Гумор повішеного. Триклята салонна гра. Правду кажучи, Смарагд у щось таке не вірить, себто Смарагд-фахівець і Смарагд-управлінець. Йому, мабуть, хочеться знаків, прикмет, підтвердження існуючого, з чого можна похихотіти у Herrenklub[216] — «Маємо навіть єврейське благословення!» Хай би що там надійшло сьогодні через медіума, вони все спотворять, відредагують, зроблять благословенням. Блюзнірство найвищого ґатунку.
У тихенькому закутку кімнати, повної китайської слонової кістки і шовкових портьєр, Лені знаходить диван, лягає, одну ногу звішує, намагається розслабитися. Франц уже, мабуть, повернувся з ракетного поля, кліпає під лампочкою, і тут фрау Зільбершлаґ подає йому останню записку Лені. Сьогодні ввечері послання переносять вогні Берліна… неонові, розжарені, зоряні… послання сплітається у мережу інформації, якої нікому не уникнути…
— Шлях вільний, — голос рухає губами і напруженим білим горлом Сакси. — Ви там у себе змушені йти ним поступово, крок за кроком. Але звідси видно всю форму одразу — не мені, я так далеко не зайшов — але багато впізнають у ній ясну присутність… слово «форма» тут не дуже доречне… Хочу бути з вами відвертим. Мені дедалі складніше ставити себе на ваше місце. Проблеми, якими ви можете перейматися, навіть глобального масштабу, багатьом тут видаються незначними збуреннями. Ви стали на звивистий і важкий шлях, але вважаєте його широким і прямим, автобаном, яким спокійно можете собі їхати. Не знаю, чи варто вам казати: все, що ви вважаєте справжнім, є ілюзією. Не знаю, вислухаєте ви мене, а чи знехтуєте моїми словами. Вам хочеться лишень одного — дізнатися про ваш шлях, про ваш автобан.
Гаразд. Мовеїн: ось що у схемі. Винайдення мовеїну, прихід на ваш рівень рожево-бузкового кольору. Ви слухаєте, директоре?
— Слухаю, герр Ратенау, — відповідає Смарагд з «IG Farben».
— Тирський пурпур, алізарин та індиго, інші барвники на основі кам’яновугільного дьогтю винайдені, але важливий — рожево-бузковий. Вільям Перкін відкрив його в Англії, але він навчався у Гофманна, який навчався у Лібіха. Має місце наступність. Якщо тут можна розгледіти карму, то лишень у дуже обмеженому сенсі… ще один англієць Герберт Каністер, а також покоління хіміків, що у нього навчалися… Потім відкриття онейрину. Запитайте у свого Вімпе. Він фахівець з бензилізохінолінів. Придивіться до клінічної дії медикаменту. Я не знаю. Але здається, вам варто поглянути у той бік. Він сходиться з лінією мовеїну-Перкіна-Каністера. Все, що я маю, то лишень молекулу, начерк… Метонейрин у вигляді сульфату. Не в Німеччині, але у Сполучених Штатах. Є прив’язка до Сполучених Штатів. Прив’язка до Росії. Як ви гадаєте, чому ми з фон Мальцаном довели до логічного завершення Рапалльский договір? Треба було рухатися на Схід. Вімпе може вам розповісти. Вімпе, V-Mann[217], завжди був присутній. Як на вашу думку, чому ми так хотіли, аби Крупп продавав їм сільгосптехніку? І це було частиною процесу. Тоді я не розумів цього так чітко, як тепер. Але я знав, що маю робити…
Візьміть до уваги вугілля або сталь. Є місце, де вони зустрічаються. Між вугіллям і сталлю межа — кам’яновугільний дьоготь. Уявіть вугілля у землі, мертво-чорне, ніякого світла, сама сутність смерті. Смерті стародавньої, доісторичної, біологічні види, яких ми більше ніколи не побачимо. Старіє, чорніє, залягає глибше і глибше, шарами вічної ночі. А над землею котиться сталь — вогненна, яскрава. Однак для створення сталі з первинного вугілля необхідно видалити кам’яновугільні дьогті — темні, важкі. Екскременти землі, очищені заради яскріння шляхетної сталі. Дистильовані…
Ми вважали, що це промисловий процес. Навіть більше. Ми дистилювали кам’яне вугілля. У претерітному лайні нас чекала тисяча різних молекул. Знак одкровення. Розгортання. Ось одне зі значень мовеїну, першого нового кольору на Землі, що вихопився на світло Землі з могили, залеглої на милі, в глибинних ерах. Також є інше значення… наступність… наразі так далеко заглянути не можу…
Але все це — уособлення життя. Справжній рух не від смерті і не до відродження. Але рух від смерті до смерті видозміненої. У ліпшому випадку вам вдасться полімеризувати кілька мертвих молекул. Але полімеризація — не воскресіння. Я про ваш «IG», директоре.
— Про наш «IG», я так розумію, — відповідає Смарагд з більшим холодом і церемонністю, ніж звичайно.
— Розберетеся. Якщо волієте називати це контактом, називайте. Я тут стільки, скільки вам знадобиться. Вам не обов’язково мене слухати. Думаєте, ліпше б послухати про те, що називаєте «життям»: зростаючий, органічний Картель. Лишень ще одна ілюзія. Дуже розумний робот. Що динамічнішим він вам здається, то глибшим і мертвотнішим насправді стає. Подивіться на димарі, як вони розмножуються, розсіваючи відходи первинних відходів над дедалі ширшими просторами міста. За структурою вони найміцніші у стисненні. Димар здатен пережити будь-який вибух — навіть ударну хвилю якоїсь нової космічної бомби… — на цих словах за столом лунає тихе перешіптування, — як усі ви добре знаєте. Отже, наполегливість структур, схильних до смерті. Смерть переходить в іншу смерть. Удосконалює своє панування, як те вугілля під землею, ущільнюється, вкривається новими стратами — епоха над епохою, місто над зруйнованим містом. Це знак Смерті-імітатора…
І знаки ці реальні. Вони також — симптоми процесу. Процес іде слідом за тією ж формою, тією ж структурою. Аби її збагнути, ви йтимете слідом за знаками. Всі розмови про причину й наслідок — мирська історія, а мирська історія — історія, що відвертає увагу. Для вас корисно, панове, але не для нас, які тут. Якщо прагнете істини — розумію, це лишень припущення, — погляньте на технічний бік цих питань. Навіть зазирніть в осердя певних молекул — саме вони, зрештою, задають температури, тиски, потужності потоку, вартості, прибутки, обриси башт…
Необхідно поставити два запитання. Перше: яка справжня природа синтезу? А тоді: яка справжня природа контролю?
Ви вважаєте, що знаєте відповіді на ці запитання, тримаєтеся своїх переконань. Але рано чи пізно їх доведеться зректися…
Мовчанка затягується. Дехто за столом совається, але комплекти мізинців залишаються у контакті.
— Герр Ратенау? А скажіть іще таке. — Це Гайнц Ріпенштосс, нестримний нацистський дотепник і ледащо. Учасники сеансу починають хихотіти, і Петер Сакса вже повертається до тями. — А що, Бог насправді єврей?
Пумм, Істерлінґ, Дромон, Ламплайтер, Спектро — це зорі на докторовій різдвяній ялинці. Виблискують цієї священної ночі. Кожен — холодна ознака глухого кута, сонця, що не хоче вставати і втікає на південь, завжди на південь, а нам залишає саму тільки північ. Однак Кевін Спектро — найяскравіша, найдальша зоря. Найтсбридж кишить юрбами, по радіо лунають різдвяні пісні, у підземці — збіговиська, а Пойнтсмен — сам-самісінький. Але він отримав свій подаруночок, тра-ля-ля, цього року йому не доводиться задовольнятися якоюсь собачкою з бляшанки від «Спаму», отак, хлопці, він має неймовірне дитя людське, змужніле, і несе десь у Слотроповій корі головного мозку трішки дитинства самої Психології, аякже, чиста історія, млява, у капсулі, не зачеплена джазом, депресією, війною — виживання, якщо хочете, часточка самого доктора Джемфа, тепер покійного, поза смертю, поза міркуванням отієї… отієї… ну, центральної ділянки…
І нема йому в кого запитати, нема кому сказати. Моє серце, відчуває він, моє серце сповнене такої мужності, такої надії… Новини з Рив’єри чудові. Для різноманітності тут досліди пішли гладко. Через якісь незрозумілі накладки із загальних асигнувань чи якогось амортизаційного фонду бригадир Пудинг навіть збільшив фінансування ГАД. Відчуває Пойнтсменову владу? Перестраховується?
Іноді впродовж дня зачудований Пойнтсмен виявляє у себе ерекцію. Заходиться жартувати, сипати англійськими павловськими жартиками, і майже всі з них випливають з однієї нещасливої випадковості: латинське «cortex» перекладається англійською і як «кора», і як «гавкіт», а вже всім, мабуть, відомий гумористичний зв’язок між собаками і деревами (оті жартики доволі таки примітивні, тому майже весь ПОТІК має досить клепок у голові, щоб їх уникати, але ті жартики — просто блискучі порівняно з дотепами, що взагалі поза головною тенденцією, на кшталт незвичайного «А що кокні скажуть ковбою із Сан-Антоніо?»). Десь посеред щорічної різдвяної вечірки Моді Чілкс веде Пойнтсмена до комірчини, повної беладонни, марлі, пузатих колб, де смердить медичною ґумою, і борзенько опускається на червоні коліна, розщіпає Пойнтсмену штани, а він, розгублений, хай Бог милує, погладжує їй волосся, незграбно витрясає мало не всю її гриву з-під стрічки винного кольору — і що ж це ми тут маємо, справжню, гладеньку і пурпурову, гарячу, обтягнуту скрипучими панчохами рабиню із сексі-ніжками, отак, просто посеред зимово-блідих лікарняних коридорів, і далекий грамофон грає румбу, баси, вудблоки, чути втомлені дуті нашарування тропічних струнних каденцій, коли всі танцюють на голій, без килимів, підлозі, і стара палладіанська шкаралупка, молюск із тисячею кімнат, піддається, резонує, зсуває натиски на стінах і з’єднаннях… хоробра Мод, це неймовірно, бере рожевий прутень павловця, скільки залізе, підборіддя над ключицею вертикально, ніби шпагу ковтає, щораз відпускає і видає такий дуже жіночий звук, ніби душиться, квітково розпускаються випари дорогого шотландського віскі, а її руки хапають обвислу шерсть заду його штанів, мнуть, розправляють — все відбувається дуже швидко, тож Пойнтсмен лишень похитується, кліпає очима, знаєте, дещо п’яно, розмірковує, чи не сниться йому це все, а може, він знайшов ідеальний коктейль, лишень би не забути, амфітаміну сульфат 5 мг 1 р. / 6 г., учора перед сном 0,2 г амобарбіталу натрію, вранці набір вітамінних капсул перед сніданком, унція алкоголю, скажімо, за годину, протягом останніх… і скільки це буде кубиків і ого Господи я кінчаю. Таки кінчаю, ні? Так… ну що ж… а Мод, люба Моді, ковтає, жодної краплі не зронить… злегка всміхається, нарешті позбувається корка, повертає обм’яклого яструба у вистигле холостяцьке гніздечко, але ще якийсь час стоїть навколішки у комірчині цієї обвіяної протягом, осяяної білим світлом миті, щось таке ніби з Ернесто Лекуони[218], мабуть, «Сібоней», тепер лине до них коридорами, довгими, як морські дороги до зелених відмілин, вкритих слизом камінних портів і пальмових вечорів Куби… вікторіанська поза, її щока тулиться до його ноги, його рука з набряклими венами — до її обличчя. І ніхто їх так і не побачить, ні тоді, ні ще коли-небудь, а протягом наступної зими її погляд час від часу візьме та й перестрінеться із його, і вона зашаріється, почервоніє, як тоді її коліна, може, раз чи двічі зайде до його кімнати при лабораторії, але такого з ними вже більше не станеться, оцих несподіваних тропіків у затамованому віддиху війни й англійського грудня, цієї миті досконалого миру…