Він повертається до Казино, коли великі кульки дощових крапель, густі, як мед, уже розбиваються велетенськими зірочками на тротуарі, заохочують його поглянути на нижню частину тексту дня, де примітки геть усе пояснять. Але він туди не дивитиметься. Ніхто ніколи не казав, що день на своє завершення має набувати якогось сенсу. Слотроп біжить. Дощ переходить у мокре крещендо. Слотроп збурює витончені водяні квітки, він тікає, а вони щораз на мить зависають у повітрі позаду. Це таки втеча. До зали він заскакує плямистим, поцяткованим краплями дощу, розпочинає несамовиті пошуки по всьому інертному Казино, знову димний, просяклий паленкою бар, заходить до невеличкої театральної зали, де сьогодні гратимуть скорочену версію «L’Inutil Precauzione[246]» (уявної опери, якою Розіна марно намагається забити баки своєму опікунові у «Севільському цирульнику»), до гримерки, де дівчата, шовковість дівчат, але не та трійця, яку Слотроп жадає побачити найбільше, начісують волосся, поправляють підв’язки, наклеюють вії, всміхаються до Слотропа. Ніхто не бачив Ґіслен, Франсуази й Івонни. У сусідній залі оркестр проводить репетицію бадьорої тарантели Россіні. Язичкові брешуть мало не на пів тону. І тут Слотроп усвідомлює, що він опинився серед жінок, які прожили немалий шмат свого життя на війні, в окупації, коли люди зникали з-перед очей буквально щодня… так, у кількох очах він бачить давній європейський жаль, такий погляд він розпізнає задовго до того, як втратить невинність і стане одним із них…
Тож він проминає яскраві склепінчасті гральні кімнати, ресторанну залу та її менших приватних супутників, заважає тет-а-тетам, натикається на офіціантів, але хай куди погляне, самі незнайомці. А якщо знадобиться допомога, то я тобі допоможу… Голоси, музика, шурхіт карт гучнішають, стають гнітючішими, а він стоїть і вдивляється у «Гіммлер-Шпільзалу», тепер тут купа народу, спалахують самоцвіти, мигтить шкіра, шпиці рулетки розпливаються, обертаючись, його б’є надмір метушні — всі ці ігри, їх забагато: нав’язливий гугнявий голос круп’є, якого він не бачить, — messieurs, mesdames, les jeux sont faits[247] — раптом лунають слова із Забороненого Крила безпосередньо до нього, причому про те, що Слотроп цілий день грає проти всього невидимого Закладу, і зрештою, не виключено, що на власну душу, — нажаханий, він обертається, знову пірнає у дощ, де електричні вогні Казино у нестямному всеспаленні люто сяють на глазурованій бруківці. З піднятим коміром, з натягнутим на вуха Блоутовим кашкетом мало не щохвилини каже курва, тремтить, спина досі болить після падіння з дерева, брьохається, зашпортуючись, під дощем. Хоч би не заплакати. Як же так швидко все взяло й обернулося проти нього? Його друзі, давні й нові, найменший клапоть паперу й одягу, що поєднував його з тим, ким він був, — усе пощезло, пішло котові під хвіст. Як же йому все це сприймати по-доброму? Лишень пізніше, натомлений, шморгаючи носом, змерзлий, жалюгідний, ув’язнений у промоклій армійській вовні, він згадує про Катьє.
Близько опівночі Слотроп повертається до Казино, це її час, тупає вгору по сходах, залишаючи за собою мокрі сліди, зчиняє шум, як пральна машина, зупиняється біля її дверей, дощ скапує на килим, а Слотропу навіть лячно постукати. Раптом і її забрали? Хто чекає за дверима, яку ще техніку Вони із Собою прихопили? Але вона вже почула його і відчиняє двері з ямочками на щоках, усмішкою докоряючи, що він так змок.
— Тайроне, я сумувала за тобою.
Він пересмикується якось судомно, безпорадно, оббризкуючи їх обох дощовими краплями.
— Мені більше нема куди піти.
Її усмішка повільно розгладжується, і він боязко переступає через поріг у її глибоку кімнату, не впевнений, двері це чи високе вікно.
Добрі ранки старої доброї хіті, віконниці зрання прочинені до моря, подув вітру приносить важкий шерех пальмового листя, дельфіни у затоці зі свистом вискакують на поверхню, до сонця.
— Ох, — стогне Катьє десь під купою батисту і парчі. — Слотропе, яка ж ти свиня…
— Рох-рох-рох, — радісно відгукується Слотроп. На стелі грає відблиск хвиль, в’ється дим сигарет з чорного ринку. Завдяки світлу у пасмах диму такого ранку можна розгледіти, як щось чарівне в’юниться, скручується і потрохи розсіюється до цілковитої прозорості…
Із часом синява затоки відбиватиметься на оберненій до моря вибіленій стіні, тож високі віконниці знову позачиняють, і у світлому неводі замерехтить відображення хвиль. На той час Слотроп уже підведеться і в британському однострої швидко поглинатиме круасани, запиватиме їх кавою і водночас займатиметься підвищенням рівня своєї технічної німецької, осягатиме теорію стійкості траєкторії ракет або мало не носом возитиме по німецьких електричних схемах, на яких резистори подібні до трансформаторів, а трансформатори — до резисторів.
— А срав пес їхній матері, — щойно допетрав, у чому тут річ, — і нащо так усе перекручувати? Маскуються, чи що?
— Пригадайте давньогерманські руни, — пропонує сер Стівен Додсон-Трак, що з ВПР[248] Міністерства закордонних справ і розмовляє тридцятьма трьома мовами, серед іншого англійською, але з неймовірним акцентом оксфордського пустобреха.
— А у мене що?
— О, — губи стиснуті, мозок, здається, від чогось аж знудило, — ось ця позначка трансформатора дуже нагадує давньоскандинавську руну «S» — sôl, що означає «сонце». Її давньо-верхньонімецька назва — «sigil».
— Прикольний спосіб намалювати сонце, — дивується Слотроп.
— Ваша правда. Готи використовували коло з крапкою посередині набагато раніше. Ламана лінія, очевидно, бере початок від доби розриву безперервності — можливо, роздроблення племен, відчуження або щось аналогічне в соціальному сенсі на кшталт пробудження незалежного «я» у дуже маленької дитини, он, можете звернути увагу на…
Але ні, Слотроп так і не звертає уваги, тобто не дуже звертає. Такі дурниці він вислуховує від Додсон-Трака майже щоразу, як вони здибуються. Цей чолов’яга матеріалізувався одного дня просто на пляжі — у чорному костюмі, плечі всіяні лупою з-під рідкого морквяного волосся, а коли підійшов ближче, то затулив увесь вид на білий фасад Казино, що тремтів над ним у потоках нагрітого повітря. Слотроп саме читав комікс про Пластикмена, Катьє горілиць дрімала на осонні, але щойно почула кроки, повернулася на лікті, щоб помахати йому рукою. Пер витягнувся на увесь зріст, крен 8.11, Ступор, Студент.
— То ви і є лейтенант Слотроп.
Чотириколірний Пластикмен сотається із замкової шпарини, обминає ріг і трубами підіймається до раковини у лабораторії божевільного нацистського вченого, аж гульк — із крана вилазить Пластикова голова з чорними хітиновими очима і непластичною щелепою.
— Ну. А ви хто такий, чоловіче добрий?
Сер Стівен відрекомендовується, гріє на сонці ластовиння, з цікавістю позирає на комікс.
— Чомусь мені здається, що це не навчальна література.
— Він у курсі?
— Він у курсі. — Катьє усміхається/стенає плечима у бік Додсон-Трака.
— Трохи відпочиваю від радіокерування «Телефункена». Від усіх тих «Гаваїв І». Ви щось про це знаєте?
— Лишень стільки, щоб поцікавитися, звідки вони взяли ім’я.
— Ім’я?
— У ньому вчувається поезія, поезія інженера… натякає на Haverie — середнє, як ви знаєте, — аякже, ви маєте дві частки, хіба не так, симетрично розташовані щодо наміченого курсового азимута ракети… і hauen — розтрощити когось мотикою чи дрючком… — це він уже вирушає у власну далеку подорож, ні до кого конкретно не усміхається, пригадав поширене воєнне слово ab-hauen, техніку бою палицею із залізним наконечником, селянський гумор, фалічну комедію, що сягає корінням аж давніх греків… Слотроп поривається якнайшвидше повернутися до Пластика — як там він? — але щось у цьому чолов’язі, попри його очевидну участь у змові, змушує прислухатися… невинність, може, намагання дружити єдиним доступним йому способом, ділитися тим, що його захоплює і що ним рухає, любов до Слова.