Капітан бачив її, аякже. Та й хто не бачив? Його уявлення про заспокоєння — це сказати дитині:
— Вона справжня. З цим нічого не поробиш. Зрозумій, вона хоче тебе. То навіщо тобі прокидатися з криком і будити мене?
— Але ж, якщо вона повернеться…
— Здайся, Готфріде. Поступися в усьому. Подивися, куди вона тебе заведе. Згадай, як я вперше тебе чухрав. Який ти був тугий, доки не зрозумів, що я хочу кінчити всередину. Твій пуп’янок розцвів. До того разу тобі нічого було втрачати, навіть цнотливості губ…
Та хлопчик усе плаче. Йому не допоможе Катьє. Напевне, спить. Ніколи не вгадаєш. Він хоче бути їй другом, але вони майже не розмовляють. Вона холодна, таємнича, він її іноді ревнує, а іноді, коли хочеться її трахнути, але через якісь капітанові витребеньки не можна, йому здається, що страшенно її кохає. На відміну від капітана, він не бачить у ній вірної сестри, що звільнить його з клітки. Він уявляє таке визволення, але як темний зовнішній Процес, що відбудеться, хай би що вони собі там думали. Піде вона чи лишиться. Тому, коли Катьє назавжди йде з гри, він мовчить.
Блікеро її проклинає. Шпурляє розпіркою для взуття у безцінного Терборха[145]. Бомби падають західніше, у Haagsche Bosch[146]. Дме вітер, збрижує воду в декоративних ставках. Ревуть штабні автомашини, рушаючи довгою дорогою серед буків. Місячний серпик сяє в димчастих хмарах, його темна половина має колір старого м’яса. Блікеро наказує всім спуститися у сховище — підвал з джином у брунатних глиняних бутлях, із ґратчастими ящиками з цибулинами анемонів. Шльондра підставила його батарею у перехрестя британського прицілу, наліт може початися щохвилини! Усі сидять і п’ють oude genever[147], обдирають шкірку із сиру. Розповідають байки, здебільшого смішні, довоєнні. До світанку всі перепилися й поснули. Патьоки воску укривають підлогу опалим листом. «Спітфайри» не прилетіли, але ближче до полудня Schußstelle 3 передислоковують, реквізований будиночок залишають напризволяще. А її нема. Перейшла на англійські позиції, на тому виступі, де велика десантна авантюра загрузла на всю зиму, у Готфрідових чоботях і старій сукні, чорний муар, нижче колін, на розмір більша, благенька. Її останній маскарад. Відтепер вона буде Катьє. Залишилося віддати борг капітанові Прентісу. Всі інші — Піт, Вім, Барабанщик, Індіанець — її полишили. Кинули здихати. Або ж це її застереження про…
— Даруй, але ні, нам потрібна куля, — Вімове обличчя в тіні, яку не пронизати її поглядові, з гіркотою шепоче під пірсом Схевенінґена, рване тупання юрби по дошках над головою, — кожна бісова куля, геть до єдиної. Нам потрібна тиша. І ми не можемо когось відрядити, щоб він позбувся тіла. Я й так згаяв на тебе п’ять хвилин… — тож на останній зустрічі він перейматиметься технічними питаннями, які більше її не стосуються. Коли вона озирається, його вже нема, зник по-партизанському безшелесно, а їй ніяк не вдається зіставити це із тим, як він почувався торік під холодною шинеллю в ті дні, коли ще не мав таких м’язів, шрамів на плечі й стегні — пізньоцвіт, звичайна людина, яку витягли за поріг, та вона його кохала й раніше… обов’язково…
Тепер їм до Катьє байдуже — їм потрібна Schußstelle 3, усе інше вона їм уже дала. Вона постійно знаходила причини, щоб не виказати капітанову пускову позицію, і тепер велике питання, наскільки поважними були ті причини. Так, позиція часто переїжджала, але підібратися до прийняття рішень ще ближче вона не могла: її безстороннє лице служниці схилялося до їхніх шнапсів і сигар, карт на низьких столиках зі слідами кави, аркушів паперу, проштампованих фіолетовим кольором, немов синцями. Так, Вім і подібні до нього поклали свій час і життя, три єврейські родини поїхали на схід — але зачекайте, за ті місяці у Схевенінґені вона віддала цей борг із лишком, хіба ні? Вони були дітьми, невротиками, самотніми, і льотчики, і обслуга любили базікати, а вона переправила через Північне море бозна-скільки пачок Цілком Таємних копірок, номери ескадрилій, точки дозаправлення, протиштопорні методики і радіуси розвороту, радіоканали, сектори, схеми руху, так? Чого їм іще? Вона серйозно питає, наче між інформацією та життям насправді існує коефіцієнт перерахунку. Та як не дивно, він таки існує. Записаний в Управлінні, зберігається у Військовому міністерстві. Не забувай, істинний сенс Війни — купівля-продаж. Убивство й насильство саморегулюються, їх можна довірити й аматорам. Масова природа смерті у воєнний час корисна дуже по-різному. Слугує видовищем, відволікає від справжньої динаміки Війни, постачає сировину для запису в Аннали історії, щоб навчати дітей цього предмета як послідовності насильства, одна битва за іншою, так вони успішніше підготуються до дорослого життя. Найкраще — це масова смерть, стимул для звичайного народу, для людців, вхопити шмат цього Пирога, доки вони ще живі й можуть його зжерти. Справжня війна — тріумф ринків. Повсюдно виринають справжні ринки, ретельно замасковані фахівцями під «чорні». Окупаційні гроші, фунти стерлінгів, райхсмарки ходять і далі, строгі, мов класичний балет, у межах своїх стерильних мармурових палат. А тут, зовні, внизу, в народі, живуть справжні валюти. Наприклад, предметом торгу стають євреї. Геть усе стає предметом торгу, як сигарети, піхва чи батончики «Герші». Крім того, у євреїв є частка провини, майбутнього шантажу, який, безперечно, фахівцям на руку. І ось Катьє щосили горлає в безлюддя, у Північне море надій, а Пірат Прентіс, знайомий із нею по квапливих зустрічах — на міських площах із казармами та клаустрофобією, під прикриттям темних сходів із запахом сосни та живиці, стрімких, мало не прямовисних, як драбини, під гафелем на кораблику біля пропахлої нафтою набережної, згори витріщаються бурштинові котячі очиська, в старому кварталі, де за вікном дощ, а у запорошеній кімнаті запчастини допотопного кулемета «шварцльозе», розібраного до колінно-важільного механізму та мастильної помпи — вона була для нього ще одним обличчям, якому годиться бути знайомим, на межі впізнавання, тепер же, зустрівшись поза контекстом, безмежне море хмар, що рухаються похідним маршем, високі й пишні, за її спиною, він помічає небезпеку в її самотності, усвідомлює, що ніколи не чув її імені аж до зустрічі біля млина, відомого під назвою «Ангел»…
Вона йому розповідає, чому самотня — у загальних рисах — чому не може повернутися, а її обличчя десь не тут, образ на полотні, висить разом з іншими, хто вижив там, у будиночку біля Дьойндіґта, свідчення про гру з Піччю — століття минають зчервонілими хмарками, затьмарюють непомітний шар поливи між нею та Піратом, даруючи їй щит такої потрібної безтурботності, класичної несучасності…
— Але куди вам іти? — Обоє тримають руки в кишенях, замотані шалики, викинуте водою каміння вилискує чорним, як викладені вві сні письмена вздовж берега, наразі кожен їх фрагмент настільки виразний, от-от зрозумієш….
— Не знаю. А куди варто?