Тож між цими двома навіть звичайне привітання не позбавлене корисного навантаження сенсів і сподівання на несподіване захоплення свідомості іншого завдяки стрімкому наступу. Енціан знає, що особисто ним користуються заради імені. Ім’я має певну магію, але він настільки неспроможний долучитися, так давно займає нейтральну позицію… все пощезло, залишилося саме ім’я, Енціан, звук для хоралів. Він сподівається, що настане час, і магії його імені вистачить на одну справу, одну добру справу, якби ще не Центр… Уся упертість народу, всі ці звичаї й обряди — не що інше, як пастки? Сексуальні фетиші, якими християнство вміло виграє, зманює нас, призначені для того, щоб нагадати про первинну, дитинну любов… Чи спроможне його ім’я «Енціан» повалити їхню владу? чи переважить його ім’я?
Ердшвайнгьоле — це одна з найстрашніших пасток, діалектика слова, що стало плоттю, плоттю, що рухається до чогось іншого… Енціан дуже чітко бачить пастку, але не бачить виходу з неї… Сидить цієї миті між двома щойно запаленими свічками, розстебнувши комір сірої польової куртки, борода стелиться пір’ям уздовж темної горлянки до коротшого, рідкішого, блискучого чорного волосся, що вихором залізної стружки закручується навколо південного полюса адамового яблука… полюс… вісь… дерево життя… Дерево… Омумборомбанґа… Мукуру… перший пращур… Адам… далі пітніючи, руки після дня праці стали незграбними, задеревіли, він має хвильку, щоб поплисти, згадати Südwest, цю пору дня там, на землі, коли зливаєшся із заходом сонця, бачиш, як загусає туман, напівтуман-напівпилюка з-під копит худоби, що повертається до краалів для доїння та сну… його плем’я з давніх-давен вважає захід сонця битвою. На півночі, де сідає сонце, живуть однорукі воїни, одноногі й одноокі, вони щовечора б’ються із сонцем до смерті, прохромлюють його списами, аж доки кров не розтікається небом і небокраєм, але під землею, вночі, сонце знову народжується, щоб повернутися на світанку — новим і таким самим, як раніше. Але ми, Гереро Зони, що живуть під землею, скільки нам чекати на півночі, у цьому локусі смерті? Чи відродиться сонце? А може, нас поховали востаннє, поховали головою на північ, як усіх наших померлих, як усю священну худобу, принесену в жертву пращурам? Північ — володіння смерті. Може, богів і нема, але є схема: самі по собі імена позбавлені магії, але акт найменування, фізичне вимовляння, підпорядковується схемі. Нордгаузен означає «помешкання на півночі». Ракету слід створювати у місці під назвою Нордгаузен. Сусіднє місто на підтвердження цього називається Бляйхерьоде, до певної міри надмірне повторення, щоб послання не загубилося. Історія дотеперішніх гереро — історія втрачених послань, вона починається в міфічні часи, коли підступний місячний заєць приніс людям смерть замість звістки від Місяця, справжнє ж послання так і не дійшло. Можливо, одного дня Ракета перенесе нас на Місяць, і той скаже нам правду. В Ердшвайнгьоле ті, що молодші і знають тільки білу, схильну до осені Європу, вірять, що Місяць — це їхня доля, але літні люди пам’ятають, що Місяць, як і Нджамбі Карунґа, приносить зло і мститься за нього…
А Енціан вважає, що назва «Бляйхерьоде» досить близька до «Блікер», як прадавні германці прозивали Смерть. Їм вона бачилася білою: безбарвною і порожньою. Перегодя назва латинізувалася і стала «Домінусом Блікеро». Зачарований Вайссман узяв це прізвисько за партійне есесівське псевдо, на той час Енціан був уже в Німеччині. Вайссман привіз нове ім’я своєму вихованцеві, не стільки виставляючи напоказ, як вказуючи Енціанові на ще один крок до Ракети — долі, яку він досі не бачить за зловісною криптографією найменувань, тож схема досить розмита, але її не відкинеш, вона волає до нього, вона його мучить, щойно він на неї наражається, як і двадцять років тому…
Колись він не міг уявити собі життя без повернення. Ще до зародження усвідомлених спогадів щось переносило його до круглого села матері, далеко у вельд Какау, що межує із землею смерті, туди і назад, відбуття і повернення… Йому про це розповідали багато років по тому. Невдовзі після народження мама забрала сина зі Свакопмунда до свого рідного села. За звичайних обставин її мали б вигнати — вона народила дитину поза шлюбом, від російського моряка, чийого імені вона не могла й вимовити, але через німецьке вторгнення усталений порядок збляк перед необхідністю допомагати одне одному. Хоча вбивці у синьому приходили знову і знову, проте Енціана якось оминали — тут Енціанові шанувальники люблять згадувати міф про Ірода, самого ж Енціана це дуже дратує. Минуло лише кілька місяців, як він навчився ходити, аж мама взяла його у велику подорож — Самуель Магереро повів народ через Калахарі.
Найтрагічніша з усіх історій тих часів. Багато днів провели втікачі у пустелі. Хама, вождь бечуанів, прислав їм провідників, биків, вози і воду. Перших прибулих застерегли від надмірного вживання води, хіба що зовсім трішки, але коли підійшли решта, перші вже спали покотом, тож не було кому попередити. Ще одне втрачене послання. Пили, аж поки не повмирали, сотні душ, серед них була й Енціанова мати. Він заснув під волячою шкурою, виснажений голодом і спрагою, а прокинувся серед мертвих. Розповідали, що його знайшов загін Оватжимба, вони подбали про нього і забрали з собою. Залишили на краю маминого села, аби сам зайшов. Були вони кочівниками, тож могли у тій пустельній країні рушити в будь-якому напрямку, але привели його туди, звідки він вийшов. У селі вже майже нікого не було — багато хто вирішив переселитися, багатьох забрали на узбережжя і загнали в краалі або вислали будувати залізницю, яку німці в ті часи саме прокладали через пустелю. Багато повмирало, бо їли м’ясо померлої від чуми худоби.
Вороття нема. Шістдесят відсотків гереро знищено, до живих ставилися як до тварин. Енціан вростав у світ, зайнятий білими. Неволя, раптова смерть, відхід без повернення стали звичайними, повсякденними явищами. До часу, коли перед ним постало це запитання, він уже не міг пояснити, як і чому вижив. У процес відбору йому щось не вірилося, Нджамбі Карунґа та християнський Бог були надто далеко. Не лишилося різниці між учинком Бога і дією чистого випадку. Вайссман, європеєць, чиїм протеже став Енціан, вважав, що це він відвадив свого підопічного від релігії, але боги пішли самі по собі, боги покинули людей… тож Енціан не заважав Вайссманові вважати, як тому хотілося. Людина, спрагла вини, була ненаситна, мов пустеля, спрагла води.
Минуло вже немало часу від їхньої зустрічі. Востаннє вони говорили під час переїзду з Пенемюнде сюди, в «Міттельверк». Вайссмана, може, й на світі вже нема. Ще на Південному Заході, двадцять років тому, не вміючи говорити його мовою, Енціан уже бачив це: любов до останнього вибуху — зліт і зойк, що підноситься понад межі страху… Чого б це Вайссману хотілося пережити війну? Поза сумнівом, він віднайде собі щось підхоже, аби вгамувати цю спрагу, бо ж не могло так статися, що для нього все скінчилося раціонально і мирно, коли сотні його засклених офісів у всіх закладах SS розташовано у часі та просторі так, щоб проґавити свою велич і опинитись у її вакуумі, аби бути затягнутими її повітряним потоком, але, зрештою, знову застигнути серед небагатьох потьмянілих блискіток у кільватері. Bürgerlichkeit[341], зігране під Ваґнера, духові несміливі й ледь чутні, а голоси струнних то схоплюють фразу, то відпускають…
Останнім часом Енціан часто і безпричинно прокидається. Невже направду приходив Він, прохромлений Ісус, щоб схилитися над тобою? Біле тіло, мрія підора, стрункі ноги та лагідно-золотисті європейські очі… ага, встиг побачити оливковий прутень під подертою пов’язкою на стегнах, захотів злизати піт з його жорстких дерев’яних пут? Де він, у якій частині Зони перебуватиме сьогодні ввечері, а хай йому біс разом з навершям на його нервовому імператорському жезлі…