Але де ж у тому Марселі карлик-гросмейстер, маленький Йоганн Альґаєр[623]? де пантограф, де магніти? Ніде. Марсель — справжній механічний шахіст, усередині — жодних підробок, ані найменших ознак людськості. Власне кажучи, в СЧ всі наділені якимось даром і водночас ним обтяжені — несумісні з людським життям. Міртл Міракуліс спеціалізується на творенні чудес, карколомних звершень, неможливих для людей. Вона втратила до людей повагу, бо вони незграбні, часто підводять, їх дуже хочеться любити, але любов — єдине непідвладне їй диво, любити їй заказано. Всі інші їй подібні або гомосексуалісти, або фанатики закону-та-порядку, або подались у дивні мандри в пошуках бога, або ж так само нетерпимі до невдач, і хоча подружки Мері Марвел і Диво-Жінка постійно запрошують її на вечірки задля знайомства з підхожими чоловіками, Міртл чудово розуміє, що діла не буде… Максиміліан… він має природне відчуття ритму, що означає будь-якого ритму, серед інших — і космічного, тож його ніколи не буває там, де чатує каналізація без люка, де з вікна на верхотурі зі свистом, як бомба, вилітає сейф. Максиміліан — провідник крізь наймерзенніші на Землі мінні поля, і якщо триматися до нього якнайближче, будемо там, де він, — та все ж Максиміліан приречений ніколи не заглиблюватися у небезпеку далі самого її краєчку, її першого подиху…
Файна команда, готується вирушити за Осяйною… що? А який дар і Фатальна Вада у самого Слотропа? Ой, та ну… е-е, Осяйна Година вже збирає манатки, Міртл гасає туди-сюди, то одне матеріалізує, то інше:
Міст Золоті Ворота («Годиться?» — «Е-е, а давайте ще раз глянемо на он той? ну, он той, як його…» — «Бруклін?» — «…ну, такий, трохи старомодний…» — «Бруклінський Міст?» — «Ага, саме він, з такими ще загостреними… як їх…»).
Бруклінський міст («Бачиш-но, Міртл, у сцені погоні варто дотримуватися пропорцій…» — «Ну, кажи». — «Аби ми зараз були у швидкісних автомобілях, ну, так, тоді б ми взяли Золоті Ворота… але якщо гасати у повітрі, то потрібне щось старіше, інтимніше, щось людське…»).
Пара найвищою мірою елегантних «роллс-ройсів» («Не клей дурня, Міртл, ми ж домовилися! Ніяких авто…»).
Маленьке іграшкове пластикове кермо («Йой, та я знаю, що ви мене за головного не вважаєте, але послухайте, давайте будемо розсудливими…»).
То чи дивно, що складно покладатися на недоумків, які щодня виступають супроти Такого-сякого Татка? Нема якихось чітких напрямків, правильних ходів, співпраці. Рішення ніколи належним чином не ухвалюються — у ліпшому випадку їм вдається виринути з хаосу скарг, вередування, галюцинацій і загальної недолугості. Це не бойова група, а розплідник дратівливості, скиглення, примх і невдоволення, жодної рідкісної або казкової птахи серед усепереможного неподобства. Здається, своїм виживанням команда завдячує сліпій фортуні, яка навпомацки пробивається крізь важкі мармурові небеса — одна Титанічна ніч за раз, саме тому Слотроп оглядає свою коаліцію з надією на успіх і з очікуванням провалу (ні, це аж ніяк не скасовує апатії, навпаки — утворює гучний і крицево-гострий дисонанс, який закручується у нутрощах). Його дуже сердить, що він настільки невпевнений, наскільки нездатний однозначно стати на той чи той бік. Для тих, кого старі пуританські проповіді таврували як «богопротивних валахів», легкого шляху нема, «І-Хто-Тут-Головний», бо «не бачу» тільки тому, що вам чогось не видно, зовсім не означає «нема»! Енергія всередині настільки ж реальна, настільки ж обов’язкова і невідворотна, як і видима. Коли востаннє ви почувалися надміру розслабленими? «Богопротивні валахи» — такі ж люди, як і герої та негідники. Їм найчастіше випадає миритися з великими прикрощами, погодьтеся. Чому б вам уже зараз, хоч би де ви були, городяни, а чи мешканці села, сидите ви, загорнувшись у ковдру, а чи їдете в переповненому автобусі, взяти й повернутися до найближчого «валаха», ну, навіть до свого зображення у дзеркалі, і… просто… заспівати:
Поки четвірка вбирається, голоси якийсь час ще співають — залежно від того, наскільки їм цього хочеться: Міртл виставляє напоказ щедрий обшир струнких ніжок, а Максиміліан хтиво зазирає під спідницю юної говіркої кралі, викликаючи ніякові смішки хлопчакуватого Марселя, трохи всім цим збентеженого.
— А тепер, — Слотроп з улесливою пришелепуватою усмішкою, — час зробити Освіжаючу Перерву! — І вже він у льодовні, не встигає навіть стихнути відлуння Міртлиного «Христе-Боже»… — від світла крихітної холодної лампочки його обличчя наливається синявою літньої ночі, тінь-дитя Бродеріка і Наллін, їхній нерозкаяний почварний син, який народився з гідравлічними обценьками замість рук і вміє ними лишень загрібати… і з серцем, що чутно булькає, немов у животі кумедного товстуна… але погляньте, наскільки байдужим, наскільки незалежним його обличчя було ті півтори секунди у відблиску старої кустарної льодовні, що гомонить «кельвінаторсько»-бостонським діалектом:
— Ти заходь, Тайроне, тут у мене у животику дуже файно і затишно, купа всякого добра: і «Моксі», і чималенькі «Бейбі-Рути»… — Він простує поміж полицями, що милями-й-милями, та між горами їжі чи продовольчими містами Кригландії (тільки обережніше, бо тут фашизмом може відгонити, за солодощами карамельної барви причаївся термодинамічний елітизм найвищого ґатунку — лампочки можна замінити свічками, а радіо може заткнутися, але головна функція Електромережі у цій Системі — справа льодовні: заморожувати бурхливі цикли доби, щоб зберегти цей маленький світ без запахів, цей куб незмінності), долає хребти селери, дещо оддалік яких громадяться понадписувані блискучі склянки з сиром, ковзається на маслі, цямкає кавуном до самісінької шкуратини, а тоді ясніє і світиться, проминаючи банани, позирає вниз на мідянку патьоків плісняви по зашкарублому рельєфу старої, вже нерозбірливої запіканки… банани! хто-хто поклав сюди банани…
623
Австрійський шахіст, теоретик шахів, за переказами, грав проти Наполеона у «шаховому автоматі».