— А ось трішечки, крапелиночка ментолу, — місіс Квоед вкидає цукерку до рота. — Смакота.
Слотроп нарешті вибирає ту, на якій написано «Лафітт-Ротшильд», і запихає в рота.
— О-о-о. Так. Дуже смачно.
— Якщо бажаєте чогось справді особливого, скуштуйте «Доктор з Бернкастла». До речі, а це не ви приносили мені оті чудові американські цукерки, рідкий берест, кленові, з присмаком сасафрасу…
— «Рудий берест». От халепа, вчора закінчилися.
Заходить Дарлін із чайником, що парує, і трьома філіжанками на таці.
— А що то? — поспішає з’ясувати Слотроп.
— Знаєш, Тайроне, ліпше тобі не знати.
— Твоя правда, — після першого ж ковтка, шкодуючи, що Дарлін не додала більше лаймового соку чи бодай чогось такого, щоб перебити головний страхітливо гіркий смак. Певна річ, без цукру. Ці люди справді схибнуті. Він запускає руку до миски з цукерками, дістає ребристу чорну лакричну карамельку. Наче нічого страшного. Але щойно він надкушує, Дарлін якось дивно дивиться на нього, на карамельку, добра дівчина, саме вчасно, і каже:
— Ой, а я гадала, що оці, — веселеньке «оц-циі», викапана Ґілберт-і-Салліванова[163] інженю, — вже скінчилися кілька років як, — на цих словах Слотроп добирається до потічка рідкої начинки, судячи зі смаку, це апельсинова цедра з майонезом.
— Ви з’їли мій останній «Мармеладний Сюрприз»! — вигукує місіс Квоед, вправно, мов фокусниця, демонструючи яйцевидні пастельно-зелені солодощі, всіяні лавандової барви драже. — За це ви не одержите ні крихти «ревеню з вершками», а він дивовижний. — І цей делікатес опиняється в її роті.
— Так мені й треба. — Слотроп, розмірковуючи, що, власне, він мав на увазі, сьорбає трав’яний чай, намагаючись перебити смак майонезної цукерки, — а даремно, хай йому біс, його рот знову наповнюється жахливим алкалоїдним смаком, до самого піднебіння, там і вкорінюється. Дарлін, милостива, як сама Найтінґейл[164], тицяє йому тверду червону цукерку, зроблену у вигляді малини… мм, дивно, але й на смак малина, хоча гіркоти не перебиває. Він нетерпляче вгризається і, ще не стиснувши зубів, уже знає, курва, ідіот, що його знову підманули, бо на язик хлюпає гидосвітна кристалізована концентрація, хай Бог милує, чистісінької азотної кислоти. — Еге ж, добряче підкислена, — ледь вичавлює із себе слова, так його скривило, отакі самі фокуси міг устругнути Гоп Герріґен, аби змусити Танка Тінкера[165] кинути окарину, дуже огидна витівка, але огидніша вдвічі, якщо до неї вдається літня дама, яка має бути Союзником, трясця твоїй матері, він нічого не бачить, ця гидота залізла до носа і, та що ж це таке, зовсім не хоче там розчинятися, роз’їдає його зморщений язик і товченим склом хрумтить на зубах. Місіс Квоед має свій клопіт, делікатно відкушує, смакує шматочком вишнево-хінінового птіфуру. Всміхається до молоді з-за вази з цукерками. Слотроп, забувшись, знову тягнеться до філіжанки. Тут уже так легко не відбутися. Дарлін зняла з полиці кілька нових дзбанків із солодощами, і Слотроп пірнає — це наче подорож до центру ворожої планети — у гігантський льодяник, що йому наче й не по зубах, крізь шоколадну мантію до потужно-евкаліптової помадки і нарешті до ядра з дуже жорсткого виноградного гуміарабіку. Вишкрябує уламок отієї гидоти і якийсь час роздивляється. Уламок має фіолетовий колір.
— Отепер ви розумієте! — місіс Квоед махає йому плямистою сумішшю імбирного кореня, іриски й анісового насіння, — бачите, цим треба ще й милуватися. І чого американці такі нерозважливі?
— Ну, — бурмоче Слотроп, — зазвичай нічого складнішого за батончик «Герші» ми не їмо…
— О, скуштуй оце! — скрикує Дарлін, тримаючись за горло, і притискається до Слотропа всім тілом.
— Ого, це, либонь, і справді особливе, — він з острахом бере щось моторошного брунатного кольору, зменшену копію гранати Міллса[166], запобіжник, чека, усе на місці, одна з тих патріотичних цукерок, які випускали до того, як цукор став дефіцитом, а ще, зауважує Слотроп, глянувши у дзбанок, тут є .455 «Веблі[167]» з рожево-зеленого смугастого ірису, шеститонна сейсмічна бомба з якогось сріблястого блакитного желатину і лакрична базука.
— Ну ж бо, — Дарлін буквально хапає його за руку із затиснутою в ній цукеркою і намагається всунути її до рота.
— Я тільки, ну, хотів помилуватися, як радила місіс Квоед.
— Тайроне, хапати цукерки нечесно.
Під тамариндовою глазур’ю гранати Міллса таїться нудотна пепсинова нуга, набита вельми зацукрованими пікантними ягодами кубеби, та в’язка камфорно-смолиста серцевина. Невимовна гидота! Слотропова голова паморочиться від камфорних випарів, з очей котяться сльози, язик безнадійно обпечений. Кубеба? Якось він курив цю мерзоту.
— Отруїли… — вже харчить він.
— Проявіть хоч трохи твердість характеру, — каже місіс Квоед.
— Таки-так, — вставляє Дарлін крізь шар карамелі, — війна навкруг, чи ти забув? Ну, любий, роззяв ротика.
За слізьми він погано бачить, але чує, як місіс Квоед навпроти примовляє:
— Ням, ням, ням, — а Дарлін хихотить. Маса величезна та м’яка, наче зефір, але смаком, якщо він досі не схибнувся, нагадує джин.
— Що це? — кволо запитує.
— Зефір із джином, — пояснює місіс Квоед.
— Ой-й…
— То пусте, покуштуй лиш оце… — його зуби в якомусь зболеному рефлексі вгризаються у тверду й кислу аґрусову оболонку і натикаються на фонтанчик якоїсь гидоти, він підозрює, що то крохмаль, липкі шматочки, насичені гвоздичною пудрою.
— Ще чаю? — пропонує Дарлін. Слотроп вдихає гвоздичну начинку і починає нестримно бухикати.
— Не подобається мені ваш кашель, — місіс Квоед простягає йому бляшанку «Меґґезон», неймовірних англійських пастилок від кашлю. — Дарлін, а чай розкішний, аж відчуваю, як цинга буквально відступає.
«Меґґезон» — це наче тебе лупцюють по голові швейцарськими Альпами. З піднебіння проростають ментолові бурульки. Білі ведмеді у легенях тягнуться кігтями до заморожених грон альвеол. Зуби так зціпило, що не дихнути, навіть носом, навіть послабивши краватку і сховавши ніздрі у горловину тьмяно-оливкової футболки. У мозок просочуються бензойні випари. Голова пливе у крижаному німбі.
Навіть годину по тому «Меґґезон» м’ятним привидом витає у повітрі. Слотроп лежить біля Дарлін, Огидна Англійська Кондитерська Муштра позаду, він присусідився біля теплих сідниць дівчини. Єдина цукерка, якої він не скуштував, бо її приховала місіс Квоед, — це «Райське полум’я», відомі ласощі, дорогі та розмаїті на смак — комусь випаде «солона слива», іншому «штучна вишня», а ще «зацукровані фіалки», і «вустерширський соус», і «пряна патока», безліч таких назв, точних, стислих — двійко слів, не більше — скидаються на характеристики отрут і смертоносних газів у навчальних посібниках, словосполучення «кисло-солодкий баклажан», мабуть, із них найдовше. Нині «Райське полум’я» практично зникло, і 1945-го його майже не знайти, принаймні точно не у сонячних крамничках або начищених вітринах на Бонд-стрит, тим паче не в спустошеній Белґрейвії. Проте часом вони спливають там, де взагалі ласощами не торгують: лежать собі у чималих скляних дзбанках, вкритих порохом часу, серед таких самих, як вони самі, предметів, іноді одна цукерка на весь дзбанок, майже прихована посеред турмаліну в німецькому золоті, чорнодеревних різьблених напальників ще минулого сторіччя, гачків, деталей клапанів, нарізних частин якихось загадкових музичних інструментів, якоїсь електроніки з міді й камеді, усього, що ненажерлива і гризуча Війна досі не знайшла і не злизала у свою пітьму… Там, куди автівки ніколи не під’їжджають і тому не гуркочуть, а вздовж вулиць ростуть дерева. Кімнати глибшають, а лиця старішають, світло падає крізь засклену стелю то жовтіше, що ближче до кінця року…