Він утратив Блікеро, але не зовсім. Після останнього запуску, забутих нічних годин до Гамбурґа стрибок із Гамбурґа до Бидґощі у вкраденому «Р-51 Мустангу» був настільки явно «Прокаловскі-сходить-з-небес-у-машині», що Танатц почав уявляти, наче позбувся Блікеро, тільки надто у той самий, дуже умовний, металічний спосіб. І будьте певні, метал поступився плоті, поту, довгим балакучим нічним зустрічам. Блікеро, сидячи зі схрещеними ногами, затинався собі у промежину: я н-н-н-н… «Не можу», Блікеро? «Не міг»? «Небайдужий»? «Нию»? Тої ночі Блікеро пропонував геть усю свою зброю, відкривав карти всіх своїх укриттів і лабіринтів.
Насправді Танатц питав: якщо повз мене проходять смертні обличчя, впевнені, самодостатні, і мене не бачать, то чи вони справжні? Душі вони насправді чи лиш привабливі скульптури, освітлені сонцем лики хмар?
І: «Як я можу їх любити?»
Але Блікеро мовчить, його очі розкидають руни з обрисами вітряків. Перед Танатцом спалахує низка чиїхось видінь. Від лейтенанта Морітурі, підлога з бананового листя десь біля Мабалаката на Філіппінах, кінець 44-го, у краплях сонячного світла совається немовля, крутиться, штовхається, збиває пилюку з висохлого листя, понад головою ревуть частини особливого призначення, «Зеро» відносить товаришів, нарешті, як опалі квіти сакури — наймиліший для камікадзе образ — навесні… від Ґрети Ердманн, світ під поверхнею Землі чи бруду — повзе, наче бруд, а кричить, як Земля, зі спресованими у шари поколіннями прагнень і втрат, і знову — втрат, невдач, останніх митей, за якими йдуть порожнечі, тягнуться назад, низки герметичних печер, заплутаних у задушливих і назавжди втрачених рівнях… кимсь, а хто його знає ким? спалах Б’янки у тонкій бавовняній сорочці, рука назад, гладенька напудрена виїмка під пахвою і різкий вигин маленьких груденят, опущене обличчя, все, крім чола та вилиці, в тіні, повертається сюди, вії, а ти молишся, щоб вони піднялися… невже вона тебе побачить? довічне зависання на гаку сумніву, вічного сумніву в її коханні…
З цим вони допоможуть. Ердшвайнгьолери просидять всеньку ніч на цьому нескінченному брифінгу, Танатц — ангел, на котрого вони сподівалися, тому цілком логічно, що він мав з’явитися того дня, коли вони нарешті таки склали Ракету докупи, єдину свою А-4, яку фрагмент за фрагментом збирали ціле літо по всій Зоні, від Польщі до Нижніх Земель. Вірив ти в це чи ні, Порожній ти чи Зелений, піхволюб, а чи незайманий, політичний гравець чи нейтрал, все одно ти мав відчуття — підозру, латентне бажання, якусь таємну десятину душі, чогось — Ракети. Саме про те «щось» Ангел Танатц і товкмачить, кожному у свій спосіб, бо всі слухають.
Коли він закінчить, всі вони знатимуть, що таке «Шварцґерет», як його використовували, звідки запустили 00000 і куди вона була націлена. Енціан похмуро всміхається, зі стогоном випростовується, рішення вже ухвалено багато годин тому і без нього, каже:
— Ну, погляньмо у розклад. — Його суперник в Ердшвайнгьоле Порожній Йозеф Омбінді хапає його за руку:
— Якби так щось…
Енціан киває:
— Подумай, чи зможеш ти забезпечити нам належний режим, ‘kurandye[620]. — Давно він Омбінді так не називав. Віддати Порожнім контроль за розкладом чергувань — аж ніяк не дрібна поступка, принаймні впродовж цієї подорожі…
яка вже почалася, бо на півтора рівня нижче чоловіки та жінки вже вовтузяться біля такелажу, тросів та упряжі, обережно затягують кожну секцію ракети на свій візок, інші Шварцкомандо чекають шкіряними та блакитно-квітковими колонами на рампах, що ведуть назовні, вздовж теперішніх і майбутніх векторів, натягнутих між дерев’яними рейками та жолобками, Порожні, Нейтральні та Зелені тепер усі разом, чекають, тягнуть або наглядають, дехто вперше заговорив один з одним після виникнення розбіжностей через погляди на життя раси та її смерть — уже по багатьох роках, примирилися наразі заради єдиної Події, яка може згуртувати їх усіх (я не міг, — добре знає Енціан і здригається від того, що станеться, коли все скінчиться, — але, може, так і має тривати якусь частку дня, і чому цього має не вистачити? зроби, щоб вистачило…).
А неподалік, поправляючи на собі ремінь, вниз іде Крістіан, іде скромно, без похвальби — позаминулої ночі до нього вві сні прийшла сестра, Марія, і сказала, що не хоче ніякої відомсти, і нехай він довіряє і любить Нґарореру, — тож їхні очі тепер зустрічають хай і не надто весело, наразі без виклику, але так, наче знають нині значно більше, ніж раніше, і рука Крістіана смикається у напівсалюті чи то в напіввітанні, показує на Пустище, на північний захід, у бік Царства Смерті, Енціанова рука робить так само, іуа[621], ‘kurandye! і дві долоні якоїсь миті, ковзнувши, таки торкаються, і цього дотику і довіри наразі достатньо…
На диво, місцевість таки гарна, особливо якщо ти посеред неї — попри навіть смертельно серйозного лиходія десь неподалік, типового Татуся американського підлітка, що раз за разом намагається прикінчити власного сина. І дитина про це знає, уявіть собі. Досі йому вдавалося уникати щоденних смертельних таткових підступів — але хто сказав, що вдаватиметься і надалі?
Він безжурний і досить відважний хлопчина, нічого особливого супроти тата не має, старий Бродерік — просто пришелепуватий вбивця, хай Бог милує, що ж він вигадає наступного разу…
Це велетенська фабрика-держава — Місто Майбутнього, повне наче перенесених із 1930-х хмарочосів з балконами та прямовисними фасадами, кощавих хромових каріатид із коротко підстриженим волоссям, ширяння розмаїтих і вишуканих повітряних суден у гуркоті й тиші міських безодень, золотавих красунь, що засмагають у садах на даху і обертаються вам помахати, коли їх проминаєте. Ракетен-Штадт.
Унизу вітряними дворами і проходами між спорудами, вгору-вниз по сходах бігають тисячі дітей, на головах шапочки із пластиковими пропелерами, на вітрі вони крутяться, торохтять і зливаються у кола, ці діти передають послання серед пластмасової рослинності, гасають між пластиковими офісами… Ось і тобі листівочка, Тайроне, йди відшукай Осяйну Годину (А бодай тобі! Невже загубилася? Так виглядає, що Татуньо знов узявся за своє!), тож мерщій у роїння коридорів з веселими собаками, велосипедами, з достобіса гарними юними секретарками на роликах, з продуктовими візками, з вічним кружлянням шапочок під вогнями, на кожному розі дуелі на пістонних або водяних пістолетах, діти пірнають за іскристі водограї ПОСТРИВАЙ це справжній пістолет, справжня куля дзззеннннь! ще б трохи, Татуню, але ти сьогодні не настільки спритний, як Хлопчак!
Уперед, рятувати Осяйну Годину, з якихось лиховісних міркувань відокремлену від 24-годинної доби Татковими колегами. Пересуватися досить складно — тут ціла система споруд, які рухаються під прямими кутами по жолобах вуличної сітки Ракетен-Штадта. А ще можна підіймати та опускати самі будівлі, десять поверхів за секунду, до бажаних висот або підземних рівнів, наче шкіпер субмарини бавиться перископом, — хоча деякі доріжки для тебе недоступні. Ні, для інших вони доступні, але не для тебе. Шахи. Твоя мета — не Король, Короля нема, але є побіжні завдання — такі, як Осяйна Година.
Бринь — дитя з вертулькою на шапочці подає Слотропу ще одне повідомлення й одразу вшивається. «Осяйна Година в полоні, якщо хочеш її побачити, приходь на показ для всіх зацікавлених за цією адресою об 11:30» — у небі неквапом пливе білий циферблат, гм-м, якихось пів години на збори рятувальної команди. До її складу входить Міртл Міракуліс — влітає у темно-бордовій сукні з накладними плечима, у волоссі бігуді, несхвальний погляд свідчить — вона щойно з Країни Сновидінь… за нею негр у перлово-сірому зут-костюмі та пальті-крилатці: Максиміліан — висока напомаджена цеглина зачіски, тонесенькі вусики — примчав просто з роботи, для всіх він — запопадливий адміністратор у клубі «Мууумбо-юуумбо», де «шляхта» з Бікон-стрит щоночі треться з п’янотою і кайфолюбами з Роксбері, угу, здоров, Тайроне, угу, це я! Здоров, мала Мійтл, хйа, хйа, хйа! Шо за поспіх, братухо? Поправляє гвоздику в петельці, роззирається по кімнаті, всі на місці, крім Мар-селя, але чуєш, знайомий музон із музичної скриньки, так, старомодний мотивчик Стівена Фостера, і гляньте, крізь балконні двері входить Марсель, механічний шахіст часів Другої імперії, сконструйований століття тому для знаменитого ілюзіоніста Робер-Удена[622], украй серйозний на вигляд хлопчак-емігрант із Франції, кумедна зачіска з ідеально вистриженим біля вух волоссям, яке починається чітко після чверть-дюймової смужки голої пластикової шкіри, лаково-чорна чуприна, окуляри в роговій оправі, тримається доволі відсторонено, на жаль, з людьми надто буквальний (тільки уявіть собі перший раз, коли Максиміліан за-ва-лю-є такий, пальці віялом, бачить металічно-ебонітово-пластикового молодого Марселя і бовкає: «Йо, малий, здоров, стара шкапо!» — угу, а тоді Марсель не тільки дає прикурити за «шкапу», за «шкапу» в усіх значеннях, і це тільки перший етап, а далі починається тривала бесіда про поняття «старий», і це триває ще якийсь час, а потім — потім береться за «малого». Просто кумедія, сміх та й годі. Фактично, для Марселя досі ще не все скінчилося). Та все ж витончена робота мозку XIX сторіччя — яке надлюдське знадобилося вміння, щоб створити його, вміння втрачене, як той птах додо, — стала Схибленій Четвірці в пригоді у багатьох, дуже багатьох сутичках із Татусевою Згубою.
622
Жан Ежен Робер-Уден, «батько» сучасного мистецтва фокусів, Гаррі Гудіні обрав псевдонім на його честь.