У вусі зі слухавкою дзижчать телефонні перемовини. Голоси металічні, сильно спотворені. Дзижчать, як голоси хірургів, коли засинаєш під дією етеру. Хоча лунають лишень ритуальні фрази, він їх розрізняє.
Слабкий запах іміполексу огортає з усіх боків, він добре знає цей запах, Ґоттфрід його не боїться. Так було в кімнаті, де він заснув багато-багато років тому, у солодкому паралічі дитинства… так було, коли приходили сни. А тепер час прокидатися у диханні того, що завжди справжнє. Прокидайся-но. Все добре.
ОРФЕЙ ВІДКЛАДАЄ АРФУ
ЛОС-АНДЖЕЛЕС (ПНС[666]) — Річард М. Жлубб, нічний менеджер кінотеатру «Орфей» на Мелроуз, виступив проти «безвідповідального», за його словами, «використання губної гармоніки». Або, точніше кажучи, «гарбодики», позаяк менеджер Жлубб потерпає від хронічного запалення аденоїдів, що позначається на мовленні, тож друзі і недоброзичливці називають його «Аденоїдом». Хай там як, але Жлубб стверджує, буцімто черги, зокрема, на пізні сеанси, через цей музичний інструмент охопила мало не анархія.
— Це триває з нашого Кінофестивалю Бенґта Екерута[667] / Марії Казарес[668], — скаржиться Жлубб, якому за п’ятдесят, у нього два підборіддя і вічна п’ятигодинна неголеність (наразі найгірша з усіх Годинних Неголеностей), а також звичка підкидати руки у перевернутому «знаку пацифістів», що відповідає також літері «U» в семафорній абетці, при цьому виставляючи напоказ незліченні ярди білих відкладних манжетів.
«Глянь, Річарде, — кпить мимохожий, — де у мене твої манжети», — і заголюється якнайпаскудніше, маніпулюючи крайньою плоттю у спосіб, якому не місце на цих сторінках.
Менеджер Жлубб пересмикується.
«Один із заводіяк, точно вам кажу, — звіряється він. — Від нього стільки клопоту. Від нього і від Стіва Едельмана. — Він вимовляє «Едельбіда». — Я де боюся дазивати ідеда».
Справа, про яку йдеться, наразі перебуває на стадії розгляду. Торік голлівудському бізнесмену Стіву Едельману висунули звинувачення у 11569 (Спроба Неподобства з Підривним Інструментом), нині він перебуває в Атаскадеро під безстроковим наглядом. Стверджується, що Едельман у недозволеному душевному стані робив спроби зіграти послідовність акордів (вони містяться у списку Міністерства юстиції) просто неба на вулиці у присутності численних свідків, що стояли в черзі за квитками.
«Та-а тепер вони всі так роблять. Ну, не «всі», хотів би сказати, безперечно, справжні порушники закону — це невеличка, але галаслива меншина, маю на увазі всі, як отой Едельман. Аякже, аж ніяк не всі ті добрі люди, що стоять у черзі. А-ха-ха. Ось, хочу вам дещо показати».
Він веде вас до чорного менеджерського «фольксваґена», і, щойно сівши, ви опиняєтеся на автостраді. Біля розв’язки Сан-Дієґо і Санта-Моніка Жлубб показує на тротуар: «Тут я його побачив уперше. Їхав на «фольксваґені», такому ж, як у мене, тільки уявіть собі. Очам не повірив». Але складно віддати всю увагу менеджеру Жлуббу, автострада Санта-Моніка здавна — арена для всіх автомобільних дурощів, які лишень здатні вигадати люди. Вона не така біла і добропристойна, як Сан-Дієґо, і не така підступна, як Пасадена, не настільки гетто-суїцидальна, як Портова. Ні, хай і важко визнати, Санта-Моніка — автострада для страдників, і сьогодні вони всі виїхали на автомобілях, тому стежити за захопливою історією Менеджера не надто просто. За таких обставин просто неможливо не здригатися од відрази через майже рефлекторну Сумлінність Добропорядності. Отак, теревенячи, вони насуваються на тебе зусібіч, рояться, закочують очі за бічними шибками, грають на гармоніках і навіть на казу, цілковито зневажаючи Заборони.
«Не переймайтеся. — Очі Менеджера характерно зблискують. — В окрузі Оранж на всіх них чекає затишний будиночок з охороною. Саме біля Діснейленду», — а тоді робить паузу, достоту як комік у нічному клубі, самотній у своєму колі дьогтю, у крейдяному переляку.
Звідусіль лунає сміх. Повноголосий регіт відданої публіки долинає з чотирьох кутів м’якого салону. З підсвідомою тривогою ви розумієте, що в авто встановлено якусь стереоапаратуру, заглянувши до бардачка, можна виявити цілу фонотеку записів: ОПЛЕСКИ (ЗАХВАТ), ОПЛЕСКИ (ЗБУДЖЕННЯ), РОЗЛЮЧЕНИЙ НАТОВП в асортименті 22 мови, ПРИТАКУВАННЯ, ЗАПЕРЕЧУВАННЯ, ШАНУВАЛЬНИКИ-НЕГРИ, ШАНУВАЛЬНИЦІ, СПОРТИВНА — ой, та годі вам — БОРОТЬБА З ВОГНЕМ (ЗВИЧАЙНИМ), БОРОТЬБА З ВОГНЕМ (ЯДЕРНИМ), БОРОТЬБА З ВОГНЕМ (МІСЬКИМ), ХРАМОВА АКУСТИКА…
«Нам, безперечно, доводиться користуватися під час спілкування певним шифром, — продовжує Менеджер. — Завжди так робимо. Але будь-який шифр не так уже й важко зламати. Через це опоненти звинувачують нас у зневазі до народу. Але ми граємо чесно, ми не якісь чудовиська. Ми усвідомлюємо, що їм треба дати якийсь шанс. Не можна забирати у них надії, правильно?»
«Фольксваґен» у самому середмісті Л. А., де потік машин притискається до узбіччя, пропускаючи автоколону з темних «Лінкольнів», кількох «фордів», навіть якісь «джі-ем-сі», але жодного «понтіака». До вітрових і задніх стекол туляться флуоресцентні оранжеві наліпки ПОХОРОН.
Тепер Менеджер шморгає носом:
«Він був із найліпших. Особисто я поїхати не зміг, але відрядив високопоставленого помічника. Цікаво, хто його замінить», — і натискає таємну кнопку під панеллю приладів. Цього разу замість сміху чути рідкі чоловічі «ох-хо-хо» з відтінком сигарного диму і витриманого бурбону. Нечасті, але гучні. Можна розібрати окремі фрази, як от: «Ну ти й молодчина, Дік!» і «Слухайте, слухайте».
«Іноді фантазую, як помиратиму. Думаю, вони вам платять, але то нічого. А послухайте-но отаке. Третя година ночі, автострада Санта-Моніка, тепленько. У мене всі вікна опущені. Йду 70, 75 за годину. Вітер задуває до салону, ззаду з підлоги підхоплює тонкий пластиковий пакет, звичайний кульок із хімчистки: він плине у повітрі, підкрадається, примарно-білий у світлі ртутних ламп… огортає мені голову, такий тонесенький і прозорий, що я не помічаю, аж поки вже не запізно. І пластиковий саван душить мене на смерть…»
Угорі на голлівудській автостраді, між загадково вкритою фурою і автоцистерною з рідким воднем, лискучою, наче торпеда, надибуємо справжній караван губних гармоністів.
«Добре що хоч не тамбурини, — бурчить Жлубб. — Дякувати Богові, менше, як торік».
У надвечір’ї шмигають туди-сюди обшиті сталлю вантажівки з продуктами. Їхні гофровані поверхні блищать, ніби озеро питної води після важкого переходу пустелею. Сьогодні День Збирання, тому всі сміттєвози прямують на північ до автостради Вентура, сміттєвий катарсис усіх відтінків, форм і зношеності. Повертаються до Центру, зібравши всі черепки Вмістилища…
Обох заскакує несподіване завивання сирени. Жлубб пильно дивиться у дзеркальце:
«У вас же при собі нема?»
Звук сирени гучніший за поліцейську, вона огортає бетон і смог, заповнює басейн і гори, лине далеко, і жодному смертному не дістатися її меж… не дійти вчасно…
«Чогось не думаю, що то поліцейська сирена. — Схопило живіт, рука тягнеться до радіоприймача. — Чогось не думаю…»
ОЧИЩЕННЯ
— Räumen[669], — кричить капітан Блікеро. Баки з перекисом і перманганатом заправлені. Гіроскопи запущені. Спостерігачі розбіглися по укриттях. Зібрані інструменти та спорядження стукотять у кузові вантажівки, мотор працює вхолосту. Команда завантаження акумуляторів і сержант, що вкрутив контактний детонатор, залазять і собі, відтак вантажівка повзе униз свіжими брунатними земляними коліями, за дерева. Кілька секунд Блікеро залишається на пусковому майданчику, дивиться, перевіряє, чи все як належить. Потім одвертається і розміреним кроком іде до вагона керування.
— Steuerung klar[670]? — питає він хлопця за пультом.
— Ist klar[671]. — У мерехтінні пульта Максове обличчя — жорстке, вперте і золоте.
667
Шведський актор і режисер, грав Смерть у фільмі Інгмара Берґмана «Сьома печатка» (1957).