Що я з ним зробив? Капітан Блікеро знає, що зараз африканець десь посеред Німеччини, у Гарці, і що якби Піч цієї зими за ним зачинилася, вони вже сказали б auf Wiedersehen востаннє. Він сидить, у шлунку щось ворушиться, залози начинені хворістю, схилився над пультом у заляпанім маскувальною фарбою автомобілі. Сержанти моторного та кермового пультів вийшли на перекур, у пункті керування запуском він один. У брудному перископі зашкарублий туман зовні відривається клаптями від яскравої ділянки інею, що попругою оперізує здиблену примарну ракету там, де заливають бак із рідким киснем. Обступили дерева: шматка неба над головою ледь вистачає для зльоту ракети. Bodenplatte[139] — бетонна плита на сталевих рейках — розташована на ділянці, позначеній трьома деревами, і виставлена точно на 260°, на Лондон. При розмітці використовують символ, грубу мандалу, червоне коло з широким чорним хрестом, в ньому пізнається прадавній коловорот, з якого, за переказами, перші християни видерли свастику, аби приховати свій злочинний символ. В дерево, у центр хреста, вбито два цвяхи. Поруч з одним знаком розмітки, намальованим фарбою, тим, що західніше від інших, хтось на корі видряпав вістрям багнета слова IN HOC SIGNO VINCES[140]. Ніхто на батареї не зізнався, можливо, це справа рук Підпілля. Однак знищити напис ніхто не наказав. Навкруг Bodenplatte блимають блідо-жовті зрізи пеньків, свіжі тріски й тирса змішуються зі старим опалим листям. Глибокий запах із дитинства перебиває сморід палива та спирту. Заповідається на дощ або навіть на сніг. Нервово метушиться сіро-зелена обслуга. Чорні й лискучі каучукові кабелі повзуть до лісу, з’єднуючи наземне устаткування із голландською 380-вольтовою енергомережею. Erwartung[141].
З якихось причин останнім часом йому важче згадувати. Щось таке, каламутне від бруду, в оправі призм, ритуал, щоденне повторення на щойно розчищених трикутниках у лісі, здолало те, що раніше було безцільною прогулянкою пам’яті, її безневинним зібранням образів. Часу, який він проводить не тут, а з Катьє й Готфрідом, меншає, і він то коштовніший, що частіші пуски. Хоча хлопчак і служить у підрозділі Блікеро, капітан майже не бачить його на службі — спалах золота, який допомагає маркшейдерам відмірювати кілометри до передавальної станції, притлумлена яскравість його волосся на вітрі зникає у хащі… Яка дивна протилежність африканцеві — кольоровий негатив, жовтий і блакитний. Капітан у якомусь сентиментальному вибухові почуттів, у якомусь передбаченні дав своєму африканському хлопчикові ймення «Енціан», на честь гірського тирличу з нордичним забарвленням у Рільке, принесеного, немов чисте слово, в долину:
— Омугона… Поглянь на мене. Я червоний і коричневий… чорний, омугона…
— Liebchen, це інша півкуля. У Німеччині ти був би жовтим і блакитним.
Дзеркальна метафізика. Зачарований тим, що вважав елегантністю, своїми книжковими симетричностями… І все ж таки, навіщо так безцільно говорити до висхлих гір, до спеки дня, до дикої квітки, з якої він пив, так нескінченно… навіщо губити ці слова у мареві, у жовтому сонці й крижаних блакитних тінях ущелин, якщо це не пророкування, поза всім долиховісним синдромом, за жахом роздумів про наближення старості, хай би скільки мимобіжних, хай би скільки ілюзорним був шанс бодай якогось «забезпечення» — поза цим дещо здіймається, ворушиться, назавжди нижче, назавжди раніше його слів, дещо, отже, здатне розгледіти наближення жахливого часу, принаймні такого жахливого, як ця зима й та форма, якої нині набула Війна, форма, яка неминуче набуває обрисів останнього шматка головоломки: гри у Піч із жовтоволосим та блакитнооким юнаком і мовчазним двійником Катьє (хто був її протилежністю на Südwest? Яка чорна дівчина, ніколи ним небачена, вічно захована під сліпучим сонцем, у захриплому, закіптюженому гуркоті потягів ночами, у темних сузір’ях, яким ніхто, ніякий анти-Рільке не дав назви…) — але 1944-го було вже надто пізно, вже нікому не потрібно. Усі ці симетричності виявилися довоєнною розкішшю. Не лишилося про що пророкувати.
І найменше про її раптовий вихід із гри. Єдиний варіант, якого він не взяв до уваги, можливо, і справді через те, що ніколи не бачив чорної дівчини. Мабуть, чорна дівчина — геній мегарішень — скинути шахову дошку, застрелити суддю. Але після поранення, після пошкодження — що станеться з малою державою Печі? Чи можна її полагодити? Можливо, нова форма більш відповідна… лучник і його син, і постріл у яблучко… та й сама Війна, наче король-тиран… Піч іще можна врятувати, хіба ні? підлатати, наново призначити ролі, не варто квапитися назовні, де…
Готфрід зі своєї клітки бачить, як вона вислизає з пут і тікає. Білявий і стрункий, волосинки на його ногах видно лише у сонячному світлі, та й то хіба тоненькою невагомою сіткою золота, повіки вже бгаються химерними юно/старими позначками зморщок, завитками, очі рідкісної блакиті, яких у поєднанні з погодою певними днями вже занадто для мигдалевого розрізу очей, тож ллється через вінця, сочиться, витікає, освітлюючи все обличчя хлопця незайманою синявою, синявою потопельника, тією, яку невситимо збирають вапняні стіни середземноморських вуличок, якими ми спокійно накручували педалі полуднями старого життя… Він не може її спинити. Якщо капітан запитає, розповість. Готфрід уже помічав, як вона вислизала назовні, ходять чутки, що вона заодно з Підпіллям, що вона закохана в пілота «штуки[143]», якого зустріла у Схевенінґені… Але, видно, вона й капітана Блікеро кохає. Готфрід називає себе пасивним спостерігачем. Він дочікувався, поки його наздоженуть вік і повістка, з безсоромним жахом, ніби спостерігав за стрімким наближенням повороту, у який мав намір увійти контрольованим заносом, бери мене, набираючи швидкість до останньої можливої миті, — ось його єдина молитва перед сном. Та небезпека, яка, на його думку, потрібна, для нього й досі вигадана: з того, із чим він фліртує й дражниться, смерть не є реальним виходом, герой завше крокує з епіцентру вибуху, з кіптявою на обличчі, але і з усмішкою, вибух — то шум і різноманітність — і пригинається, аби не зачепило. Готфрід ще не бачив мерця, принаймні, зблизька. З дому час від часу надходить звістка, що загинув хтось із друзів, якось дивився, як віддалік в отруйну сірість вантажівок закидали довгі обвислі брезентові мішки, фари розтинали туман… та ще іноді ракети дають збій і намагаються на тебе впасти, на того, хто їх запускав, і вас із десяток втискається, тіла туляться одне до одного в окопчику, чекають, геть просмерділа потом вовна, напруження від стримуваного сміху, думаєш лишень — ось розповім у їдальні, напишу Mutti[144]… Ці ракети — ніби його домашні тваринки, ледь приручені, часто має з ними клопіт, завжди норовлять повернутися. Він любить їх, як любив би коней чи «тигрів», якби йому довелося служити деінде.
Тут він почувається доречним, насправді у своїй стихії. А без Війни на що б він сподівався? Однак брати участь у такій авантюрі… Якщо «Зіґфріда» не заспіваєш, то хоч списа візьми поноси. З якого гірського схилу, з чийого засмаглого і коханого лиця це долинуло? Все, що пригадує, це білий підйом, клапті луків, обложені хмарами… Нині ж опановує ремесло, доглядає за ракетами, а по закінченні Війни піде вчитися на інженера. Він розуміє, що Блікеро загине або зникне, а сам він таки вийде з клітки. Але це він пов’язує з кінцем Війни, а не з Піччю. Він, як усі, добре знає, що спійманих дітей завжди звільняють у мить найбільшої небезпеки. Трахання, солона довжина кволого капітанового пеніса, що тицяється в його покірний рот, часте шмагання, віддзеркалене обличчя, коли цілує капітанський чобіт, крапчастий блиск, роз’їдений солідолом з підшипників, оливою, спиртом, розлитим під час заправки, затемнює його лице до непізнаванності — все це необхідне, через це його полон особливий, а інакше він навряд чи відрізнявся б від армійського тягаря і задухи. Соромно, що все це йому дуже подобається: від слова сука, сказаного особливим тоном, у нього ерекція, яку не притлумити силою волі, — він боїться, що як і справді не засуджений чи проклятий, то принаймні вже схибнувся. Вся батарея в курсі: хоча капітанові вони й коряться, але все на обличчях, відчувається у тремтінні натягнутих сталевих рулеток, хлюпається йому на тацю в їдальні, чіпляє ліктем правий рукав на кожному шикуванні. Цими днями часто сниться дуже бліда жінка, що хоче його, вона ніколи нічого не каже, але цілковита певність у її очах… його моторошна переконаність, що вона, знаменитість, яку всі пізнають з першого погляду, вона його знає, і їй зовсім не треба з ним заговорювати, досить і кивком підманити, ночами підкидає його, тремтливого, на койці, а виснажене лице капітана лишень за кілька дюймів зім’ятого срібного шовку, слабкий погляд втуплений у його очі, щетина, об яку раптово конче необхідно потертися щокою, схлипуючи, намагаючись розповісти, якою вона була, як вона дивилася на нього…
142