Енціан і молодик якось звикли до цих довгих прогулянок. Просто так, без жодної мети. Невже так і відбувається правонаступництво? У кожного свої підозри, але незручних пауз більше не виникає. Суперництва нема.
— Вона приходить як Одкровення. Показує, що жодне суспільство не вміє захищати і ніколи не вміло… все то дурниці, паперові щити… — Він має розповісти Крістіану про все, що знає, підозрює або що привиділося. Нічого не оголошуючи істиною, але нічого й не тримаючи в собі. Він не має нічого свого, щоб приховувати. — Нам брехали. Вони неспроможні вберегти нас від вмирання, тому про смерть брешуть. Об’єднана структура брехні. Чим Вони віддячили нам за довіру, за любов? — Вони так і кажуть — «любов», яку ми їм начебто заборгували. Бодай від застуди вони здатні нас уберегти? від вошей, від самотності? та бодай від чогось? До Ракети ми продовжували вірити, бо хотіли вірити, але Ракета з неба спроможна проникнути будь-куди. Ніде від неї не сховаєшся. Їм більше не можна вірити, якщо ми досі при здоровому глузді й любимо правду.
— Ми при здоровому глузді, — киває Крістіан. — І любимо правду. — Не шукає поглядом підтвердження в Енціана.
— Так.
— Тоді… через брак віри…
Якось дощової ночі їхній laager[655] ночує на спорожнілій науковій станції, де німці вже під кінець Війни розробляли звукове дзеркало смерті. На рівнині розташувалися уступами високі бетонні параболоїди, білі й монолітні. Задум полягав у тому, щоб здійснити перед параболоїдом вибух, точно у фокусі. Бетонне дзеркало відкидає ідеальну ударну хвилю, і вона геть усе змітає на своєму шляху. Тисячі морських свинок, собак і корів розірвало на шмаття — графік рівня смертності зростав, але все зійшло на пси — діяло тільки на короткій відстані, дуже швидко згасало, а вибухівки було треба стільки, що виявилося вигідніше підірвати її в інший спосіб. Туман, вітер, ледь видимі нерівності або перепони на місцевості, та будь-які неідеальні умови руйнували смертоносну форму ударної хвилі. Проте Енціан цілком припускає війну із застосуванням такого дзеркала:
— …пустеля. Заманити ворога в пустелю. У Калагарі. Зачекати, поки стихне вітер.
— Та хто битиметься за пустелі? — цікавиться Катьє. Вона вдягнена у зелений дощовик з каптуром, завеликий, мабуть, навіть для Енціна.
— У, — Крістіан сидить навпочіпки, дивиться знизу вгору на білизнý кривої відбивача, до якого вони підійшли, ховаючись від дощу, по черзі курячи цигарку, на хвилю відокремившись від інших, — не «за» пустелі. Він каже «у».
Менше клопоту, якщо виправляти Тексти одразу по тому, як їх вимовлено.
— Спасибі, — дякує оберст Енціан.
За сто метрів, скулившись в іншому білому параболоїді, за ними спостерігає товстий хлопчак у сірому кітелі танкіста. З кишені кітеля визирає двійко маленьких блискучих оченят. Це Людвіг і його загублена полярна миша Урсула — всупереч усьому, він її таки знайшов. Упродовж тижня вони дрейфували поруч із переселенцями, на межі видимості, день у день крокували за африканцями… поміж дерев на вершинах ескарпів, уночі на краю світла багать — Людвіг, він спостерігає.. збирає дані або умови рівняння… хлопчик і його лемінг дивляться на Зону. Здебільшого він бачить жувальні ґумки і чужоземні прутні. А як інакше вижити у Зоні самостійному хлопчаку? Урсулу врятовано. Життя Людвігу судилося гірше за смерть, але він вважає, що жити можна. Виходить, не всі лемінги стрибають з круч, не всі діти захищені від проростання гріха наживи. Очікувати від Зони чогось більшого чи меншого — це суперечити умовам Творення.
Коли Енціан їде попереду каравану, має звичку поринати у забуття, хай собі водій теревенить, а чи мовчить. Вночі з погашеними фарами, туман досить густий, щоб упасти або час від часу мазнути вогким шовковим шарфом по обличчю, зовні і всередині температура однакова, тож у такій рівновазі Енціан дрейфує на межі пробудження, ноги та руки задер догори, наче який жук, впирається в пружне скло плівки між сном і явою, застрягає між ними, приголублені снами долоні та стопи стають надчутливими, така солодка домашня негоризонтальна дрімота. Капот краденої вантажівки прикритий старими матрацами, щоб приглушити двигун. Генрік Заєць, що веде авто, скоса поглядає на термометр. Генріка прозивають «Зайцем», бо він постійно переінакшує послання, як у старій бувальщині гереро. Ось так помирає святобливість.
На дорогу висковзує постать, повільно кружляє світло ліхтаря. Енціан відщіпує слюдяне віконце, нахиляється у густий туман і гукає:
— Швидше за швидкість світла. — Постать помахом руки дозволяє їхати далі, але насамкінець, озирнувшись, Енціан помічає: у світлі ліхтарика дощ прилипає до чорного обличчя великими масними краплями, прилипає, ніби вода до чорного гриму, а не до шкіри гереро… — Тут можна розвернутися? — Узбіччя зрадливі, і вони про це знають. Позаду, де табір, нерівна лінія низин береться абрикосовою загравою.
— Курва, — Заєць вмикає задню передачу, чекає наказів від Енціана, повільно задкує. Може, той з ліхтариком лише самотній чатовий, і ворога нема на багато миль довкола. Але…
— Поглянь. — Біля дороги розпростерте тіло. Мечислав Омузіре, важке поранення в голову. — Тягни його сюди. — Вантажівка на холостому ходу, Омузіре затягують у кузов і вкривають наметом. Часу з’ясовувати, наскільки рана небезпечна, нема. Чорноликий вартовий уже десь пощез. З того боку, куди вони задкують, лунає джеркотіння пострілів.
— Ми туди задки поїдемо?
— А ти міномети чув?
— Після того? Ні.
— Видно, Андреас його зрізав.
— Йой, та вони вже якось відіб’ються, Нґарореру. Я за нас переживаю.
Орутьєне загинув. Окандіо, Екорі, Омузіре поранені, Екорі — смертельно. Напали білі.
— Скільки?
— Може, з десяток.
— Ми зможемо захистити табір по периметру… — блакитно-білий ліхтарик кидає на тріпотливу карту плями еліпсом-параболою, — аж до Брауншвейга. Якщо він досі там. — Дощ гучно лопотить по карті.
— Де залізниця? — втручається Крістіан. Заробляє допитливий погляд від Андреаса. Навзаєм. Останнім часом зацікавлення не бракує. Залізниця за шість-сім миль на північний захід.
Люди підходять і скидають манаття біля автопоїзда з Ракетою. Рубають молоді деревця, кожен удар відлунює, чути далеко… зводять каркас, оберемки з одягом, баняки і казанки запихають під довгий брезент між дугами із зігнутих деревець, імітуючи частини Ракети. Андреас гукає:
— Усім підставним зібратися біля польової кухні, — і лапає по кишенях, шукаючи список. Обманний караван прямує на північ без суттєвої зміни курсу, а решта поверне на схід, назад до росіян. Якщо підійдуть ближче, британці з американцями, може, побояться робити різкі рухи. Може, вдасться пройти по грані, ковзнути по краєчку грози… до самісінького кінця, між арміями Сходу та Заходу.
Андреас сидить, дриґає ногами, п’ятками копає задній борт бух… бух… благовістить відбуття. Енціан запитально дивиться вгору. Андреас хоче щось сказати. Нарешті:
— То Крістіан їде з тобою?
— Так? — Моргає, брови всіяні крапельками дощу. — Ой, хай Бог милує, Андреасе.
— Ну? Підставні також мають дійти, правильно?
— Послухай, якщо хочеш, бери його з собою.
— Я тільки хотів знати, — Андреас стенає плечима, — що вже вирішено.
— Міг би мене запитати. Нічого не «вирішено».
— Може, ти не вирішив. Це твоя гра. Думаєш, що вона тебе збереже. А з нами все трохи інакше. Маємо знати, що буде з нами.
Енціан присідає і закриває важкий залізний борт. Він усвідомлює, наскільки фальшиво це виглядає. Хто повірить, що глибоко в душі йому хочеться бути там, з ними, де всеосяжна і безсонна Сумирність по всій Зоні вмирає у муках? з претерітами, яких він любить, знаючи, що для них він назавше чужий… Над ним бряжчать ланцюги. Коли край борту підіймається до підборіддя, Енціан дивиться Андреасу у вічі. Руки напружилися, болять лікті. Це жертвоприношення. Йому хочеться запитати: хто ще списав мене з рахунку? Чи існує доля, якої мені не показують? Але звички надто глибоко вкорінені, живуть власним життям. Він важко випростовується, мовчки підіймає тягар, ставить на місце. Удвох вони фіксують запори по кутках борту.