— А це що таке? — знову йде перевіряти номер на дверях, уже для годиться. Він знає. Найбільше його турбує Гоґанова сорочка.
— Та спершу вдягни щось пристойніше, — голос Блоута сповнюється відразою шкільного директора. Ввалюються двоє молодших офіцерів, ледве пруть свої валізи. Гальмують, витріщаються на Слотропа.
— Друзяко, ти не на тому театрі воєнних дій, — вигукує один із них.
— Май повагу, — регоче другий, — це ж Лоуренс Аравійський!
— Курва, — каже Слотроп. Не годен навіть руку звести, не то що замахнутися. Йдуть до Блоутового номера, добирають однострій.
— Чуєш, — спадає Слотропові на думку, — а де цей Макер-Маффік із самого рання вештається?
— Знати не знаю, серйозно. Кудись подався зі своєю дівулею. Чи дівулями. А ти де був?
Але Слотроп озирається, намагається знайти у номері, де з Блоутом живе Алюр, якісь сліди свого друга, його запізніло наздоганяє переляк, по шиї й обличчю збігають струминки поту. Колючу тужурку, костюм у тоненьку смужку, та бодай щось…
Нічогісінько.
— А що, Алюр звідси виїхав?
— Він, мабуть, перебрався до Франсуази чи Як-там-її. А міг і до Лондона повернутися, я не веду на нього досьє і не працюю в бюро з розшуку.
— Ти його друг… — Блоут нахабно стенає плечима і вперше з часу їхнього знайомства дивиться Слотропові просто у вічі. — Чи ні? Хто ж ти такий?
Відповідь у Блоутовому погляді, тьмяна кімната раціоналізується, в ній нема нічого, що свідчило б про відпустку, лишень однострій із Севіл-роу, срібні гребінці та бритва під прямим кутом, блискуча шпичка на восьмикутній підставці, на яку наколото з пів дюйма папірців пастельних кольорів, усі охайно підрівняні… такий собі осередок Вайтголлу на Рив’єрі.
Слотроп дивиться в інший бік.
— Піду пошукаю, може, десь зустріну, — бурмоче він, задкуючи до дверей, мундир обвисає на сідницях і тисне в талії. Наразі нічого не вдієш, друзяко, якийсь час так мусить бути…
Починає з бару, де вони розмовляли минулого вечора. Порожньо, тільки якийсь полковник з великими підкрученими вусами бундючно сидить у кашкеті перед чимсь великим, пінистим, непрозорим і прикрашеним білою хризантемою.
— Вас що, у Сендгерсті[243] не навчили вітатися? — гарикає офіцер. Слотроп якусь мить вагається і салютує. — У вашій бісовій НВЧПО[244], видно, самі нацисти. — А тут ще й жодного бармена. Згадати б, що… — Ну?
— Знаєте, я, е-е-е, американець, просто ненадовго позичив мундир і шукаю, ну, одного летяху, тобто лейтенанта Макера-Маффіка…
— Ти хто такий? — реве полковник і зубами зриває пелюстки з хризантеми. — Це що за нацистські витребеньки, га?
— Ну, я вам дуже вдячний, — Слотроп відступає із зали і знову салютує.
— Неймовірно! — відлуння женеться за ним коридорами дорогою до «Гіммлер-Шпільзали». — Нацик!
Спорожнілі у полудневому затишші лункі обшири червоного дерева, зеленого сукна, петель темно-бордового оксамиту. Лопатки круп’є із довгими держаками віялами розкидані на столах, срібні дзвіночки із чорнодеревними ручками догори на темній червонястій обшивці. Навколо столів на гравців чекають рівненько вишикувані крісла у стилі ампір. Деякі вищі за інші. Ніяких інших видимих і зрозумілих натяків на гру випадку. Тепер тут інше підприємство, значно реальніше і менш милосердне, приховане від таких, як Слотроп. Хто сидить у вищих кріслах? Чи мають Вони імена? Що лежить на гладкому сукні перед Ними?
Згори просочується мідяно-жовте світло. Величезна зала вся розмальована: фігуристі боги та богині, пастельні лебеді та дівчатка-пастушки, імлиста зелень, розмаяна одіж… Звідусіль стікають чудернацькі завитки позолочених фестонів — з ліпних прикрас, канделябрів, колон, віконних рам… у променях світла виблискує місцями пошкоджений паркет… Зі стелі на довгих ланцюгах звисають гаки, до столів не вистачає кілька футів. І що ж висіло на тих гаках?
Протягом хвилини Слотроп в англійському мундирі стоїть на самоті з атрибутами порядку, чию присутність серед звичайного сміття пробудження він лише щойно почав підозрювати.
Ось тут між брунатними і світлими вершковими тінями могла б помалу вже й намалюватися якась золотава, нечітко окреслена розкаряка або людська постать. Слотропа так легко не відпустять. Хоч як це прикро, але вже невдовзі до нього доходить, що все в цьому залі використовується з іншою метою, щось означає для Них і ніколи — для нас. Ніколи. Два способи буття, на вигляд однакові… але, але…
Чому саме тут? Чому веселкові краї того, що вже майже на ньому, найсильніше повинні тріпотіти саме у цій неймовірно закодованій залі? чому зайти сюди — це майже все одно, що зайти у самісіньке Заборонене, там такі самі довгі зали, палати старого паралічу і злочинної перегонки, конденсатів і осадів забутого гниття, які страшно навіть понюхати, а кімнати набиті сіроперими статуями з розпростертими крилами, нечіткі запорошені обличчя — кімнати сповнені пилюки, якої стане, щоб оповити мешканців і за рогом, і навіть далі, вона осяде на їхні строгі чорні вилоги, висвітлить до цукрово-білого їхні обличчя, сорочки на грудях, самоцвіти і сукні, руки, які миготять так швидко, що й не знаєш… у яку гру Вони грають? Що то за паси, настільки розмиті, настільки старі й вивірені?
— Та хер вам, — шепоче Слотроп. Це єдине заклинання, яке він знає, воно дуже помічне і геть на всі випадки життя. Його шепіт глушать тисячі крихітних рококових граней. Можливо, якось під вечір він прошмигне сюди — не сьогодні, колись, із відерцем і пензликом, а потім у бульці біля рота котроїсь рожевої пастушки візьме та й напише: ХЕР ВАМ…
Він задкує до дверей, наче половину його єства, фронтальну половину, вражає царствене сяйво: відступає і все ж таки бачить Присутність, якої боїться і прагне.
Виходить надвір і прямує до набережної серед охочих розважитися, серед шугання білих птахів, безперервного хляпання чаїного посліду. Крокує далі по Буа-дебулон, весь такий незалежний… Салютує кожному однострою, виробляє рефлекс, навіщо шукати неприємностей, намагається стати невидимим… прикладає руку щораз недоладніше. З моря швидко накочуються хмари. І жодного сліду Алюра.
Привиди рибалок, склодувів, торговців хутром, проповідників-сектантів, патріархів з гір і політиків з долів лавиною плинуть подалі від Слотропа у 1630-й рік, коли губернатор Вінтроп прибув до Америки на «Арбеллі», флагмані славної пуританської флотилії, де перший американський Слотроп був хлопчиком на побігеньках у кока або кимось подібним — ось та «Арбелла» разом з усім флотом пливе назад у належному порядку, вітер тягне їх на схід, істоти, що схиляються з полів невідомого, втягують щоки, косіючи від напруги, у глибоку чорну порожнечу на милість зубів — уже не молочних херувимських молярів, старі суденця задкують із Бостонської затоки через Атлантику, її течії та брижі плинуть і збурюються у зворотному напрямку… справжня покута для кожного підмагача, який ковзав і падав, коли палуба ставала сторч, а нічне рагу само по собі збирається з обшивки та обурених черевиків обраних, фонтаном плигає назад, в олов’яно-свинцевий чан, сам хлопчак похитується і виструнчується, а блювотиння, на якому він послизнувся, хлюпає назад до рота, звідки вивергнулося… отак, дуже навіть просто! Тайрон Слотроп — знову англієць! Але, здається, це не зовсім та покута, яку мали на увазі Вони…
Він на широкій, вимощеній бруківкою еспланаді, обсадженій пальмами, які набирають грубої зернистої чорноти, бо сонце потрохи затуляють хмари. На пляжі Алюра також нема, та й дівчат не видно. Слотроп сідає на невисоку огорожу, дриґає ногами, роздивляється хмарний фронт, сланцевий, брудно-фіолетовий, він насувається з моря пеленами, повільними потоками. Повітря навколо холоднішає, він починає тремтіти. І що це Вони роблять?
244
Навчальна військова частина з підготовки офіцерів під час Другої світової війни