі захопило агентство, зайняте дослідженням можливості націоналізації вугілля та сталі, — це завдання містеру Пойнтсмену доручили, загалом кажучи, з огляду на давню дружбу. Після кастрації майора Марві Пойнтсмена офіційно притягли до судової відповідальності. Клайв Моссмун і сер Маркус Скаммоні сидять у клубі поміж забутих підшивок «Брітіш Плестікс», п’ють улюблений лицарський напій «Quimporto» — це моторошна довоєнна суміш хініну, м’ясного бульйону та портвейну, куди ще можна долити «кока-коли» і покришити цибулину. Про людське око ця зустріч мала б завершити обдумування Повоєнного Полівініл-Хлоридного Дощовика, поживного ґрунту для улюбленої цехової розваги («Уявіть собі пику якогось бідосі, коли в нього рукав відпаде…» — «А може, домішати чогось, щоб він під дощем розчинявся?»). Але насправді Моссмун хоче потеревенити про Пойнтсмена.
— Як бути з Пойнтсменом?
— На Портобелло-роуд я знайшов такі гарненькі чобітки, — щебече сер Маркус, який ніяк не налаштується на діловий лад. — Ви у них виглядатимете неймовірно. Криваво-червона кордовська шкіра, висота до середини стегна. Вашого голенького стегна.
— Поміряємо, — відповідає Клайв якомога нейтральніше (однак ідея йому подобається, бо старенька Скорпія останнім часом геть скурвилася). — Незле було б розслабитися після того, як я відзвітую про Пойнтсмена перед Вищими Колами.
— Ага, це той хлопець із собачками. А ви ніколи не думали завести собі сенбернара? Такі здоровенні й кошлаті.
— Часом думаю, — впирається Клайв, — але переважно я думаю про Пойнтсмена.
— Дорогенький, він вам не пасує. Геть не пасує. До того ж він, бідолаха, не молодшає.
— Сер Маркус, — це останній засіб, бо зазвичай шляхетний лицар вимагає, щоб до нього зверталися «Анжеліка», іншого способу привернути його увагу не лишилося, — якщо весь той цирк вибухне, настане криза національного масштабу. У мене через активістів уже комутатор збоїть, і поштова скринька листами забита…
— Гм-м, а я прочистив би вашу скриньку, Клайві…
— …на додачу ще «Комітет 1922[584]» у вікна лізе. Знаєте, Брекен і Бівербрук гнуть своєї, вибори виборами, а робота у них завше буде…
— Любий хлопчику, — усміхається, мов янгол, — не буде ніякої кризи, лейбористи також хочуть знайти американця. Ми відрядили його винищувати чорних, і тепер уже очевидно, що він цього завдання не виконає. Не біда ж, якщо він трохи потиняється по Німеччині? А може, він сів на пароплав і поплив до Південної Америки, до тих чарівних вусанів? То хай гуляє наразі. А як настане час, маємо Армію. Слотроп був доброю спробою зробити все по-тихому, але зрештою все вирішує Армія, хіба ні?