— Це була натрієва бомба. При контакті з водою натрій вибухає. — Тобто ґніт був лише фальшивкою, ах ти ж невмивана тварюко… — Ви бачили, хто кинув її в унітаз, це небезпечний маніяк, хапайте його — і отримаєте велику винагороду. Гардероб Норми Ширер[635] порівняно з вашим видаватиметься баком для непотребу в підвалі «Ґімбелз[636]».
Тож усі накидаються на бідолашного шанувальника Маргарет О’Браєн, той пручається, а Слотроп, якому, власне, судилося приниження і (тепер, коли з великим запізненням поліція нарешті прибуває) сексуальна наруга та знущання (знімаю капелюха, Татку!), непомітно вислизає і, наближаючись до виходу, розпускає зав’язки атласної сукні, неохоче стягує з намащеної бріоліном голови блискучу перуку невинності…
ВЕСЕЛА ХВИЛЬКА ІЗ ТАКЕСІ Й ІСІДЗО, КУМЕДНИМИ КАМІКАДЗЕ
Такесі високий і товстий (але не заплітає волосся, як Маргарет О’Браєн), Ісідзо невисокий і кощавий. Такесі літає на «Зеро», а Ісідзо на «Ока[637]», що є, по суті, довгою бомбою з кабіною для Ісідзо, ракетним двигуном, вкороченими крилами і кількома елеронами позаду. Такесі проходúв у школу камікадзе на Формозі лише два тижні, а Ісідзо довелося навчатись у школі «Ока» в Токіо шість місяців. Ці двоє різняться, як арахісове масло і желе — тільки не питайте, хто з них що.
Вони — єдині камікадзе на цій повітряній базі, досить таки віддаленій і розташованій на острові, який тепер майже нікого не цікавить. Бої точаться за Лейте… потім переходять на Іводзиму, рухаються до Окінави — завжди надто далеко, жодних шансів долетіти туди звідси. Але у камікадзе — наказ, а також заслання. Розваг обмаль, хіба тинятися по пляжах і шукати здохлих Cypridinae: це схожі на картоплину триокі ракоподібні з контактними вусиками на кінці. Висушені й розтерті на порошок Cypridinae — чудове джерело світла. Щоб ця гидота світилася у темряві, достатньо полити її водою. Світло блакитне, химерних відтінків блакитного, буває трохи зеленкуватим, часом індиго — дивовижно холодна нічна синява. Безмісячними або хмарними ночами Такесі й Ісідзо роздягаються і1 поливають один одного світлом з Cypridinae, бігають під пальмами голяка і регочуть.
Щоранку і часом вечорами Пришелепуваті Вітрогони-Самогубці чалапають до радарного посту під стріхою з пальмового листя, щоб подивитися, чи нема яких американських цілей, вартих смертельного піке, десь у межах дальності польоту, але щоразу те саме — посеред кімнати з передавачами Старий Кеносьо, схиблений оператор радара, постійно варить саке у дистиляторі, який приєднав до трубки магнетрона у свій япона-мать-спосіб, що суперечить усій західній науці, тож щоразу, як приходять хлопці, старий п’яниця починає квоктати: «Сьогодні не вмилаємо! Сьогодні не вмилаємо! Пелеплошую!» і тицяє пальцем у порожні індикатори кругового огляду, де зелені радіуси безшелесно проходять коло за колом, тягнучи за собою павутиння зеленого шампуню, надходять дані про поверхню на стільки миль, що й не долетиш, і фатальну мандалу, від якої серця вискакуватимуть з грудей, зеленої цятки авіаносця, восьмиразово повтореної колом рисок-есмінців… — нічогісінько. І щоранку те саме — лише випадкові білі баранці та старий істерик Кеносьо, який на підлозі вже давиться язиком і слиною — у нього напад, нетерпляче очікуваний щоденний гість, і щоразу судоми ніби намагаються переплюнути попередні або, щонайменше, додати якийсь виверт — він то крутне сальто назад, то гризне туфлі, блакитно-жовті лаковані туфлі Такесі, або зімпровізує хайку:
тож обидва пілоти кривляються, гигочуть і стрибають по кімнаті, намагаючись уникнути копняків сивого оператора — що? Вам не сподобалася хайку? Недостатньо неземне? Геть не японське? Скидається на голлівудське гімно? Ну, капітане, — так, ви, капітан морської піхоти Есберґ з Пасадени, — ви щойно мали Таємниче Видіння! (судомні ковтки повітря і вибух продромальних оплесків) і тому ви — наш Параноїк… Дня! (оркестр лабає «Защепни своє пальто» або якусь іншу доречну бадьору параноїдальну музичку, а конферансьє, блискаючи обличчям і граючи жовнами, буквально ривком ставить на ноги і тягне у прохід між рядами здивованого учасника змагання). Так, це таки кіно! Чергова телекомедія ситуацій з часів Другої світової війни, і ви маєте нагоду дізнатися, що це насправді таке, тому що ви — виграли (барабанний бій, судомні ковтки повітря, знову оплески та свист) оплачену подорож в один кінець на одну особу, до локації зйомок фільму, на екзотичний Блюнь-Плюнь-Острів! (оркестрова секція укулеле заходжується бренькати репризу пісеньки «Ласкаво просимо, біла людино», яку останнього разу ми чули у Лондоні на адресу Ґьози Рожавьольдьї) на гігантському «Constellation» авіакомпанії «TWA[638]»! Всенькі ночі відганятимете комарів-вампірів від своєї горлянки! Наосліп блукатимете у потоках тропічних злив! Вибиратимете щуряче лайно з питної води для рядового та сержантського складу! Але не тільки нічні пустощі та захват чекають на вас, капітане, позаяк щодня підйом рівно о п’ятій ранку — ви познайомитесь із «Зеро» для камікадзе, на якому і полетите! Перевірятимуть вашу обізнаність буквально щодо кожного важеля, переконаються, що ви добре знаєте, як саме бомба знімається із запобіжника! І-хі-хи-ха, безперечно, ви спробуєте не плутатися під ногами у цих двох Пришелепуватих Япошок, Такесі та Ісідзо! коли вони вирушають за своїми карколомними щотижневими пригодами, наче не помічаючи вашої присутності та відверто лиховісних наслідків вашої діяльності…
ВУЛИЦІ
Після ночі, коли місяць яскравішав і темнішав наче сам по собі, настільки рухливим і пливким був туман, настільки непомітним, ізоляційні стрічки обвисають у вранішній мряці. Тепер, коли повіває вітер, чорні й старі, геть зношені дроти, що деренчать, як гримучі змії, розсипають жовті іскри під сірим, немов капелюх, небом. У денному світлі зелені скляні ізолятори стають каламутними і сліпими. Дерев’яні стовпи перехнябилися і пахнуть старістю, тридцятирічною деревиною. Вгорі гудять смолисті трансформатори, скидається на те, що день буде напруженим. Недалечко виринають з імли тополі.
Схоже на Земловерштрассе у Штральзунді. Так само спустошеними виглядають вікна: нутрощі всіх кімнат ніби випатрали до чорного. Може, з’явилася якась нова бомба, що знищує споруди ізсередини… ні… це було у Ґрайфсвальді. За мокрими коліями — стріли підйомників, надбудови, приладдя, сморід каналу… Гафенштрассе у Ґрайфсвальді, на спину впала холодна тінь масивної церкви. А чи то не Петрові Ворота застигли цегляною аркою, нависли над провулком… а може, Злютерштрассе у старій частині Ростока… або Вандферберштрассе у Люнебурзі зі шківами високо на цегляних фронтонах, ажурними флюгерами на самісіньких верхівках… чого він узагалі дивився догори? Догори з котроїсь із двадцяти північних вулиць, якось уранці, в тумані. Далі на північ усе стає пласкішим. Посеред вулички — канава, там збирається дощова вода. Бруківка викладена рівніше, і сигарет дедалі менше, менше. У гарнізонних капличках відлунює спів шпаків. Потрапити у містечко північної Зони — це як туманного дня зайти з моря в чужу бухту.
Утім, на кожній такій вуличці обов’язково залишається слід людини, Землі. Хай би що з нею робили, хай би для чого використовували…
Були такі люди, що звалися «армійськими капеланами». У деяких із цих будівель вони проповідували. Були солдати — нині вже мертві, — які стояли чи сиділи і слухали. Трималися за все, за що можна було триматися. Потім ішли, і дехто гинув, уже не вертався до гарнізонної каплички. Священники, що служили при війську, підводилися і говорили з людьми, що йшли на смерть, про Бога, смерть і ніщо, про спокуту і спасіння. І таке справді було. Вважалося звичайним явищем.
637
Японські літаки часів Другої світової війни: Mitsubishi А6М Zero та Yokosuka MXY7 Ohka.