— Навіщо? — допитується Роджер, намагаючись бодай трохи допекти Джеремі. — Навіщо їх складати і запускати?
— Ну, їх захопили, так? То що робити з ракетою?
— Але навіщо?
— Навіщо? От ти примахався. Та ослу зрозуміло, щоб подивитися. Джесіка каже, що ти… е-е… математик?
— Сигма помножити на Р від ес поділити на сигму дорівнює одиниця поділити на корінь квадратний двох пі, помножити на експоненту мінус ес квадрат поділити на два сигма квадрат.
— Боже праведний. — Сміючись, швидко роззирається по кімнаті.
— Так здавна говорить мій народ.
Джеремі знає, як дати цьому раду. Сьогодні Роджера запросили на вечерю, неформальна вечірка у вузькому колі в будинку Штефана Утґардалокі, колишнього члена правління заводів Круппа у Куксгафені.
— Аякже, можеш прихопити із собою ще когось, — пристає говіркий Бобер, — тут табунами ходять дівки з Воєнпобуту, що-що, а таке ти робити вмієш…
— Неформальна — значить, звичайний чоловічий костюм? — перебиває Роджер. Прикро, але такого нема. Зате є гарна перспектива цього вечора таки попастися. Вечірка, на якій буде (а) представник Операції «Зворотний вогонь» і (б) керівник Круппа, обов’язково має включати (в) принаймні одне вухо корпорацій, яким відомо про Сечополивальний Інцидент в офісі Клайва Моссмуна. Знав би Роджер, що надумали Бобер із дружками насправді!
Приходить він таки не сам: бере із собою матроса Бодіна, який домовився, щоб йому із Зони Панамського каналу (там робітники на шлюзах носять його як уніформу дивовижних папужно-тропічних поєднань жовтого, зеленого, лавандового, багряного кольорів) привезли зут-костюм неймовірного крою: загострені лацкани, либонь, укріплені піджачними вішаками, бо виступають далеко за межі самого костюма, під атласною сорочкою — пурпурове-на-пурпуровому — модний морячок носить реальний корсет, що стискає талію до граційних 42 дюймів, щоб дати змогу нап’ясти ну дуже приталений піджак, чиї п’ять розрізів спадають до колін, а тоді ярдами складок, наче кілт, на зад. Штани затягнуті ременем під пахвами і вшиті внизу мало не до десяти дюймів, тож, щоб засунути у них ноги, Бодіну доводиться використовувати приховані «блискавки» на холошах. Костюм блакитний, не костюмно-синій, а насправді БЛАКИТНИЙ — блакитно-блакитний! Хай би де він з’явився, його одразу помічають, на збіговиськах він буквально не зникає з поля зору і робить неможливою пристойну світську балачку. Костюм із тих, що змушують або розмірковувати про матерії настільки засадничі, як його колір, або ж почуватися легкодумним дурнем. Підривний, одне слово, костюм.
— Лиш ти і я, братухо? — каже Бодін. — Смаженим пахне, правда?
— Розумієш, — Роджер нездорово гмикає, йому щойно спало на думку, — навіть ґумові пуцьки брати не можна. Сьогодні доведеться працювати головою!
— А от якби я когось на мотоциклі послав до «Путці», щоб пригнав звідти бригаду босяків…
— Знаєш що? Ти втратив смак до пригод. Точно. Ти сильно змінився.
— Знаєш, братику, — це він так по-військово-морському: братухо, — зав’язуй, братухо. Тебе б у мої шкарбуни…
— Та я б, може, в них і був, якби там інші не були… такі… жовті мешти…
— От скромняга, — смаглявий воїн морських глибин шкрябає ороговілим пальцем межи ногами, наче полює на невловиму мандавошку, пускає хвилі по складках штанів, — такий веснянкуватий пацан з Альберт-Лі, Міннесота, на 69-й трасі, де межа швидкості — щодуху гнати цілу ніч, намагаючись освоїтися в Зоні, веснянкуватий хлопчина запхав англійську шпильку у корок і зробив контактну пружину, а тоді довго не засинав і слухав голоси від узбережжя до узбережжя, мені ще й десяти не минуло, і ніхто з тих голосів ніколи не радив встрявати у бандитські розбірки, братухо. Тішся, що ти такий наївний, Роджере, дождися першого європейського бандитського нальоту, вони люблять всадити три кулі — в пузо, голову і серце. В пузо, доганяєш? Тут пузо — не другорядний орган, братику, і добре б уже тобі це скумекати, доки не пізно.
— Бодіне, ти ж дезертирував? Це вишка, правильно?
— Менше з тим, все буде тіп-топ. Але я тільки гвинтик, не подумай, що я все знаю — я знаю тільки своє. Можу показати, як промивати кокс і брати пробу, можу на дотик за температурою сказати, чи камінець не підробка, бо фальшивий з тебе стільки тепла не вип’є, «скло — лінивий вампір», казали старі торговці, та-а ще бабло фальшиве можу вгледіти — як «Ш» на таблиці в окуліста, чи не найліпша зорова пам’ять у Зоні — моя… — І Роджер тягне його у піджаку-зуті разом із монологом на забаву до Круппа.
Увійшовши, Бодін найперше бачить струнний квартет, що має грати цього вечора. Виявляється, друга скрипка — Ґустав Шлябоне, досить частий і непроханий гість Зойре Буммера, напарник-наркоман, «Капітан Жах», як його з любов’ю, але досить влучно прозивають по всьому «Der Platz», — а на альті грає Ґуставів спільник, з яким вони наводять суїцидальну журбу буквально на всіх у радіусі ста метрів, якщо разом зайдуть до когось у гості (а хто це стукає і хихотить у вас під дверима, Фред і Філліс?), Андре Омнопон з пухнастими вусами а-ля Рільке і татуюванням Поркі на череві (це найостанніший писк, навіть у Внутрішній Зоні всі до одної американські дівчиська вважають, що воно прикольне). Цього вечора Андре та Ґустав — Внутрішні Голоси. Це тим більш дивно з огляду на те, що в програмі зазначений заборонений квартет Гайдна — Ор. № 76, так званий Квартет «Казу» соль-бемоль мінор, що отримав назву від частини «Largo, cantabile е mesto[645]», де Внутрішнім Голосам замість звичайних інструментів належить грати на казу, а це створює проблеми щодо динаміки для віолончелі та першої скрипки, в літературі таке толком і не описано.
— По суті, в деяких місцях мусиш переходити від спікато до détaché[646], — турчить Бодін до Корпоративної Дружини чи когось подібного дорогою через усю кімнату до столу з безплатними наїдками, на якому купами накладено закуски з омарів і канапки з каплуном, — смичком ніжніше, вище, розумієте, м’якше — а тоді добра тисяча вибухів від ррр[647] до fff[648], а навпаки — лиш один, отой самий, Єдиний… — Аякже, однією з причин заборони твору, крім усього іншого, стало згубне використання падіння від fff до ррр. Доторк мандрівної звукової тіні, Бреншлюс Сонця. Вони не хочуть, щоб таке слухали зачасто, принаймні, у розумінні Гайдна (дивний недогляд у поведінці високоповажного композитора): віолончель, скрипка, альт і дискантні казу, зібрані докупи, веселяться в одній мелодії, що скидається на пісню «Подивись, як я танцюю польку» з кінофільму «Доктор Джекіл і містер Гайд», аж раптом посеред такту казу змовкають цілковито, а Зовнішні Голоси кидаються витягувати немелодію, котра, як вважає традиція, репрезентує дух Сільських Дурнів XVIII сторіччя, що грають на нижній губі. Одне до одного. І це триває 20, 40 тактів, оце недоумкувате піцикато, уже гості Круппа починають рипіти оксамитовими кріслами на зігнутих ніжках, бібугбугбібугбуг — щось не дуже скидається на Гайдна, Мутті! Представники ІХТ і «General Electric» схиляють голови, намагаючись при свічках прочитати невеличкі програмки, дбайливо, від руки написані супутницею життя Утґардалокі, фрау Утґардалокі, тож ніхто достоту не знає, як її звати (а Штефан з цього тільки користає, бо всі тримаються з нею якось трохи насторожі). Вона — білява подоба твоєї померлої матері, якби ти її побачив вбрану у карбоване золото, побачив, як щоки заокруглюються надто високо і негарно, брови надто темні, білки надто білі, а в тому, що Вони так спотворили її обличчя, відчувається якась цілковита байдужість, яка зрештою стає справжнім злом, ти б її впізнав: це і є Наллін Слотроп перед першим мартіні, її дух тут, на Круппфесті. Як і її син Тайрон, але тільки тому, що наразі — самий початок Діви — він перетворився на обскубаного альбатроса. Обскубаного, хай йому трясця, — і пошарпаного. Розпорошеного по всій Зоні. Не знати, чи його колись знову іще «знайдуть» у загальноприйнятому сенсі, тобто «достеменно впізнаним і затриманим». Саме пір’я… надлишкові або відновлювані органи, «які спокусливо хочеться уподібнити «Hydra-Phänomen[649]», якби не цілковита відсутність ворожості….» — Наташа Раум, «Ділянки невизначеності в анатомії альбатросів», «Протоколи Міжнародного Товариства Сповідників Наукового Захоплення Нозологією Альбатроса», зима 1936-го, гарний журнальчик був, тої зими з цієї нагоди вони навіть надіслали кореспондента до Іспанії, є випуски, повністю присвячені аналізу світової економіки, і всі чітко співвідносяться з питаннями Нозології Альбатроса — чи належить так званий «Нічний Хробак» до Псевдо-Ґольдштрассової Групи, а чи варто його розглядати — адже ознаки майже тотожні — як віроломніший різновид Гебдомеріазіса Моппа?