на нього падає звукова тінь,
огортає стіл, невидимими довгими полотнищами вихорів, що принесли її сюди, шугає закрутами Етерної Булочки, її чути тільки завдяки випадковим уривкам звукового дрантя, яке могло заплутатись у вихорах, голоси здалеку, аж з моря, наше розташування два сім градусів дві шість мінути північної, жінка репетує якоюсь пронизливою мовою, океанські хвилі у штормових вітрах, голос декламує японською
що є гаслом частин камікадзе, підрозділу «Ока», й означає:
Гі, Рі, Го, Кен, Тен, лопочучи японською, вшиваються на довгому сонячному завихренні, Хлопчак Кеноша лишається за прикрученим до підлоги столом, де урвалося ревіння сонця. Вперше він чує могутню ріку своєї крові, титанічне калатання власного серця.
Виходь під світло лампочки, посидь із ним, з прийшлим, за одним столиком. Настає час миття зі шлангів. Спробуй і собі прослизнути у тінь. Навіть часткове затемнення — ліпше, ніж ніколи не дізнатися, ліпше, аніж решту життя плазувати під великим небесним Вакуумом, якого тебе навчили, під сонцем, чиєї тиші тобі ніколи не почути.
А коли нема ніякого Вакууму? А раптом Вони, навіть якщо він і є, використовують його проти тебе? А що, коли Їм вигідно проповідувати про острів життя з порожнечею навколо? Навіть не про Землю у просторі, а про твоє власне життя у часі? А що, коли у Їхніх інтересах, щоб ти в це повірив?
— Якийсь час він нам не набридатиме, — кажуть Вони одне одному. — Я підсадив його на Темне Мрію. — Вони разом випивають, колються дуже-дуже синтетичним наркотиком підшкірно або внутрішньовенно, пускають неймовірні електронні форми хвиль простісінько Собі у черепи — прямо у стовбурову ділянку, грайливо ляскають одне одного по пиці навідліг, з розгону, регочуть з роззявленими пащами, у їхніх нестаріючих очах — ти ж усе розумієш… Вони говорять про те, як візьмуть такого-то-і-такого-то й «підсадять на Мріяння». Вони так само кажуть і одне про одного, зі стерильною лагідністю, коли поширюють погані новини на щорічних Глумах, коли нескінченні ігри розуму заскакують колег зненацька: «Ну що, підсадили його на Мрію». Ти ж бо все розумієш?
ДОТЕПНА ВІДПОВІДЬ
Ісідзо виходить із хатинки, бачить, як Такесі купається у бочці під пальмовим листям і гугняво співає «Ду-ду-ду, ду-ду», мотивчик для кото, — Ісідзо кричить мчить назад вискакує з японським кулеметом «гочкісс», модель 92, і заходиться його встановлювати, бурчить і витріщається а-ля джіу-джицу. Вже майже вставив стрічку з набоями, готовий зрешетити Такесі у бочці, аж тут
ТАКЕСІ: Ану стривай, стривай! До чого все це?
ІСІДЗО: Ого, це ти! А я було подумав, що то генерал МакАртур у своїй… шлюпці!
Цікава зброя цей «гочкісс». Постачається у багато країн і вписується в етнічність, хоч би куди потрапив. Американські «гочкісси» — це зброя, що косила беззбройних індіанців біля Вундед-Ні. З другого боку, жваві 8-міліметрові французькі «гочкісси», коли стріляють, починають го-го-го-гокати, так собі у ніс, дуже галантно, наче кінозірки. Якщо говорити про нашого кузена Джона Булля, то чимало важких британських «гочкіссів» після Першої світової були або перепродані у приватному порядку, або ж пішли на переплавку. Ось ці розплавлені кулемети почали час від часу з’являтися у найдивніших місцях. Один з них бачив Пірат Прентіс 1936-го під час подорожі зі Скорпією Моссмун у Челсі, в домі Джеймса Джелло, тодішнього короля богемських блазнів — маленького короля з гілки, схильної до вроджених хвороб, спадкової недоумкуватості, специфічних сексуальних розладів, що постають перед громадськістю у найприкріші моменти (одного омитого дощем, бритвово-чистого ранку голий пеніс звисав зі сміттєвого бака в одному з промислових закутків, який от-от мав заповнити натовп розлючених робітників у здоровецьких кепках з ґудзиками, з трифутовими гайковими ключами, ломиками Келлі, ланцюгами, аж тут голозадий спадкоємець престолу Порфиріо з велетенським німбом алюмінієвих завитків стружки на голові, рот підведений чорним мастилом, ніжні сідниці побрижились через холодні помиї зі сталевими і дуже жалючими скалками, його очі палкі й чорні, як губи, тільки ж лишенько, а це що таке, як незручно, вони завертають за ріг, він уже відчуває запах юрби, хоча юрба, зі свого боку, не впевнена щодо Порфиріо — тож марш у деякому сум’ятті пригальмовує, коли недореволюціонери починають сперечатися: примара — якась дурня для відвернення уваги, вигадана Менеджментом, а чи справжній Декадентський Аристократ, за якого можна отримати викуп, і якщо так, то скільки… а тим часом на дахи з цегляних і рифлених залізних дверей уже виходять брунатні урядові війська, оснащені британськими «гочкіссами» — яких не розплавили, а продали оптом торговцям кулеметами і кільком дрібним урядам по всьому світу). Можливо, як пам’ять про принца-наступника Порфиріо і про день тої бійні Джеймс Джелло і зберігав розплавлений «гочкісс» у своїх апартаментах, а може, це був просто ще один вибрик шановного Джеймса, ви ж бо знаєте, який він…
ВІДВЕРТО, ПО-ЧОЛОВІЧОМУ
— Синку, я собі тут думаю про цей ваш, е-е, «штопор», який ви собі, дітки, робите. Це ви ширяєтесь у голову електрикою, хе-хе?
— Хвилями, татуню. Не чистою електрикою. То для лохів!
— Так, е-е, хвилями. «Вмикаєте хвилі», правильно? хе-хе. Е-е, скажи синку, як це? Ти, може, знаєш, я змалку любив собі кайфонути, та-а…
— Ой, татку, хай тобі добре буде. На кайф од ширки воно геть не схоже!
— Бувало, що ми весело проводили «канікули», так тоді це називалося, і заводили вони нас, правду кажучи, у доволі «химерні» місця…
— Але ви завжди поверталися, так?
— Що?
— Ну, вважалося, що, коли повернетеся, то все буде так, як було, ну, таким самим, точнісінько таким самим, правильно?
— Ну, ха-ха, думаю, тому це й називалося канікулами, синку! Бо завжди повертаєшся до старої Реаландїї, хіба нє?
— Ну, це ви завжди поверталися.
— Послухай, Тайроне, ти просто не знаєш, наскільки те гімно небезпечне. Ти підключаєшся, йдеш собі кудись далеко і більше не повертаєшся? Так?
— Ха! Було б непогано! А як ти думаєш, про що мріє кожен електроман? Ех ти, стара ковінько! Та-а ще ж хто каже, що це мрія, та? М-може, вона таки існує. Може, таки є Машина, і вона нас таки забере, забере повністю, засмокче через електроди в черепі у Машину, і там ми будемо жити вічно — з іншими душами, які туди позалазили. Та-а ще ж вона сама вирішує, кого і коли засмоктувати. Тобі наркота не подарує безсмертя. Ти щоразу повертався у смертний шмат смердючого м’яса! Але Ми можемо жити вічно у свіжому, чесному, очищеному Електросвіті…
— Курва, ось що я отримав, подвійну Діву[641] замість сина…
ДЕЯКІ ВЛАСТИВОСТІ «IMIPOLEX G»
«Imipolex G» — перший по-справжньому еректильний пластик. За наявності відповідних подразників ланцюги утворюють перехресні зв’язки, що зміцнюють молекулу і збільшують міжмолекулярне притягання, тому цей Дивовижний Полімер виходить далеко за межі відомих фазових діаграм, від м’якої ґумової аморфності до дивовижної, досконалої мозаїчності, жорсткості, блискучої прозорості, високої стійкості до температур, погодних умов, вакууму, струсів будь-якого виду (повільно мерехтить у Порожнечі. Срібло і чорнота. Викривлені відображення зірок пропливають наскрізь, всією довжиною, колами, меридіанами, точними, як меридіани акупунктури. Що таке зорі, як не точки на тілі Господньому, куди ми встромляємо цілющі голки жаху та жадань наших? Тіні кісток і судин істоти — враженої, зраненої, опроміненої до білизни — зливаються з її власного тінню. Так само переплетена з кістками й судинами, її власна форма визначається тим, як відбувається Ерекція пластику — де швидко, а де повільно, де болісно, а де прохолодно і слизько… чи обмінюються ділянки властивостями жорсткості та блискучості, чи дозволяється деяким ділянкам пропливати над поверхнею, щоб перехід став виявом ніжності, де влаштувати несподівані переривання — удари, посмикування — між цими пестливими митями).
641
Імовірно, йдеться про натальну карту Слотропа, де Марс перебуває у Діві (мутабельному, тобто двотілому знаку), що астрологія тлумачить як свідчення дурного, егоїстичного прагнення задоволень, за які доведеться заплатити. Крім того, «double Virgo» це ще й V2.