— «Балада про Алюра Макер-Маффіка». — Лунають схвальні вигуки, зніяковілий Алюр намагається не всміхатись. Цю пісню знають всі: хтось із шотландців кидається через усю залу до рояля. Сезар Флеботомо, закручуючи лискучого вуса у вигострену шаблю, квапиться до пальми у діжці, щоб додати трохи світла, а тоді знову висовує голову, моргає і сичить, підкликаючи метрдотеля. Булькає вино, прочищаються горлянки і чи не половина товариства заводить
Враження таке, наче лунає добра сотня голосів, хоча, найімовірніше, співає лишень пара валлійців, тенор з півдня і бас із півночі, тож усі розмови — sub rosa[238] або ні — цілком успішно глушить спів. Саме цього і треба Слотропу. Він нахиляється до Катьє.
— Зустрінемось у мене в номері, — шепоче вона, — 306, після опівночі.
— Зрозумів. — Слотроп одразу випростовується — саме вчасно, щоб приєднатися до хору:
Так, напивався Алюр у різних місцях… і т. д. і т. п.
По вечері Слотроп дає Алюрові таємний знак. Їхні танцівниці дружно виходять до мармурових кімнат, де вбиральні оснащено мережею латунних переговорних трубок — справжня акустична система, яка значно спрощує спілкування між кабінками. Слотроп з Алюром прямують до найближчого бару.
— Чуєш, — каже Слотроп у свій хайбол, слова підстрибують над кубиками льоду, тож лунають з належним холодком, — у мене або невеликий психоз, або тут відбувається щось дуже дивне. Що скажеш?
Алюр, що вдає дуже розслабленого, перестає мугикати «На морі зробиш значно більше, ніж у місті» і запитує:
— Ти справді так думаєш?
— Ну послухай, а восьминіг?
— Здибати морського диявола на середземноморському узбережжі не така вже й дивина. Ні, ну, може, не такого великого — тебе бентежить його розмір? Хіба американцям не подобається…
— Алюре, все це геть не випадково. Хіба ти не чув Блоута? «Не вбивай його!» І він при собі мав краба, м-може, навіть у торбі, напоготові, аби одвести тварюку подалі. І куди він подівся цього вечора?
— Думаю, він на пляжі. Там море випивки.
— Він що, сильно п’є?
— Ні.
— Слухай, ти його друг…
Алюр стогне.
— Господи, ну звідки мені знати, Слотропе? Я твій друг також, але завжди існує бодай дещиця слотропівської параної, і на це треба зважати…
— До сраки таку параною. Тут щось не так, і ти знаєш, що саме!
Алюр хрумкає лід, націляється паличкою для розмішування коктейлю, шматує маленьку серветку на завірюшні клапті, звична справа для бару, він тут бувалий. Але нарешті тихенько так каже:
— Ну, він отримує зашифровані повідомлення.
— Ха!
— Сьогодні помітив у нього одне. Краєм ока, не хотів придивлятися. Він працює з Командуванням експедиційних сил, думаю, в цьому вся річ.
— Ні, не в цьому. А як щодо… — і Слотроп розповідає про своє опівнічне побачення з Катьє. Обидва на якусь мить наче повертаються до бюро, в АХТУНҐ, падають ракети, чай у картонних склянках — а потім усе знову на своїх місцях…
— Підеш?
— А що, не варто? Гадаєш, вона небезпечна?
— Гадаю, вона чудова. Якби не Франсуаза, не кажучи вже про Івонну, то я перший стояв би під її дверима.
— Але що?
Але годинник над баром клацає один раз, потім ще раз, відміряючи хвилини, що спливають у минуле.
— Або те, що ти маєш, заразне, — починає Алюр, — або за мною вони також наглядають.
Дивляться один на одного. Слотроп нагадує собі, що, за винятком Алюра, він тут сам-самісінький.
— То розповідай.
— Якщо вдасться. Він дуже змінився — але я не можу нічого довести. Це відтоді як… ну, не знаю. З осені. Більше не говорить про політику. Боже, про що ми колись тільки не… Навіть не каже, що збирається робити після дембеля, а раніше лиш про те й розводився. Вже було подумав, що це Бліц його зіпсував… але після вчорашнього мені здається, тут щось іще манячить. Усе це дуже сумно.
— А що сталося?
— Та… Наче й не погроза. Ну, не серйозна. Я взяв і бовкнув, просто так, жартома, що запав на твою Катьє. А Блоут спохмурнів і каже: «На твоєму місці я б тримався від неї якнайдалі». Намагався зам’яти все смішком, ніби теж до неї підкочується, але тут інше. Ме-ені він більше не довіряє. Таке відчуття, ніби я чимсь йому корисний, тільки не знаю чим саме. От він мене і терпить — доки з мене є користь. Давні університетські зв’язки. Не знаю, чи ти коли-небудь відчував таке у Гарварді… але в Оксфорді час від часу у мене з'являлося відчуття якоїсь такої специфічної структури, в якій ніхто не зізнавався… вона простяглася далеко за Терл-стрит, повз Корнмаркет, якісь домовленості, постачання, виставлені рахунки… до пуття навіть не знаєш, ким, коли і як вони спробують їх стягнути… але мені подумалося, що все це лишень гаяння часу на краях того, заради чого я там насправді був, розумієш…
— Ще б пак. В Америці це перше, що тобі кажуть. Гарвард для іншого, «освіта» — це так, для годиться.
— От бачиш, які ми тут невинні.
— Хтось, може, і невинний. Шкода Блоута.
— Усе ж таки сподіваюся, що там інше.
— Можливо. Але що тепер робити?
— Скажу так — не відмовляйся від побачення, але будь обережний, тримай мене в курсі. Може, завтра розповім тобі про кілька своїх пригод, задля різноманітності. А якщо знадобиться допомога, — зблискують зуби, обличчя ледь зашарілося, — то я допоможу.
— Дякую, Алюре. — Господи, ось якого маю британського союзника. Знадвору позирають Івонна і Франсуаза, підкликають до себе кивком голови. Himmler-Spielsaal[239], chemin-de-fer[240] до опівночі. Слотроп відігрується, Алюр програє, а дівчата виграють. Блоута не видно, хоча десятки офіцерів вештаються безугавно туди й сюди, брунатні й далекі, як на ротогравюрі. Не видно і його дівчини, Ґіслен. Слотроп запитує. Івонна стенає плечима:
— Видно, десь шпацірує з твоїм другом. Хто його знає? — Довге волосся і засмаглі руки, усмішка на обличчі шестирічної дівчинки…
Якщо з’ясується, що вона насправді щось знає, то чи не загрожує їй небезпека?
О 23:59 Слотроп обертається до Алюра, киває головою на дівчат, намагається хтиво пирхнути і швидко та міцно штурхає приятеля у плече. Якось ще у молодшій школі, перш ніж випустити Слотропа на футбольне поле, тренер штурхонув його так само, надавши впевненості щонайменше секунд на п’ятдесят, аж поки його не посадили на сраку настирливі хлопці з Чоута, кожен з інстинктом і масою носорога-вбивці.
— Щасти, — каже Алюр, анітрохи не жартуючи, а рука тягнеться до солоденького шифонового задка Івонни. Хвилини сумніву, так-так… Слотроп підіймається сходами, застеленими червоним килимом (Ласкаво Просимо Містере Слотроп Сподіваємося Вам У Нас Сподобається), малахітові німфи та сатири застигли в погоні одне за одним, вічнозелені, на занімілих сходових майданчиках, пнуться вгору до єдиного широко розплющеного ока лампочки на самій верхівці…