— Я навіть не знаю, — Роджер старанно легковажний, — щось не бачу у меню супу зі слизом…
— Таки-так, а я б не відмовився від пудингу із послідом. Є тут таке, як гадаєш?
— Та ні, але, може, є суфле з мокротиння! — кричить Роджер, — із… менструальним мармеладом!
— А я вже поклав око на суфле зі смеґмою! — повідомляє Бодін. — Тоді, може, запіканку із згустків крові?
— Ну, знаєте… — буркоче трохи далі за столом голос, що належить незрозуміло якій статі.
— Ми б скалапуцяли трохи ліпші страви, — Роджер вимахує меню. — Розпочнімо із плаценти для апетиту, ще, може, маленьких таких, гарненьких струпних сандвічів, струпи обріжемо, безперечно… або спробуємо галети зі шмарклів! М-м-м, так, гайморитним майонезом намастимо? А зверху соковитий шматочок сім’яної сосиски…
— О, це діло, — каже командо Конні. — Треба, щоб алітерація. Наприклад… е-е-е… вареники з відрижкою?
— Але ж ми готуємо перші страви, малий, — каже незворушний матрос Бодін, — тому пропоную канцерогенне консоме або, скажімо, блювотний бульйон.
— Розсольник з ригачки, — каже Конні.
— Годиться.
— Салат із сальмонели, — запропонував Роджер, — з маленькими жвавенькими червоними квадратиками заливного викидня під присипкою з лупи.
Чути, як хтось чемно душиться носовичком, регіональний менеджер ІХТ з продажів поспіхом вибігає, вивергаючи довгий серпик бежевої блювоти, що плюскає на паркет. Вздовж усього столу обличчя ховаються у серветках, прибори відкладені, срібло дзенькає по білих полях, знову розгублена нерішучість, та сама, що в конторі Клайва Моссмуна…
А ми йдемо далі — бздливий борщ (додані в нього умілою рукою бульки задньопрохідного газу поступово спливають у густій сирній в’язкості, нямнямням), наривні налисники, венеричні вареники у слинному соусі…
Казу стихають.
— Варикозні вафлі! — вигукує Ґустав.
— Обригальні оладки із сечокислим сиропом, — додає Андре Омнопон, Ґустав знову починає грати, а Зовнішні Голоси тим часом розгублено змовкають.
— І намастіть кишковим конфітюром, — бурмоче віолончеліст, який не проти побавитися.
— Гемороїдальний гарнір, — Конні у захваті барабанить ложкою, — бубонні бурґери!
Фрау Утґардалокі зривається на ноги, перекинувши таріль із фаршированими фігами — перепрошую, ні, це яйця з прянощами — і, трагічно схлипуючи, вибігає. Її вишукано-незворушний чоловік також підводиться й іде слідом, кинувши у бік баламутів палючий погляд з обіцянкою неминучої смерті. З-під обвислої скатертини сотається сморід блювотиння, нервові смішки вже давно перейшли у тихе матюччя.
— Вибирайте — гангренозний гуляш чи прегарна білосніжна проказова паляниця, — Бодін злегка наспівує: «про-ка-зо-ва (на третину тону нижче) паляниця», — грайливо погрожує упертим, пальцем киває, нумо, шибеники, поблюйте трохи для піжона-дженджика у зут-костюмі…
— Пліснява підлива! — кричить Роджер-Розбишака. Джесіка ридає, обвиснувши на руці свого невідступного джентльмена Джеремі, м’язи напружені, лиш хитає головою на Роджерові витівки і зникає назавжди. Відчув Роджер хоч якийсь біль, бодай на мить? Так. Певне. Ви б теж відчули. Ви навіть засумнівалися б, чи варто було все це починати, але ж час подавати лімфоїдну локшину з маслом, вона ще парує, розкласти кашу з калом та вугристу вівсянку по мисках зарюмсаного покоління майбутніх виконавчих директорів, викочувати лобкову лемішку на змережені всепалючим небом або зачерствілі від осені банкетні простори.
— Котлети з карбункулами!
— Соус сальний!
— Паразитна приправа!
У леді Мнемозини Ґлуб напад, і то настільки бурхливий, що перлове намисто рветься і торохкотить по шовковому обрусу. Їсти не хочеться нікому, вже не кажучи, що всіх нудить. Полум’я у ямі згасло, масненького сьогодні не скуштують. Сер Ганнібал Ґрант-Ґоббінетт, поміж спазмами із жовтою піною жовчі з ніздрів, погрожує винести питання на розгляд Парламенту:
— Якщо помру, обоє у «Скрабзі» згинете!
Ну…
Невпевнена, ледве чутна чечітка за дверима, Бодін вимахує гангстерським капелюхом із широкими крисами. Отак, хлопці. З гостей за столом лишилася сидіти тільки Констанс Флямп, що досі гуде, вигадуючи різноманітні ласощі:
— Кізяковий крем! Пліснява помадка! Залозиста здоба!
Завтра її чекає добряча прочуханка. Калюжі різного походження блищать на підлозі, наче водні міражі у Шостих Покоях перед Престолом. Ґустав і решта учасників квартету кинули грати Гайдна і рушили за Роджером і Бодіним до дверей, а казу зі струнними акомпанують Мерзотному Дуету:
— Мушу вам сказати, — похапцем шепоче Ґустав, — мені дуже ніяково, але, можливо, вам не потрібні такі, як я. Бачте-но… Я був штурмовиком. Колись дуже давно. Ну, як Горст Вессель.
— І що? — сміється Бодін. — А я, може, був молодшим помічником агента ФБР при Мелвіні Первісі.
— Що?
— «Пост Тостіс[651]».
— При кому? — Німець справді думає, що «Пост Тостіс» — це ім’я якогось американського фюрера, віддалено схожого на Тома Мікса[652] або ще якогось роззявкуватого ковбоя з вуздечкою.
Останній чорношкірий дворецький відчиняє останні двері надвір — врятувалися. Сьогодні врятувалися.
— Пиріг із прищами та гноячковою глазур’ю, джентльмени, — киває він. І з усвідомленням з’являється усмішка.
Ґелі Триппінґ носить у торбі кілька обрізків нігтів з ніг Чичеріна, посивілу волосину, клапоть простирадла зі слідами сперми, все це зав’язане у білу шовкову хустинку разом зі шматком кореня Адама і Єви[653] і хлібиною, спеченою із пшениці, у якій Ґелі качалася голою, а тоді змолола проти годинникової стрілки. Вона кинула пасти жаб на відьомських пагорбах, віддала білу чарівну паличку іншій послушниці й рушила на пошуки свого відважного Аттіли. Нині у Зоні добрих кілька сотень молодих жінок, охоплених пристрастю до Чичеріна, і всі хитрі, як лисиці, але жодна не вперта настільки, як Ґелі, — і жодна з них не відьма.
Опівдні Ґелі заходить у сільський будинок, підлога на кухні викладена біло-блакитними плитками, на стінах замість картин висять гарно розмальовані тарелі, стоїть крісло-гойдалка.
— Маєш його світлину? — Старенька подає бляшану солдатську миску із залишками вранішнього Bauernfrühstuck[654]. — Буде тобі замовляння.
— Іноді мені вдається викликати його обличчя у чайній філіжанці, але трави треба збирати дуже уважно. Наразі ще не все знаю.
— Але ти його кохаєш. Техніка — замінник, вона для старих.
— А чому не кохати завжди?
Дві жінки у сонячній кухні роздивляються одна одну. На стінах виблискують засклені шафки, за вікнами гудуть бджоли. Ґелі йде і качає воду з криниці, вони заварюють чай із суничного листу. Але обличчя Чичеріна не з’являється.
Тієї ночі, коли чорні почали велике переселення, Нордгаузен скидався на міфічне місто, що йому загрожувала якась незвичайна загибель — бути поглинутим кришталевим озером, похованим лавою з неба… на один вечір почуття самозбереження було втрачено. Чорні, як і ракети у «Міттельверк», надавали Нордгаузену цілісності, а тепер чорних нема. Ґелі знає, що вони на ножах із Чичеріним, і дуелей вона не прагне — нехай поєдинки влаштовують університетські хлопчаки. Їй хочеться, щоб її сивіючий сталевий варвар жив, нестерпно боляче думати, що вона, можливо, вже торкалася його востаннє, востаннє відчула історію його пошрамованих рук.
Ззаду її підштовхує сонливість міста, а ночами — дивними канарейковими ночами у Гарці (продавці канарейок нашпиговують самок чоловічими гормонами, щоб довше співали, щоб легше було продати безголовим окупантам, що сповнили Зону) — забагато всіляких заклинань, відьомського суперництва, політики ковену… вона знає, що йдеться не про магію. Відьмоштадт зі священними пагорбами, чиї зелені лики поцятковані блідими кружалами трави, виїденої прив’язаними там і тут молодими козами, перетворився на ще одну столицю, де єдиним заняттям стало адміністрування — таке відчуття, наче потрапив на горішній поверх музичної профспілки: ніякої музики, самі перегородки зі склоблоків, плювальниці, кімнатні рослини, не лишилося жодної практикуючої відьми. Ти або приходиш у Брокенський комплекс із кар’єрою бюрократа в голові, або йдеш звідти у широкий світ. Існує чіткий розподіл на два види відьом, і Ґелі з тих, що обирають Світ.