— Ясно як Божий день, — скипає композитор Густав, — якби ви не були старим телепнем, то зрозуміли б самі — а я знаю, що існує Благодійна Асоціація Старих Телепнів, ви всі між собою знайомі, голосуванням ставите на місце найактивніших недо-70-ників, і моє прізвище перше у списку. Ви що, гадаєте, мені не начхати? Та ви всі — на іншій частоті, до нас від вас і відлуння не дійде, ми надто далекі, у всіх свої власні клопоти.
Невидима живність шурхотить у крихтах, лобковому волоссі, бризках вина, тютюновому попелі та лахмітті, викинутих флаконах на чверть унції кокаїну — кожен із червоною бакелітовою кришечкою зі знаком «Merck» з Дармштадта. Володіння жучків закінчуються десь за дюйм від підлоги, ідеальна вологість, темрява, стала температура. Ніхто не турбує — у Зойре діє неписане правило: не чавити жужелиць ногами.
— Ви загубилися в тональності! — репетує Ґустав. — Ви у пастці. Тональність — це гра. Все — гра. Ви застаріли. Ніколи не вийдете за межі гри, до Звукоряду, а Звукоряд — це і є просвітління.
— Звукоряд — це теж гра… — Зойре шкіриться і ложечкою зі слонової кістки переправляє у ніздрі неймовірні кількості кокаїну, застосовуючи весь свій багатий арсенал: випростана рука по велетенській дузі вціляє шусть просто у намічену ніздрю, всипає дозу з відстані у два фути, жодної крупинки повз… після того всю купку підкидає вгору, наче попкорн, і втягує носом нґкок у самісіньку середину з еталонно гладенькими стінками, жодної волосинки з часів похорону Лібкнехта, якщо не раніше… перекинути ложечку з руки в руку двічі-тричі, так швидко слонова кістка ще не літала… доріжки зникають миттю, не потребуючи навіть посередництва рурочки. — Звук — це гра, якщо ти спроможний так далеко зайти, аденоїдний ти пророку з шафи. І тому я слухаю Шпора, Россіні, Спонтіні, я вибираю свою гру, у ній багато світла й доброти, а ти застряг у своїй стратосферній дурні, раціоналізуєш її маруду, називаючи «просвітленням». Ти не знаєш, що таке просвітлення, Kerl, ти сліпіший за мене.
Слотроп плентається стежиною до гірського джерела, де на цілу ніч залишив відкисати свою гармоніку, заклинивши її поміж камінням у тихій загаті.
— Ваші «світло й доброта» — це приманка для приречених, — відрізає Ґустав. — Від цих стрибучих мотивчиків, хоч який візьми, відгонить смертю. — Він похмуро знімає зубами кришечку з кокаїнового флакона і спльовує червону пульпу в мерехтіння жучків.
Під проточною водою у знайденому Слотропом старому «Хонері» один за одним виграють квадратні отвори, мов ноти, чистий потік грає віртуальний блюз. У кожному потоці, всюди, де плине вода, хтось грає на губній гармоніці або на цимбалах. Як пророче писав про це Рільке в «Сонетах до Орфея»:
Досі можна — навіть так далеко — знайти й відкрити голос духів загублених гармоністів. Витрушуючи з гармоніки воду зі співучим очеретом під ногами, добираючи одиночний блюз з такту 1 сьогоднішнього ранку, просто посмоктуючи гармоніку, Слотроп навіть не усвідомлює, що ніколи в житті ще не був настільки медіумом.
Гармоніка з’явилася не одразу. Першого дня у цих горах він роздобув волинку, кинуту у квітні якимось шотландським підрозділом. Слотроп має хист до навчання, імперський інструмент виявився забавкою. Тиждень потому Слотроп уже навчився грати на ньому мрійливу пісеньку, яку Дік Павелл співав у кіно: «Дай прийти в пітьмі вечірній, заспівать тобі», — і майже весь час її награвав. ВЕНҐдедідл де-діі, ВЕНҐ де дум — де дуууууу… знову й знову, на волинці. З часом він помітив, що біля спорудженої ним повітки з’являється їжа. Кормові буряки, козубок вишень, навіть свіжа риба — Слотроп ніколи не бачив, хто їх залишав. Він для них — привид музúки або втілення звуку як такого, і про самотність та нічні голоси він знав достатньо, щоб зметикувати, що відбувається, тож кинув грати на волинці і наступного дня знайшов губну гармоніку. Волею випадку це та сама, яку він загубив 1938-го чи 1939-го у вбиральні танцзалу «Трояндовий край», але то було надто давно, щоб згадати.
Слотропа не займають. Навіть якщо бачили його самого, а чи багаття, все одно не підходили. Він відпускає волосся та бороду, вдягається у сорочку і грубі парусинові штани, які Бодін поцупив для нього у пральні «Джона Е. Бедесса». Втім, йому подобається тинятися весь день голяка, по ногах повзають мурашки, на плечі сідають метелики, він спостерігає за життям гори, знайомиться із сорокопудами та гусеницями, борсуками і ховрахами. Йому багато де треба побувати, але поки що краще лишатися тут. Там, де він уже був — Куксгафен, Берлін, Цюрих, Ніцца, — все, мабуть, під наглядом. Він, певна річ, може спробувати вийти на Шпрінґера, на Блоджетта Воксвінґа. Що, йому так уже потрібні ті скурві документи? Та чого вони взагалі варті? Можна податися до котрогось із балтійських портів, дочекатися появи фрау Ґнаб і перебратися до Данії або Швеції. Переміщені особи, контори погоріли, архіви втрачені назавше — не так багато можуть значити у Європі якісь там папери… хвилиночку, Слотропе, не так багато, як де? В Америці? А хай йому. Та ну…
Досі сподіваєшся, що можеш повернутися. Він змінювався, аякже, не без цього, час від часу обскубував альбатроса власного «я», ліниво, напівсвідомо, як у носі длубався, — проте пальці його весь час минали одну-єдину примарну пір’їнку — Америку. Дурне дурило, ніяк не може її відпустити. Надто часто вві сні вона шепотіла кохай мене, наяву нестямно відбираючи всю його увагу, обіцяючи небачене. Можливо, колись — він наче бачить той день — він нарешті спроможеться відповісти пробач, точно зможе і піде собі… але не зараз. Ще одна спроба, ще один шанс, ще одна угода, ще раз постояти у черзі сподівань. Можливо, це просто гординя. А раптом у її стайні для нього не лишилося місця? Якщо вона його вигнала, то ніколи нічого не пояснить, її «огирі» прав не мають, у неї імунітет проти їхніх дурних запитань, вона — саме та Сучка-Амазонка, якою ти її уявляв…
А тут іще Джемф, симбіоз «Джемфа» і «я» з первісного сну. До кого з цим звернутися? та не дуже й подивишся — як підійдеш надто близько, отримаєш здачі. Можуть для початку попередити, а можуть і не попереджати. Вони такі.
Знамення прояснюються, стають точнішими. Він спостерігає за летом птахів та візерунками попелу у вогнищі, читає за нутрощами спійманої та випатраної форелі, за клаптями загубленого кимось паперу, за графіті на розбитих стінах з облупленим від пострілів тиньком і голою під ним цеглою, графіті, розбитим на якісь фігури, які також можна читати…
Якось увечері на стіні громадської вбиральні, смердючої та набряклої тифом, посеред ініціалів, дат, похапцем зроблених малюнків прутнів і роззявлених їм назустріч ротів, трафаретів «Вервольфа» із зображенням темного чоловічка з піднятими плечима і в гомбурзі[590], Слотроп побачив офіційне гасло: WILLST DU V-2, DANN ARBEITE. Тобто «Хочеш V-2 — працюй». Добраніч, Тайроне… аж ні, зачекай, усе гаразд, на другому боці написали WILLST DU V-4, DANN ARBEITE. Тут поталанило. Надміру гучні голоси затихають, жарт прояснюється, його просто повернули до Геббельса та нездатності людини не лагодити того, що не ламалося. Довелося силувати себе, щоб обійти стіну і глянути на неї з іншого боку — там могло виявитися будь-що. Смерклося. Зорані поля, лінії електропередачі, яри й далекі лісосмуги на багато миль. Слотроп почувався звитяжцем, усе під контролем. Але потому його погляд привернув інший напис:
ТУТ БУВ РАКЕТМЕН
Спершу подумав, що сам написав і забув. Дивно, що воно так одразу спало на думку, проте спало. Може, він вплутує себе, в якусь учорашню версію себе, в Комбінацію проти того, ким був тоді. У сонній комі ворухнувся альбатрос.
Колишні Слотропи, в середньому по одному на день, а разом десять тисяч, деякі сильніші за інших, щоразу на захід сонця переходять до розлюченого воїнства. Вони були п’ятою колоною в його голові, тільки й чекали миті, щоб передати його чотирьом іншим підрозділам, що стискали кільце.