Наразі сонце не надто високо, намагається схопити птаха за кінчики крил і перетворити пір’я на яскраві кучерики крижаної стружки. Слотроп клацає зубами до зграї птахів у високості, а сам ловить дрижаки на мініатюрному балкончику, бо електричне тепло з глибини кімнати ледве сягає литок. Його влаштували на горішньому поверсі з вікнами до моря, самого на весь номер, Алюра ж Макер-Маффіка та його приятеля Тедді Блоута поселили разом на тому ж поверсі, але трохи далі. Слотроп втягує руки у рубчасті манжети светра і схрещує на грудях, дивиться на дивовижний чужоземний ранок, на привиди свого подиху в ньому, відчуває перше сонячне тепло, хоче першої сигарети — і хворобливо чекає на раптовий шум, з якого почнеться день, на першу ракету, повсякчас усвідомлюючи, що він далеко у кільватері великої війни на північ звідси, і тут можна почути хіба що вибухи відкоркованого шампанського, вихлоп лискучих «іспано-сюїз», іноді грайливий, хочеться вірити, ляпас… Нема Лондона? Нема Бліцу? Чи зуміє він до цього звикнути? Аякже, саме коли настане час повертатися.
— Тільки гляньте, він прокинувся. — Блоут, в однострої, боком заходить у номер, покусуючи тліючу люльку, за ним Алюр у піджачній парі в тоненьку смужку. — Схопився удосвіта, рекогносцирує пляж з метою виявлення самотньої мамзелі…
— Якось не спиться, — Слотроп позіхає у бік кімнати, а позад нього, як ті повітряні змії, ширяють птахи.
— Та й нам теж, — це Алюр. — Щоб звикнути до такого, потрібні роки.
— Боже, — Блоут сьогодні вранці ніяк не позбудеться вдаваного захвату, театрально вказує на велетенське ліжко, гепається на нього, а тоді енергійно підстрибує. — Вони, видно, про тебе вже попередили, Слотропе! Тобі добре! А нас запхали в нікому не потрібну комору.
— Ти що йому нагородив? — Слотроп роззирається, шукає сигарети. — Що я, Ван Джонсон[227] чи щось таке?
— Та щось таке, а от стосовно… — Алюр зі свого балкона кидає йому зелену пачку «Крейвенс», — дівчат, розумієш…
— Англійці досить стримані, — пояснює Блоут, для переконливості підстрибуючи на ліжку.
— Схиблені психи, — бурмоче Слотроп, прямуючи до вбиральні, — мене запопала банда 8-го параграфа… — Стоїть вдоволений, мочиться без рук, прикурює, але не дуже розуміє Блоута — наче ж вони з Алюром давні друзі. Шпурляє сірник до унітаза, коротке шипіння — і зі Слотропом він говорить якось наче поблажливо. Може, нервує…
— То ви гадаєте, що я вас пускатиму на ніч? — кричить, перегукуючи плюскіт спущеної води. — А я вже було подумав, щойно ви потрапите за Канал, як тільки ваша нога ступить у Франції, одразу перетворитеся на Валентино[228].
— Чув я, що до війни саме так і робили, — Алюр тужливо тупцяє у дверях, — але ми з Блоутом належимо до Нового Покоління, ми мусимо покладатися на досвід янкі…
Після цього Блоут схоплюється з ліжка і намагається просвітити Слотропа пісенькою:
— Аякже, ви звернулися саме до кого треба, — упевнено киває головою Слотроп. — Але не сподівайтеся, що я за вас ще й запихатиму.
— Тільки початковий етап, захід на посадку, — відказує Блоут.
— Моі[229], — тим часом Алюр кричить з балкона кудись униз, — moi Алюр, розумієте. Алюр.
— Allure, — відповідає нерозбірливо дівочий хор знизу.
— J’ai deux amis, aussi[230], так сталося. Par un bizarre збіг, чи як там, oui?
Слотроп, який саме голиться, виходить з пінистим борсучим помазком у кулаку подивитися, що відбувається, і наштовхується на Блоута, який намагається понад лівим погоном свого співвітчизника роздивитися гарненькі личка трьох дівчат, підняті догори в ореолах величезних солом’яних капелюшків, усмішки сліпучі, очі загадкові, як море позаду них.
— Чуєте, où, — допитується Блоут, — où, розумієте, déjeuner[231]?
— Радий, що зміг допомогти, — буркоче Слотроп, намилюючи Алюрові спину між лопатками.
— То ходімо з нами, — вигукують дівчата під шум хвиль, дві з них тримають величезний плетений з лози кошик, з нього виглядають лискучі зелені пляшки із вином та окрайці хліба під білим полотном, що тріпоче краями по горіховій поливці та світліших розламах, — ходімо — sur la plage[232].
— Я тільки, — каже Блоут уже в дверях, — складу їм компанію, поки ви…
— Sur la plage, — Алюр замріявся, кліпає на сонце, усміхається донизу здійсненню своїх ранкових мрій. — Ого, це просто художнє полотно. Якогось імпресіоніста. Представника фовізму[233]. Усе залите світлом…
Слотроп заходиться стирати з рук гамамелісовий крем. Запах у кімнаті нагадує про беркширські суботи — пляшечки сливових і бурштинових тоніків, під вентилятором гойдається всіяна мухами липучка, терзання тупими ножицями… Борсається у светрі, запалена сигарета в роті, з горловини, як з вулкана, йде дим.
— Агов, а можна стрельнути в тебе…
— Ти вже маєш пачку, — кричить Алюр. — Хай Бог милує, а це що таке?
— Що — це? — На Слотроповому обличчі нічого, крім невинності, він поправляє і починає застібати предмет здивування.
— Ти жартуєш, звісно. Дівчата чекають. Слотропе, знайди щось пристойне, будь людиною…
— Я готовий. — Проходячи повз дзеркало, Слотроп зачісує волосся у звичайний франтуватий помпадур Бінґа Кросбі.
— І не думай, що ми вийдемо на люди з…
— A-а, це мій брат Гоґан прислав, — повідомляє Слотроп, — на день народження аж із Тихого океану. Бачиш ззаду? під хлопцями на катамарані, ліворуч від гібіскуса, написано «НА ПАМ’ЯТЬ про Гонолулу»? Це оригіналка, Макер-Маффіку, не якась там дешева підробка.
— Боженьку, — стогне Алюр, жалюгідно плентаючись за ним, затуляючи очі від сорочки, що тьмяно світиться в коридорному присмерку. — Хоч заправ у штани і накинь що-небудь зверху. Ось, можу тобі тужурку позичити…
Неабияка жертва: річ із закладу на Севіл-роу, де примірювальні прикрашені ликами поважних овець: деякі велично позують на стрімчаках, інші меланхолійні та сумирні на великих планах — саме з них настригли незвичайної, посрібленої туманом вовни.
— Зіткана, мабуть, з колючого дроту, — вважає Слотроп, — і яка дівчина схоче до такого наблизитися?
— Ага, а якій нормальній жінці захочеться підійти ближче ніж на десять миль до цієї, цієї ось жлобської сорочки?
— Зачекай-но! — Слотроп звідкись видобуває химерний жовто-зелено-помаранчевий носовичок і, попри Алюрове квиління, запихає у кишеньку його піджака, щоб видно було три кутики. — Отак! — аж сяє, — ось про що можна сказати реально круто!
Виходять на осоння. Починають скиглити чайки, одіж на Слотропі спалахує блиском власного життя. Алюр міцно заплющує очі. Коли ж розплющує, дівчата вже поприлипали до Слотропа, погладжують сорочку, покусують кінчики комірця, туркотять французькою.
— Аякже. — Алюр підіймає кошик. — Ще б пак.
Дівчата — танцівниці. Управитель казино «Герман Ґерінґ», такий собі Сезар Флеботомо, привіз цілий кордебалет, щойно прийшли визволителі, хоча наразі так і не знайшов часу змінити окупаційну назву закладу. Схоже, тут цим не надто переймаються, приємна мозаїка з крихітних досконалої форми морських мушель, їх тисячами втиснули у тиньк — фіалкові, рожеві, коричневі, й вони замінили величезну секцію даху (стара черепиця досі купою лежить біля Казино) — два роки тому в рамках рекреаційної терапії ескадрилья «месершмітів» на вакаціях сотворила напис готичними літерами, досить великими, щоб побачити з повітря, як і було задумано. Наразі сонце занизько, щоб освітити слова, їх ледь видно на тлі, тож виглядають вони сумно і не видають жодного зв’язку із чоловіками з болем у руках, почорнілими на сонці від крові й інфекцій мозолями, зовсім втратили своє значення, а товариство вже прямує повз готельні простирадла та напірники, розіпнуті на схилі пляжу для просушування, складки заповнює блакить — вона розтане, щойно сонце підіб’ється вище, шість пар ніг топчуть сміття, яке тут ніхто ніколи не прибирав, майже вибілену сонцем стару гральну фішку, прозорі кістки чайок, жовто-брунатну вермахтівську майку, подерту і заляпану солідолом.
233
Стиль групи французьких художників, які зосереджувалася на мальовничості та насиченості кольорів, нехтуючи реалістичністю. Найвідоміші його представники — Анрі Матісс та Андре Дерен.