— Я не знав, де я, — розповідає полковник. — Усе повзу і повзу донизу поміж величезних бетонних уламків. Стирчить чорна арматурина… чорна іржа. У повітрі — мазки темно-фіолетового, не надто яскраві, аби розпливатися краями або змінити субстанцію ночі. Вони скрапували донизу, витягувалися один за одним — коли-небудь бачив курячий ембріон на стадії формування? та звідки, ти ж міський. А на фермі всього навчишся. Наприклад, як виглядає курячий ембріон, щоб, коли доведеться лазити по бетонній горі у темряві, побачити один чи кілька таких на небі у багрянці, ну, тепер розумієш, на що це схоже — запросто дасть місту фору, бо там тебе кидає від кризи до кризи, щораз до нової, і не знаєш, як бути, бо такої ще точно не було…
Ну, так і є, він обережно просувається краєм велетенської руїни, і його волосся цієї миті виглядає дуже дивно — зачесане вперед з одного місця на потилиці, вперед і догори великими довгими клинцями, що утворюють такий собі чорний соняшник або ж чепчик від сонця навколо обличчя, на якому добре видно довгі й тремкі лілові полковникові губи. З уламків його вихоплюють якісь чудовиська, отак, раз, швиденько і вдоволено вигулькне, а тоді назад, худенькі ручки-обценьки, нічого особистого, тільки подумало, а чи не хапнути трохи нічного повітря, ха-ха! Коли промахуються і полковника не ловлять, а відбувається таке часто, одразу шмигають назад із гмиканням завзятого гравця, ну що ж, нехай іншим разом…
Прокляття, відрізаний від свого полку, от-от хапнуть і спалять ці бандюки! Хай Бог милує, вони вже тут, неймовірні Тварюки біжать, зігнувшись, при світлі того, що G-5 називають містом, червоні й жовті тюрбани, пошрамовані наркоманські мармизи, згладжені, як капот «форда» 37-го року, такі ж несфокусовані очі, так само уникли Кармінного Молота…
«Форд» 37-го року — уник К. М.? Не клейте дурня, усі вони зрештою потрапляють на звалище!
Та невже, Розумнику[606]? Чом же їх стільки на дорогах?
Ну-у, отакої, е-е, містере Інформація, це ж-ж бо Війна, нових не випускають, то мусимо доглядати наші Старі Перевірені, щоб як цизорики, бо тут, у глибокому тилу, механіків лишилося обмаль, та-а ще ж запасатися бензином не треба, а ось цю наліпку «А» варто тримати у правому нижньому на видному місці…
Розумнику, малий ти дурню, знов подався у недолугу мандрівку в минуле, швиденько повертайся до стрілки, тут і розійшлися стежки. Он видиш людину? — у білому каптурі, поруділі черевики. З гарною усмішкою, якої ніхто не бачить. Ніхто не бачить, бо обличчя завжди в темряві, але він — хороша людина. Він — стрілочник, називається так, бо смикає за руків’я і переводить стрілку, і ми їдемо до Щастиграду, а не до Боливілля. Або «Der Leid-Stadt», як його звуть німці. Про Ляйдштадт складено паскудний віршик, написав один німець на ймення Рільке, але читати його не будемо, бо ми їдемо до Щастиграду, стрілочник про це подбав. Нічого особливого йому і робити не треба, важіль ходить дуже м’яко, орудувати ним просто, навіть ти зміг би, Розумнику. Якби знав, де корба. Але подивися, скільки зробив стрілочник, ледь ворухнувши важелем! — вирядив нас до Щастиграду, а не в Боливілль, бо знає, де стрілки і де важіль, — він єдина у своєму роді людина, що робить небагато, а відлуння йде по всьому світу. І тебе спрямував на правильний шлях, Розумнику. Як хочеш, то можеш собі й далі фантазувати, на ліпше, ти, видно, не заслуговуєш, але містер Інформація сьогодні в доброму гуморі і покаже тобі Щастиград. Почне з нагадування про «форд» 37-го року. Чому авто з лицем бандюги досі ганяє дорогами? Ти сказав «Війна», коли тарахкотів по стрілках не на ту колію, та Війна і була стрілкою. Га? Таки-так, Розумнику, правда в тім, що Війна зберігає речі живими. Речі. «Форд» — одна з таких речей. Історія про Фріців-і-Джапів — тільки одна, досить сюрреалістична версія справжньої Війни. Справжня Війна є завжди. Вмирання часом слабне, але Війна й тепер вбиває чималу кількість людей, просто нині робить це хитріше. Часто у спосіб наскільки складний, що навіть нам, на нашому рівні, простежити непросто, але правильні люди вмирають — так само, як і коли воюють армії. Ті, що після Початкової Підготовки підставляються під кулеметні черги. Ті, що не вірять у своїх Сержантів. Ті, що посковзуються і показують Ворогові миттєву слабкість. Такими війна не може скористатися, і вони помирають. Виживають правильні. Дехто, якщо люди не брешуть, навіть знає про свій короткий вік, але наполегливо діє саме так. Ніхто не знає чому, і було б дуже добре, якби вдалося усунути таких цілком і повністю — нікому не довелося б гинути на Війні. Правда ж, гарно ж було б, Розумнику?
А хай тобі грець, було б добре, містере Інформація! Ого, я-я щось ніяк Щастиграда не дочекаюся!
На щастя, чекати нема потреби. Налітає зі свистом якийсь башибузук, між його кулаками бринить натягнутий сіруватий шовковий шнур, завзята усмішка берімося-до-роботи, і тої ж миті з розщелини в руїнах виринає пара рук і саме вчасно хапає полковника своїми обценьками, а тоді тягне у безпечне місце. Злодюга падає на гепу і сидить, намагаючись розплутати мотузку, буркоче, от лайно, його навіть башибузуки часом роблять.
— Ви — під горою, — пояснює голос. Тут кам’яна печерна акустика. — Будь ласка, від цієї миті пам’ятайте про необхідність виконувати всі належні приписи.
Його провідник — якийсь присадкуватий робот, темно-сірий пластик з рухомими очима-фарами. Формою нагадує краба.
— У Давньому Римі був би Рак, — каже робот, — і в Кеноші також! — Потім з’ясується, що він страшенно полюбляє дотепи, яких ніхто не розуміє. — Це Випічна вулиця, — пояснює робот, — зверніть увагу на усміхнені обличчя всіх тутешніх будинків. — Вікна на другому поверсі — очі, штахет — зуби. А вхідні двері — ніс.
— Ска-а-а-жіть, — питає полковник, заскочений раптовою думкою, — а в Щастиграді коли-небудь сніжить?
— Що сніжить?
— Не викручуйтесь.
— Я викрут-хатнє винце з Вісконсину, — співає нахабна машина, — і ви б тільки бачили, як викручувалися санітарки! Що тут іще нового, Джексоне? — Приземкувате створіння ремиґає жуйку, якийсь різновид полівінілхлориду Ласло Джемфа, щось дуже в’язке, навіть випускає леткі молекули, які за посередництвом Osmo-elektrische Schalterwerke[607], розробленого «Siemens», передають кодом збіса близький відповідник біменівського лакричного смаку прямісінько у крабів мозок.
— Містер Інформація завжди відповідає на питання.
— І робить це так, що я навіть відповіді ставив би під питання. Чи тут сніжить? Певна річ, у Щастиграді сніжить. Якби не так, це не влаштувало б чимало сніговиків!
— Пригадую, у Вісконсині вітер дмухав просто уздовж доріжки, наче гість, який сподівається потрапити в дім. Надме снігу аж під вхідні двері, суцільні замети… Таке буває у Щастиграді?
— Ще як буває, — одказує робот.
— А хтось пробував відчиняти двері під час такого вітрюгану?
— Тисячі разів.
— Тоді, — б’є навідліг полковник, — якщо двері — це ніс будинку, і двері відчинені, та-а всі ті сніжно-білі кристали великою хмарою тягне з Випічної вулиці досередини…
— Ааггхх! — вигукує пластиковий робот і швидким кроком тупцяє у вузьку вуличку. Полковник залишається сам у брунатному і винно-витриманому районі міста: саманово-піщаникові кольори стін, дахів, вулиць, не видно жодного дерева, а хто це крокує назустріч по Шоколадештрассе? Ого, та це ж Ласло Джемф власною персоною, дожив аж до таких літ, зберігся, як той «форд-37» всупереч Світовим злетам і падінням, які у Щастиграді виглядають щонайбільше слабкими змінами в усмішці — від широко-перлової до журливо-серпанкової. Доктор Джемф має галстук-метелик кольору якоїсь прив’ялої сіруватої лаванди, барва для довгих помираючих надвечір’їв за вікнами оранжереї, мінорних lieder[608] про давноминулі дні, жалібних фортепіано, люлькового диму у задушливій вітальні, прогулянок уздовж каналів похмурими неділями… ось двоє чоловіків, точно і дуже ретельно прокреслених на цім надвечір’ї, дзвони з-за каналу пробивають час: ці люди прийшли дуже здалека, після мандрів майже нічого не пам’ятають, обоє тут з якоюсь місією, але жоден з них не знає про завдання іншого…
606
Англ. «Skippy». 9-річний допитливий хлопчик, персонаж коміксової стрічки, яку друкували з 1923 року.