— Ну, а може, це пропаганда Осі. Щось пов’язане із Перл-Харбором.
Сер Стівен над цим розмірковує і має задоволений вигляд. Невже Вони його вибрали з огляду на очманілих від слова пуритан, що теліпаються на Слотроповім родовім дереві? Видно, Вони намагаються звабити його мозок, його як читача. Іноді Слотроп і насправді здатний намацати муфту між ним і їхнім двигуном під залізним кожухом десь дуже високо в силовому приводі, про обриси і конструкцію якого він може хіба здогадуватися. Муфту, яку він годен розчепити і тоді відчути всю інерцію, свою безпорадність… що, зрештою, не так і неприємно. Дивина. Він майже впевнений: хай би що Вони там задумали, йому не доведеться ризикувати життям, ба навіть відмовлятися від якихось зручностей, але все це ніяк не вписується у струнку схему, неможливо поєднати когось такого, як Додсон-Трак, з кимось таким, як Катьє…
Спокусниця-і-розтелепа, ну, гаразд, але грає не так і погано, майже не прикидається. І вини Катьє тут нема: справжній ворог десь аж у Лондоні, а це її робота. Вона вміє бути різнобічною, веселою і доброю, а йому значно ліпше залишатися з нею тут, у теплі, ніж нидіти під Бліцом. Але час від часу… надто непомітно, щоб це впадало у вічі, на її обличчі проступає дивний вираз, геть їй непідвладний, і це його пригнічує, той вираз йому навіть снився, уві сні він настільки посилився, що Слотроп аж злякався: а що, коли її також надурили? Така сама жертва, як і він сам, — нещасний погляд, з незбагненною неприявністю майбутнього.
Одного сірого дня у «Гіммлер-Шпільзалі», а де ж іще, він побачив її за рулеткою. Вона стоїть, нахиливши голову, граційно вигнувшись, зображає круп’є. Світло зі стелі. Працівниця Закладу. Вдягнена у білу селянську сорочку і веселково-смугасту широку атласну спідницю з переливчастими шлярками. Калатання кульки об шпиці викликає у просторі з розмальованими стінами довге деренчливе відлуння. Вона не обертається, аж поки Слотроп не опиняється поряд. У її диханні вчувається похмуре повільне тремтіння: вона тягне за віконниці його серця, прочиняє їх і показує короткі спалахи осені, про що він тільки підозрював і чого страшився, ззовні себе, всередині її єства…
— Агов, Катьє… — Простягає руку, зачіпає пальцем шпицю, щоб зупинити колесо. Кулька завмирає, але номера вони вже не бачать. Нібито в номері вся суть. Але у грі поза грою сенсу нема жодного.
Вона хитає головою. Він розуміє: тут щось пов’язане з Голландією, ще до Арнгема — повний опір, постійно підключений до їхнього електричного кола. Скільком вухам, що пахли «Палмолівом» і «Камей», він мугикав пісні про за-кегельбаном і про за-рекламним-щитом-«Моксі», про суботньої-ночі відкоркуй-ще-одну-пляшку, й у всіх піснях те саме: кохана, та начхати, де ти була, забудьмо минуле, нумо жити теперішнім…
Тоді й там усе було добре, але не тут і не тепер. Торкає голе плече, вдивляється у її європейську пітьму, геть збитий з пантелику, волосся стирчить, толком і не причешеш, голене лице без зморщок, ось яке безневинне вторгнення у «Гіммлер-шпільзалу», вщерть набиту німецько-бароковими острахами форми (таїнство рук у кожному останньому поруху, який має зробити кожна рука залежно від того, чим вона була, чим їй слід було стати, аби все вийшло точнісінько отак… весь холод, травма, відсохла плоть, яка будь-коли її торкалася…) У вигнутій позолоті гральної зали його таємні поривання трохи прояснюються. Усілякі ймовірності, на які Вони тут ставили, відійшли у минуле і належать лишень минулому. Вони ніколи не були можливостями, лише частковостями, за якими вже спостерігали. Якраз минуле тут висуває вимоги, шепоче, тягнеться слідом і, неприємно, глумливо посміхаючись, штурхає свої жертви.
Коли Вони вибирали число, червоне, чорне, непарне, парне, то що мали на увазі? Що за Колесо Вони розкрутили?
У кімнаті колись давно, колись раніше у житті Слотропа, у кімнаті, тепер для нього забороненій, чаїться щось дуже погане. Щось йому там заподіяли, і так може статися, що Катьє знає, що саме. Хіба він не розгледів у її «погляді з неприявністю майбутнього» сполучну ланку до свого минулого, яка притягує їх дуже близько, немов коханців? Слотроп бачить Катьє, яка немов стоїть у кінці лінії життя, далі жодного кроку, бо всі ставки зроблено, лишилася тільки нудьга, коли її переводитимуть з однієї кімнати до іншої, низка пронумерованих кабінетів, і номери не мають значення, аж поки інерція не приведе її до останнього. Та й по всьому.
Наївний Слотроп ніколи навіть на думав, що чиєсь життя може отак завершитися. Дуже сумно. Але тепер це його дивує вже менше — він якось прилаштувався, мастурбаційно наляканий і піднесений, — до неприємної імовірності того, що точнісінько такий самий Контроль накинули вже і на нього.
Заборонене Крило. Рука страхітливого круп’є торкає рукави його мрій: усе в його житті, на вигляд вільне і випадкове, потім виявлялося під певним Контролем — весь час, як і підкручене колесо рулетки, де має вагу лише результат, де цікавить лишень довгострокова статистика, а не окремий випадок, і де Заклад, безперечно, завжди у виграші.
— Ти був у Лондоні, — зараз прошепоче вона, повернеться до колеса і знов його розкрутить. Відвернулася, по-жіночому снує пронизану пітьмою розповідь про своє минуле, — коли вони падали. А я саме була у 's Gravenhage[249], — зітхають фрикативні звуки, назву вимовлено із затримкою вигнанця, — коли їх запускали. Між мною і тобою не тільки траєкторія ракети, але й життя. Ти зрозумієш, що між двома точками за п’ять хвилин вона проживає ціле життя. Ти ще навіть не дізнався всіх даних щодо профілю польоту з нашого боку — видимих або таких, за якими можна простежити. А за ними ще багато чого — маса всього, про що ніхто з нас не знає…
Але, поза сумнівом, обоє відчувають криву. Щось схоже на параболу. Вони мали б здогадатися, — раз чи двічі здогадалися і не повірили, — що все, завжди, колективно рухалося до цієї очищеної, прихованої у небі лінії — лінії без несподіванок, без других шансів, без вороття. І все ж таки вони завжди переміщаються під нею, приготовані для її власних чорно-білих поганих новин, безперечно, ніби вона Веселка, а вони її діти…
Оскільки фронт Війни віддаляється, а Казино опиняється у дедалі глибшому тилу, вода стає бруднішою, а ціни зростають, особовий склад, прибувши у відпустку, стає значно галасливішим і поринає у відвертий кретинізм — нічого від стилю Алюра, від його звички налигатись і врізати чечітку, вдаваного джиґунства та боязких, благопристойних поривань влаштовувати, тихенько-тихенько, змови, якщо випаде нагода, проти влади і байдужості… Про нього досі ніхто нічичирк. Слотропові його дуже бракує — не як союзника, а як присутності, доброти. Він далі вірить, що ось тут, у французькій відпустці, по стійці «вільно», втручання тимчасове й паперове, в усьому винні надіслані депеші та віддані накази, і всім оцим прикрощам настане край, коли закінчиться Війна, — ось як гарно перекопали Вони дернові прерії його мозку, зорали і засіяли, а ще й субсидію дали, аби нічого свого не вирощував…
З Лондона жодного листа, навіть жодних новин про АХТУНҐ. Усе завмерло. Тедді Блоут одного чудового дня взяв і зник: інші змовники, як той кордебалет, замиготять позаду Катьє і сера Стівена, затанцюють, усі з однаковими Корпоративними Усмішками, розмноження тих мерехтливих зубаток має його засліпити, думають вони собі, відвернути увагу від того, що у нього забирають, — від його посвідчення особи, службового досьє, минулого. Ну, курва… ви второпали. А нехай так і буде. Його більше цікавить, а деколи навіть трохи тривожить те, що вони, схоже, додають. Якоїсь миті Слотроп, мабуть, піддавшись примсі, надумує викохати вуса. Останні вуса він носив у тринадцять років — надіслав замовлення до «Джонсона Сміта» на весь «Набір вусів»: двадцять різновидів — від Фу Манчу до Ґраучо Маркса. Були вони з чорного картону, з гачками, чіплялися до носа. Дуже швидко вуса просякали шмарклями, розлазилися і відпадали.
— Які? — хоче знати Катьє, щойно з’являється перша подоба вусів.
— Злодійські, — каже Слотроп. А це означає, пояснює він, охайні, вузенькі та підступні.
— Ні, так тебе люди боятимуться. Ліпше відрости собі вуса хорошого хлопця.