Це чари. Безперечно — і то не конче гра уяви, бо не вперше людина проходить край вечора повз рідного брата — часом і назавше, — навіть того не відаючи.
Нині Місто настільки витяглося вгору, що у ліфтах далекого сполучення є навіть кімнати відпочинку: пухкі крісла та ослони, буфети, газетні кіоски, між зупинками встигаєш проглянути цілий номер «Лайф». Для слабкодухих, що після посадки найперше шукають Сертифікат про Техогляд, у ліфтах працюють дівчата в зелених пілотках, зелених оксамитових блузах-басках і завужених штанцях із жовтими лампасами — у жіночих зут-костюмчиках, вони добре обізнані з розмаїтим ліфтовим фольклором, а робота їхня — вас заспокоїти.
— Попервах, — пищить юна Мінді Блот із Карбон-сіті, штат Іллінойс, бездумно усміхнений профіль біля латунного муару ромбовидних плям, що пролітають, тисячами пролітають вертикально повз вас, її майже доросле обличчя, настільки ж мрійливе і практичне, як у Королеви Чаш, ніколи до тебе не обертається, завжди під певним кутом заломлюється у бурштиново-золотому серпанку, що вас розділяє… зараз ранок, тому квіткар у дальній частині ліфта, що на кілька сходинок нижче, одразу за водограєм, ще вдосвіта приніс бузок та іриси, свіжі й духмяні, — до Вертикального Рішення весь транспорт існував, фактично, на площині, так, я вже здогадуюся про ваше запитання… — від дівчини до сперечальника, ліфтового завсідника, лине усмішка, проте відповіді не знаходить… — «А як же літаки?» Про це ви хотіли запитати! — власне кажучи, він хотів запитати про Ракету, і всі те розуміють, але ця тема перебуває під якимось дивним табу, тому ввічлива Мінді, по суті, дала привід для насильства, насильства придушення — вибілені кольори ранкового вересневого неба на тлі сходу сонця і шліфувальної полотнини вранішнього бризу — у затишному кубічному середовищі, що так плавно лине крізь простір угору (бульбашка спливає у кастильському милі, все навколо залите зеленню повільної блискавки), повз рівні, на яких уже метушаться голови, вирують яскравіше за молоки та ікру в морі, повз поверхи, занурені у темряву, не обігріті, чомусь закриті, на вигляд дивно спустошені поверхи, на яких ніхто не бував, відколи скінчилася Війна ааааа-аххх! летимо повз них із завиванням, — звичайна аеродинамічна взаємодія, — пояснює терпляча Мінді, — нашого межового шару та форми отвору тієї миті, коли ми його проходимо…
— Ви маєте на увазі, що до того, як ми до нього наблизимося, — репетує ще один критикан. — він має іншу форму?
— Так, і після того, як ми його проминемо, — також, шановний, — Мінді відмахується від нього, кривить губи, демонструючи своє розуміння, стисла-губки-розслабила-всміхнулася, — позублені отвори самотньо скімлять, зникають під ліфтом, історіями, підошвами нашого взуття, завивання тягнеться униз, наче нота на губній гармоніці — але ж чому із зайнятих поверхів, що пролітають повз них, не долинає жодного звуку? де світяться вогні, теплі, як різдвяні вечірки, поверхи, що манять у тісняву скляних граней і завіс, добродушно буркоче кавоварка, ой, леле, так минає ще день, доброго здоров’я, Марі, де ж ви, дівчата, ховаєте креслення «SG-1»… як це розуміти — Польова Служба забрала… знову? У Проєктувальників що, вже і прав ніяких не лишилося? — коли якесь обладнання забирають у Поле (Der Veld), це все одно, що не бачити, куди поділася рідна дитина. Ось так. Розбите серце, мамина молитва… Поступово змовкають голоси Любекського Хорового Гуртка Гітлерюґенду (тепер хлопчики виспівують у різноманітних офіцерських клубах по всій Зоні під гастрольною назвою «Ледергозени». Одягнені належним чином і, за наявності відповідної публіки, співають спиною до слухачів, через плече обернувши до бійців лукаві личка:
з досконало узгодженими рухами задків, які просвічуються крізь шкіряні штанці, тісні настільки, що скорочення сідничних м’язів видно неозброєним оком, тож будьте певні, жоден член у залі не лишається спокійним, бачачи таку картинку, і навряд чи знайдеться погляд, перед яким би не постали материнські різки, що лупцювали голі сідниці, чудові червоні паски, суворе і чарівне жіноче обличчя, що всміхається донизу з-під вій, лишень проблиск світла у кожному оці, — коли ти ще тільки вчився повзати, саме її литки і ноги ти бачив найчастіше, — вони замінили її груди як джерело потуги, поки ти вивчав запах її шкіряних черевиків, величний запах підносився, куди лишень ти міг кинути оком, — до її колін, а може — залежно тогорічної моди — до стегон. Ти був немовлям перед шкіряними черевиками, шкіряними ступнями…).
— А хіба такого не може бути, — шепоче Танатц, — що всі ми засвоїли класичну фантазію біля материнських колін? Що десь у плюшевому альбомі мозку ховається дитя у костюмі Фонтлероя, гарненька французька служниця, що аж випрошує різки?
Людвіг соває під долонею Танатца доволі тлустою дупою. Кожен знає про межі, за які виходити не можна, але вони все одно підповзають аж до лінії зіткнення, у холодні кущі, посеред яких вони облюбували місцину для перепочинку.
— Людвігу, трішки С і М ще нікому не зашкодило.
— Це хто сказав?
— Зігмунд Фройд. Як я знаю? Чому нас навчили рефлекторно соромитися, щойно про це заходить мова? Чому Структура дозволяє будь-яку іншу сексуальну поведінку, крім цієї? Тому що підкорення і панування — ресурси, потрібні Структурі для виживання. Не можна їх витрачати на приватний секс. На будь-який секс. Вона потребує нашого упокорення, щоб залишитися при владі. Потрібне наше жадання панувати, щоб кооперувати нас у свою владну гру. Від неї ніякого задоволення, сама влада. Кажу тобі, якби у всесвітньому масштабі можна було запровадити С і М на рівні родини, Держава б відмерла.
Це садо-анархізм, і Танатц у Зоні тепер провідний його теоретик.
Нарешті Люнебурзьке пустище. Вночі відбулася зустріч із групами, що везуть баки з пальним та окислювачем. Група хвостового відсіку була на радіозв’язку весь ранок, намагаючись визначити місцезнаходження, хай тільки розпогодиться. Отже, монтаж 00001 відбувається і географічно, Діаспора навспак, сíм’я вигнання рухається доцентрово, скромно відтворюючи майбутній колапс тяжіння, втілення Месії у впалих іскрах… Пам’ятаєте історію про хлопчину, що ненавидів вареники? Ненавидів і боявся, вкривався страхітливими зеленими висипами, всеньке тіло у рельєфних мапах від самого лиш погляду на вареники. Матуся веде хлопця до психіатра. «Страх невідомого, — діагностує сіре преосвященство, — нехай побачить, як ви готуєте вареники, так йому буде легше». Вдома на кухні з мамою. «А зараз, — каже мама, я приготую смачненький сюрприз!» — «Ого, правда? — кричить хлопчина. — Прикольно, мамо!» — «Дивися, я просіюю борошно і сіль, ось така гарнюня купка». — «Мамусю, це гамбурґер? ого!» — «Гамбурґер, та ще й із цибулею. Ось, усе це я смажу тут, бачиш, на пательні». — «Боже, я вже не можу дочекатися! Як захопливо! А що тепер?» — «Роблю з борошна невеличкий вулкан і розбиваю туди яйця». — «А можна я допоможу місити? Ого!» — «Тепер я розкачую тісто, бачиш? ось так, дуже тоненько, а тепер покраю все на квадратики…» — «Круто, мамусю!» — «Тепер кладу ложку фаршу на квадратик і складаю квадратик…» — «ЙЙЙОООЙЙЙ! — репетує нажахане дитя. — Вареник!»
Як циганам даровані таємниці, як необхідно зберегти від центрифуги Історії, як інші таїни даровані кабалістам, тамплієрам і розенкрейцерам, так само Таємниця Страхітливого Формування і подібні просотуються в тихі води того чи того Етнічного Анекдоту. Є ще оповідь про Тайрона Слотропа, якого відрядили до Зони брати участь у власному формуванні — можливо, сторожкий голос параної нашіптував: у формуванні власного часу, — і в чому ж сіль цього анекдоту? а нема ні дрібки солі, все пішло не так. Слотроп зламався і розсипався. Його карти розклали кельтським хрестом, як пропонував містер А. Е. Вейт[656], розклали і прочитали, але то карти пияка і дурня, вони обіцяють лише довге животіння нездари (і не для нього самого, але також, хе, хе, і для його біографів, так-так, нема нічого ліпшого за перевернуту трійку пентаклів, що з другої спроби накриває планету, щоб послати вас до телеящика дивитися сьомий повтор «Шоу з Такесі й Ісідзо» та ще й цигарку закурити і спробувати геть про все це забути) — ніякого видимого щастя чи спокути через катаклізми. Всі карти його надій перевернуто, а найгірше, що перевернуто Повішеника, якому, загалом, годилось би висіти догори дриґом і розповідати про Слотропові потаємні страхи та сподівання…
656
Артур Едвард Вейт, британський окультист, укладач однієї з популярних колод карт Таро.