— Це ти що, — кричить матрос Бодін, — ти вже командуєш!? У нас тепер Гурток з Вивчення Американського Сленгу чи що за лайно? Ану, зізнавайся, старий гицлю, — хапає Зойре за горлянку і вилоги і безладно термосить, — ти один із Них, ну!? Кажи! — старий у його руках наче Лахмітяна Енн[632], прикра ранкова підозріливість зазвичай стриманого Бодіна.
— Стій, та стій же! — здивований, аж шмарклі потекли, Зойре, тобто здивування поступається місцем зашмарканій переконаності у тім, що патлате американське одоробло таки геть здуріло…
Отже. Ви чули вислів «що гімно, що гуталін». Приміром: «Ой, та йому все одно, що гуталін, що гімно» або «Йой, моряче, та ти гімно від гуталіну не відрізниш!», після такого тебе виряджають Чистити Цибулю або навіть робити щось значно неприємніше. Перший підтекст полягає в тому, що Гімно та Гуталін — це дві великі різниці. Складно навіть уявити — може, через те, що вони пахтять по-різному, — як можна сплутати Гімно з Гуталіном. Так не буває, і край. Хтось іншомовний, скажімо, німецький наркоман на кшталт Зойре, який не знає ані першого слова, ані другого, може подумати, що «Гімно» — це таке собі кумедне вставне слово: приміром, адвокат у котелку, складаючи папери до коричневого портфеля, може з усмішкою кинути «Хімно, гер Буммер» і вийти з вашої камери, слизька погань, назавжди… або Хіііііі-мно! — і на чорно-білого політика падає ніж мультиплікаційної гільйотини, вистрибом плигає голова, риски позначають округлі завихрення, і ви собі думаєте, а чого ж, мені подобається, давай, стинай голову, на одного паразита, хімнняка, буде менше! А щодо Гуталіну — ми переходимо до тих, з університетською освітою — до Франца Пьоклера, Курта Мондауґена, Берта Фібеля, Горста Ахтфадена та інших, а їхнє Gut-Aula[633] — мерехтливий алебастровий стадіон просто неба в стилі Альберта Шпеєра, з велетенськими хижими птахами з цементу на кожному розі, вони стенають крильми, виставляють їх уперед, у кожній крилатій тіні ховаючи німецьке обличчя під каптуром… зовні Зал біло-золотий — точнісінько біле золото пелюстки конвалії у сонячному світлі о четвертій годині дня на вершині невисокого, рукотворно сформованого пагорба. І він має властивість, оцей Гарний Зал, своїми привабливими фасадами на тлі шляхетних хмар вселяти завзятість, повертаючи весни, сподівання на любов, танення снігу та криги, академічну недільну урівноваженість, пахощі трав, щойно топтаних або скошених, або перегодя перетворених на сіно… але всередині Gut-Aula весь блакитний і холодний, як небо над головою, блакитний, немов світлокопія або планетарій. Ніхто всередині не знає, у який бік дивитися. А де воно почнеться — над нами? Он там унизу? За нами? У повітрі перед нами? і коли нарешті…
Але в одному місці Гімно і Гуталін таки сходяться — у чоловічій вбиральні танцзали «Трояндовий край», звідки Слотроп відбув у туалетну мандрівку, як це зазначено в Архіві Св. Вероніки (якимсь таємничим способом він пережив велике госпітальне всеспалення). А Гімно, його колір — це те, чого боїться біла публіка. Гімно — це присутність смерті, не якоїсь там абстрактно-художньої героїні з косою, але непорушного і вже підгнилого мертвяка у власній теплій гепі білої людини — доволі інтимне відчуття. Для нього і призначений білий унітаз — чи багато ви бачили коричневих? Аж ніяк, унітази — кольору надгробків, класичних колон у мавзолеях, і біла порцеляна — символ Офіційної Смерті без Запаху, а Гуталін, крем для чищення взуття, так уже сталося, може бути кольору Гімна. Хлопець — чистильник взуття Малкольм — хляпає в туалеті Гуталін на взуття, відпрацьовує кару, накладену білою людиною за свій гріх, бо народився кольору Гімна й Гуталіну. Приємно думати, що одного суботнього вечора, вечора, сповненого лінді-хопу, від якого підлога у «Краю» аж ходором ходить, Малкольм зиркає вгору, ось, відірвав очі від черевиків якогось хлопця з Гарварду і зустрічається поглядом з Джеком Кеннеді (сином Посла), на той час іще старшокурсником. Приємно думати, що тої миті в юного Джека над головою сяяла котрась із Безсмертних Електроламп — і чи припинив Рудий розмахувати шматиною лише на миг такту, на просвіт у муарі, якого вистачило б, щоб Джек роздивився крізь нього, ну, не просто крізь, але просто наскрізь нього блиск на черевиках свого однокласника Тайрона Слотропа? Чи були вони на одній прямій — сидячи, навпочіпки, проходячи повз? Зрештою обох — і Джека, і Малкольма — вбили. Доля Слотропа менш відома, може статися, що для Слотропа Вони вигадали щось інше.
ВИПАДОК У ТУАЛЕТІ ТРАНСВЕСТИТІВ
Невелика мавпа чи орангутанг, тримаючи щось за спиною, непомітно протискається бочком серед ніг у панчохах у сіточку, в білих шкарпетках, підкочених нижче щиколоток, серед дівочих круглих шапочок, запханих за віскозні аквамаринові пояси на таліях. Нарешті він дістається до Слотропа, той нап’яв на себе світлу перуку та довгу, перетягнуту на стегнах тасьмою навхрест сукню, яку Фей Рей одягала для кінопроб у Роберта Армстронґа на кораблі (маючи на увазі історію в туалеті «Трояндового краю», Слотроп вибрав цю сукню, можливо, не лишень з притлумленого бажання бути зґвалтованим ну просто неймовірно великою чорною мавпою, але й з атлетичної невинності перед Фей, про яку ніколи не заводив мови, хіба тицяв пальцем і шепотів: «Он, подивіться…», — з якоїсь чесності, відваги, чистоти перед самою цією сукнею, її величезними рукавами, щоб хай би куди пішов, було видно, де був…).
Ми бачили їх під тисячею імен… «Ґрета Ердманн» — лиш одне з них, у цих дам тільки й роботи — скулюватися від Жаху… а вдома, після роботи, вони засинають, як і ми, і марять про замахи, змови супроти добрих і порядних людей…
Мавпій поплескує Слотропа по сідницях, подає, що приніс, йааггґґхг це кругла і чорна залізна бомба анархіста, ось це що таке, та ще й із запаленим ґнотом… Мавпій вистрибом дає драла, а Слотроп стоїть у засклених і вогких покоях, грим на обличчі потік, переляк в очах чистий, як скляні кульки, а губи надулися, наче бджола вжалила, і-що-мені-тепер-з-цим-курва-робити? Він і слова сказати не годен, бо ж контакту досі нема, а голос може зрадити… Ґніт горить, майже догорає. Слотроп роззирається. Всі рукомийники та пісуари зайняті. Може, загасити ґніт під чиєюсь пуцькою, у струмені сечі… е-е, але чи це не виглядатиме так, наче я до нього підкочуюсь? Ех, суче ти вухо, іноді шкодую, що такий нерішучий… м-може, якщо вибрати когось слабшого за мене… тільки не забувай, що у дрібних з рефлексами все більш ніж добре…
Від нерішучості його рятує дуже високий, огрядний, дещо східний на вигляд трансвестит, чий ідеал, кіношний та особистий, здається, маленька Маргарет О’Браєн[634]. Азіатові якимсь чином вдається виглядати глибоко замисленим навіть зі своїми кісками, коли він вихоплює у Слотропа бомбу, що шипить, відбігає, кидає у порожній унітаз, а тоді змиває, відтак обертається до Слотропа та інших з почуттям добре виконаного громадського обов’язку, аж раптом…
ТИГИДИМ! лунає страхітливий вибух: вода вистрибує здивованими блакитно-зеленими язиками (коли-небудь бачили, як туалет зойкує: «Йой!»?) з усіх унітазів під чорними кришками, труби скручуються і вищать, стіни та підлога здригаються, лускою та запорошеними простирадлами починає опадати тиньк, а щебетливі трансвестити стихають і тягнуться, аби торкнутися когось, хто ближче, наче готуючись цим жестом до Голосу з Гучномовця, який сповіщає: