Тому поруч із другим графіті Слотроп камінцем видряпує свій знак:
Слотроп в облозі. І лише залишивши цей малюнок ще в кількох місцях, він усвідомив: насправді він малює ракету А-4, вигляд знизу. Доти він налаштувався на інші четвірки — варіації на тему космічного вітряка Франса ван дер Ґроова — свастики, гімнастичні символи FFFF у колі, симетрично перевернуті й задом наперед, Frisch Fromm Fröhlich Frei[591] понад охайними дверима на тихих вуличках до перехресть, де можна сісти й послухати вуличний шум з Іншого Боку, долинають звістки про майбутнє (час там не послідовний: усі події — в тій самій вічній миттєвості, тому не в усіх посланнях «є сенс», їм бракує історичної структури, вони звучать химерно або божевільно).
На Слотропових обріях височать верхівки церков піщаного кольору, апсиди на всі чотири боки, наче ракетні стабілізатори, що спрямовують обтічні шпилі… він знаходить вирізьблений у піщанику знак освячення, хрест у колі. Нарешті, якось удень, привільно розкинувшись на сонечку, на околиці якогось прадавнього Чумного містечка, він і сам перетворюється на хрест, на перехрестя, на живе перехрещення, куди судді поприходили звести шибеницю для звичайного злочинця, якого мають опівдні повісити. Чорні гончаки й ікласті маленькі хорти, гладенькі, наче ласки, собаки втраченої вже 700 років породи, женуться за хтивою сучкою, а тим часом збираються глядачі, протягом цієї весни це вже четверте повішення, та й видовище так собі, але цього разу, коли він останньої миті марить про хтозна-чий задертий поділ, про хтозна-яку товстозаду gnädige Frau[592], що раптом піде плавною ходою Смерті, виникає потужна ерекція, неймовірний темно-фіолетовий набряк, аж шия ламається і страчений насправді кінчає у подерту пов’язку на стегнах, так вершково, наче шкіра святого під фіолетовим покровом Великого посту, і одній краплині сперми вдається скотитися, крапаючи з волосинки на волосинку вниз по мертвій нозі, донизу, з ороговілої голої ступні вона скапує на землю в самісіньке осердя перехрестя, де під покровом темряви перетворюється на корінь мандрагори. Наступної п’ятниці вдосвіта з’являється Маг, у якого власний Heiligenschein[593] грає від інфрачервоного до ультрафіолету спектральними кільцями довкола тіні на росяній траві, приходить із собакою, вугільно-чорним псом, якого кілька днів не годували. Маг обережно обкопує з усіх боків коштовний корінь, і нарешті той чіпляється за землю лиш найтоншими корінцями — Маг прив’язує його до собачого хвоста, заліплює собі вуха воском, а після дістає кусень хліба, щоб привабити голодного пса ррравф! пес кидається до хліба, корінь виривається, пронизливо і згубно волаючи. Пес падає мертвий просто на шляху до сніданку, його сяєво замерзає і розпадається на мільйони росинок. Маг обережно відносить корінь додому, вдяга його у білий костюмчик, залишає на ніч гроші, а на ранок отримує вдесятеро більшу суму. У гості приходить делегат із Центру Рідкісних Ультра-образів.
— Інфляція? — Маг плавними рухами рук намагається відвернути увагу гостя. — «Капітал»? Ніколи не чув.
— Ні-ні, — відказує гість, — поки що це зайве. Ми намагаємося думати наперед. Нам би дуже хотілося дізнатися про базову конструкцію. До прикладу, чи гучним був крик?
— Я заліпив собі вуха, даруйте, не чув геть нічого.
Делегат розквітає братньою діловою посмішкою:
— Не казатиму, що ви винні…
Хрести, свастики, зоно-мандали — як їм не поговорити зі Слотропом? Він сидів у кухні Зойре Буммера, у повітрі струменіли пахощі марихуани, Слотроп читав кулінарні рецепти і в кожному листку капусти, у кожній кісточці знаходив парафрази самого себе… невідкладні повідомлення, назви приправ, на яких він заробить саме стільки, скільки знадобиться для втечі… Раніше він довбав кайлом і махав лопатою на весняних путівцях Беркширу, у квітневі, загублені ним дні, «робота над Розділом 81», як її називали, тобто йшов за скрепером, що зчищав нутряну кристалічну атаку зими, її білу некрополізацію… підбирав іржаві пивні банки, пожовклі від сперми претерітів презервативи, зім’яті у подобу мозку «клінекси» зі шмарклями претерітів, сльози претерітів, газети, бите скло, уламки машин, — тими днями, коли він, змучений забобонами та страхами вмів усе зіставити, в кожному шматку сміття ясно бачив запис протоколу, історію — власного життя, зими, країни… повчаючи себе, босяка та волоцюгу, так глибоко, що й не пояснити, у вікнах вагонів мигтіли дитячі обличчя, десь лунали два такти танцювальної музики, на якійсь вулиці посеред ночі голки та гілля смереки, що ясно і виразно тремтіла під нічними хмарами, схема комутації — одна з-поміж сотень у пожовклому плямистому зшитку, сміх від поля кукурудзи рано-вранці, коли він ішов до школи, мотоцикл ревів вхолосту в якусь сутінково-важку годину літа… а тепер у Зоні, на схилі дня, коли він став перехрестям, після зливи, якої не пам’ятає, Слотроп бачить дуже яскраву веселку, потужний райдужний член, загнаний з лобкових хмар у Землю, в зелену вологу долинисту Землю, і груди його стискаються, він стоїть і плаче, в голові геть порожньо, лиш відчуття себе як частки природи…
Витискаючи подвійно зчеплення, з п’ятки на носок, мчить Роджер Мехіко. Під колесами ритмічно диркають компенсаційні шви, він жене вицвіло-пурпуровими схилами Люнебурзького пустища по літньому автобану ще догітлерівський «горх 87ОВ». Понад вітровим склом віє вітер, пахне ялівцем. Heidschnucken[594] вівці непорушні, наче опалі хмарки, пролітають ковбані та верболози. Небо над головою ділове, струмує, немов жива плазма.
«Горх», по-армійському зелений, з єдиним скромним нарцисом на капоті, ховався у вантажівці на ближньому до Ельби краю бригадної автобази в Гамбургу, весь у тіні, крім фар, очі доброзичливого прибульця на стеблинках всміхалися до Роджера. Вітаю, землянине. І тільки рушивши, Роджер побачив, що по підлозі котяться скляні слоїчки без етикеток, схожі на дитяче харчування, зловісна гидота нездорових кольорів, споживши яку, не виживе жодне людське дитя. Зелене з мармуровими прожилками рожевого, блювотно-світле та почасти пурпурове, що там — і не вгадаєш, а всі кришечки прикрашені усміхненим тлустеньким янголятком-немовлям, під яскравим склом рояться моторошні токсини ботулізму і трупної отрути… час від часу під сидінням зароджується новий слоїчок і викочується під педалі всупереч усім законам прискорення — плутатися Роджерові під ногами. Він знає, що варто було б зазирнути під заднє сидіння і зрештою розібратися, в чому там річ, але чомусь не може себе присилувати до того.
На підлозі дзенькає, під капотом оповідь про пережите вистукує розладнаний кулачок чи два. Серединою автобану пролітає дика гірчиця, ідеально двобарвна — просто жовта й зелена, небезпечна річка, помітна лише за двома типами миготливого світла. Роджер співає пісню про дівчину з Куксгафена, яка далі називається Джесікою:
…і зненацька заїжджає в такі яскраво-золоті зарості на схилі та в полі, що мало не забуває вписатися у поворот між насипами…
За тиждень до того, як піти, вона приїхала до «Візитації» востаннє. Якщо не брати до уваги незначного охвістя ПОТОКу, там знову панувало божевілля. На розкислих галявинах іржавіли розкидані троси аеростатів загородження: облуплені, вони поверталися до землі, розкладалися. Лютими ночами троси підспівували завиванню сирен, що під барабанні вибухи бомб вили в терцію так ладненько, наче далекий вітер, нині ж охляли, постаріли, світять жорсткими закрутами металобрухту. Під ногами сходять незабудки та юрмляться мурашки, метушаться, уявляють себе королівством. Розігріті скелі укривають щербатки, лимонниці, німфаліди. Після останньої їхньої зустрічі Джесіка підстригла волосся і тепер звично психує: