Перехід, трансформацію одного в інше, означену в першому епіграфі до «Веселки тяжіння», символізує лабіринт, який метафорично описано безліч разів, починаючи з перших сторінок роману, де каталогізовано безлад на робочому столі лейтенанта Слотропа, умовного головного героя. Ім’я «Тайрон Слотроп» («Tyrone Slothrop»), за дотепною здогадкою Салмана Рушді, є анаграмою слів «sloth or entropy» («лінь або ентропія[701]»), надзвичайно важливих понять для Пінчона, про які він написав відповідно есей та однойменне оповідання.
У романі доволі багато сказано про родину Тайрона і його пращурів, найцікавіший серед яких — Вільям: «перший трансатлантичний Слотроп», автор трактату «Про Претеріцію», надрукованого в Англії, «однієї з перших книжок не просто заборонених, а ще й урочисто спалених у Бостоні». Він має багато спільних рис із предком письменника — Вільямом Пінчоном (1590–1673), який прибув до США в 1630 році і разом з декількома іншими «пілігримами» в колонії Массачусетської затоки (існувала в 1628–1691 рр.) заснував поселення Роксбері та Аґавам (пізніше — Спринґфілд), обидва зараз територія штату Массачусетс. Цей Пінчон також став автором першої забороненої в Америці книги, що мала назву «Достохвальна ціна нашого спокутування…» (1650). У ній він розкритикував тодішню провідну релігійну доктрину — пуританський кальвінізм і стверджував, що не покарання і страждання є ціною спокути, а послух. Прізвище Слотроп, напевно, до того ж утворено за подібністю на Вінтроп, адже першим губернатором вище зазначеної колонії був згаданий у «Веселці тяжіння» англійський богослов-пуританин Джон Вінтроп (1588–1649), знайомий Вільяма Пінчона. Тобто Тайрон Слотроп — не зовсім персонаж, а певний автобіографічно-історичний конструкт, у перипетіях долі якого письменник показує наслідки імовірно хибного вибору, зробленого колись цілою нацією. Він акцентує увагу на факті доленосного неприйняття Вільяма Слотропа, який, як і Вільям Пінчон, після заборони і знищення книги був змушений тікати до Англії: «А чи міг він бути тим відгалуженням дороги, яким Америка так і не пішла, сингулярною точкою, з якої вона скочила в інший бік?». Певною мірою описана версія подій — це намагання Пінчона показати світову історію очима претерітів, виправити наявну неповноту і несправедливість, пішовши необраним відгалуженням, яке вибрали ті, чиї імена ніколи не потрапляють в офіційні зведення. У такому ракурсі його сюжети цілковито вкладаються в шекспірівську ситуацію титанічного протистояння людини та Всесвіту: «Звихнувся час наш. Мій талане клятий, що я той вивих мушу виправляти!».
У певному сенсі «Веселка тяжіння» — новітній «роман без героя» (якщо скористатися підзаголовком «Ярмарок суєти» Вільяма Теккерея), адже Слотроп — це ідеальний «тисячоликий герой», проаналізований американським міфологом Джозефом Кемпбеллом. Вирушаючи у подорож Зоною, лейтенант Тайрон Слотроп змінює безліч личин, зазнаючи міфологічні, жіночі і навіть тваринні метаморфози: Ян Скаффлінґ, «Чорний хлопчик» («Schwarzknabe»), Kepi Грант, Танґейзер (Співучий Дурник), Ракетмен («Raketemensch»), Макс Шлепціґ, Еррол Флінн, Йона, Плехацунґа (Герой-Кабан), «привид музúки», «вампір» (бо його «статеве життя живилося жахом Ракетного Бліцу»), Фей Рей, «обскубаний і пошарпаний альбатрос[702]», Орфей. Кожна з його «масок» символізує один із романних лейтмотивів, майстерно вплетений у культурні та національні наративи (німецький, американський, англійській, гереро, російський, киргизький, арґентинський, японський тощо). Слотроп (як і Ракета) — не повноцінний персонаж, а форма, яку наповнюють різноманітні смисли: «Дехто називав його “приводом” («pretext»), інші вважали справжнім, достеменним мікрокосмом». Важливо, що про «текстуальну» суть Тайрона у «Веселці тяжіння» зазначено безпосередньо, а сам він є яскравим прикладом, що підтверджує ту теорію особистості, яку різні персонажі виголошують у прозі Пінчона: «У голові кожного з нас є представництво Людини, її корпоративний символ — білий альбатрос, кожен місцевий представник має прикриття, відоме під іменем Его, а їхня місія у цьому світі — Лихо Лайняне. Ми чудово знаємо, що відбувається, і нічого з того не робимо».
Загалом у романі переосмислено поняття героїзму, адже німці, вочевидь, не можуть бути героями (офіцери, за їхнім відомим зізнанням, «просто виконували накази»), до «героїчної поведінки» представників військ союзників у письменника теж багато питань (розвідник Вацлав Чичерін чи майор Двейн Марві), а Слотроп — типовий пінчонівський протагоніст-нездара («янкі в поросячому костюмі, що гасає туди-сюди і геть очманів»), «шлеміль і йо-йолоп» (як названо Бенні Профана, подібного літературного типа з «V.»).
Попри це, у автора немає ніяких претензій до героїв масової культури, які у художньому всесвіті роману є реалістичнішими за сюжетних персонажів, бо потрапили у твір Пінчона з розроблених і визнаних вигаданих світів. Так своєрідною паралельною фабулою «Веселки тяжіння» є історія про суперзлодія доктора Фу Манчу, який від 1913 року з’являвся у серії книг англійського письменника Сакса Ромера і низці екранізацій. Фу Манчу (відомий своїми вусами, як і Гітлер), що прагнув повернути колишню велич Китаю і боровся з фашистами й комуністами, у контексті Другої світової війни виступає певною «третьою силою», яка, споглядаючи за битвою двох, виграє через знесилення обох учасників. Крім того, він рідко брав участь у боротьбі особисто, відправляючи на завдання численних посіпак, що додатково впливає на посилення параноїдальної атмосфери, адже небезпека буквально чатує звідусіль, не обмежена однією особою. Водночас Фу Манчу символізує Схід (у кіно йому також допомагають атлетичні афроамериканці), а тому має асоціюватися з «добрим» СРСР і «злою» Японією, а його книжний супротивник англієць Нейланд Сміт[703] — із Заходом, тобто із «добрими» Союзниками і зі «злою» Німеччиною. І це чимось скидається на тогочасну етично-сумнівну дилему, яку для себе вирішував кожен уряд, вступаючи у світову війну: «Хто є добром і злом у протистоянні Гітлера і Сталіна?». Не випадково, що «повним зібранням великої маніхейської саги Сакса Ромера» володіє саме Пойнтсмен, прийоми якого порівняно з Макіавеллі.
Також у «Веселці тяжіння» є супергеройська лінія, маргінальна і пародійна, зважаючи на те, який єдиний «талант» має Тайрон Слотроп. Пінчон наголошує на тому, що під час цієї війни всі знали, як звуть головного суперзлодія, однак його перемогли не супергерої, а звичайні солдати. У романі є і втілення абсолютного зла — лейтенант, а пізніше майор Вайссманн/Домінус Блікеро[704] (друге ім’я — німецька фольклорна назва смерті), якому протистоять, умовно кажучи, «паршиві вівці» (second sheep) та «претеріти». Цікаво, що натяки на супергероїв, що живуть поруч із нами, виринають у «Веселці тяжіння» настільки потайки, що це просто неможливо адекватно передати в перекладі. Так на початку твору Пінчона зображено, як Пірата Прентіса везе у побитій зеленій машині «його ординарець, капрал Вейн» (в оригіналі: «his batman, a Corporal Wayne»). Так поруч опиняються «Бетмен» і «Вейн» (хоч і не Брюс), як трагікомічний жарт про те, які тепер герої рятують світ, або як саме герої розпорошені у світі. Подібно в тексті один раз згадано Супермена, однак його рідна планета зринає в прізвищі персонажа Альберта Криптона. Також декілька разів у тексті з’являються Пластикмен, Підводник, Самотній рейнджер і його вірний індіанець Тонто. Та й Слотроп, зрештою, теж стає бурлескним «супергероєм», спочатку загадковим Sundial (Сонцемір, Гномон), а потім комічним і непередбачуваним Ракетменом.
Космічне в романі постійно сусідить із комічним, а героїчне — з побутовим, тому недивно, що свиня, одна із найулюбленіших тварин Пінчона і символ претерітства, ще й є підказкою на те, що увесь сюжет твору можна співвіднести із мультиком «Прокол» (1936) про Поросятка Піґа, бомбу й анархіста (про нього йшлося й у «Виголошенні лоту 49»). Серйозно-сміхова структура тексту передусім проявляється й у величезній кількості напозір «дурнуватих мелодійок» (більшість яких — переробка відомих кіно- чи естрадних пісень), в яких гумористично розіграні провідні теми «Веселки тяжіння»: багатозначний «білий шум», у якому треба навчитися чути головні ідейні лінії. Пісеньки, як слушно зауважує Беррессем, функціонують подібно до саундтреку в комедіях братів Маркс, дистанціюючи глядача від «серйозного» сюжету, вибиваючи його з «міметичного простору».
701
Джон Джонстон дотепно зауважує, що в художньому світі Пінчона ентропія — це сучасна версія апокаліпсису.
Johnston J. Information Multiplicity: American Fiction in the Age of Media Saturation. — Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1998.
702
У «Поемі про Старого Мореплавця» Колріджа цього вбитого птаха вішають на шию його вбивці як покарання. У Пінчона альбатрос символізує «я» (невідв'язний тягар), від якого поступово позбувається Слотроп, «обскубуючи» його, хоча під час цього Тайронові «пальці весь час минали одну-єдину примарну пір'їнку — Америку».
703
Ідею нероз'єднаності добра і зла чудово реалізовано у фільмі «Диявольська змова доктора Фу Манчу» (1979), де Пітер Селлерс грає і Фу Манчу, і Сміта.
704
Пьоклер описує його як сучасного Мефістофеля: «Один із сірих кардиналів ракетодрому… новітній тип військового — в чомусь крамар, а в чомусь учений».
Літературознавці переконані, що цей персонаж постав як поєднання двох діячів, пов'язаних із ракетною програмою Третього Рейху: Вальтера Дорнберґера і Ганса Каммлера (цікаво, що останній 1945 року зник за загадкових обставин).